Залежні від ненависті - Ксана Рейлі

Увесь день пролетів наче в тумані. Я розбудила Макара, після чого ми одразу ж почали збиратися. Нерви були на межі, адже я справді хвилювалася за сестру. Мама нічого толком не розповіла, тож мені хотілося якнайшвидше приїхати додому. Я зізналася Макару про те, що Ангеліна втратила дитину, адже треба було пояснити йому цей дивний поспіх. Він ніяк не прокоментував це, але я помітила, що Макар був трохи насуплений. І всю дорогу додому ми їхали мовчки...

— Тату? — голосно гукнула я, коли прибігла в будинок. — Агов!

Я почула, що двері з кімнати бабусі зачинилися. Тато швидко поправив окуляри на переніссі та приклав палець до своїх губ, щоб я замовкла.

Він підійшов до мене й опустив обидві руки на мої плечі.

— Як Ангеліна? — пошепки спитала я, не приховуючи своєї стурбованості.

— Вона вже отямилася, — відповів він. — Зараз ще у лікарні. Мама з нею. Бабуся не знає про те, що сталося. Ми не казали, щоб вона не хвилювалася лишній раз. Відверто кажучи, вона доживає свої останні місяці.

— Мені так шкода. Як це сталося?

— Вони з Артуром сильно посварилися вночі. У неї стався нервовий зрив, і...

— Я зрозуміла, — тихо сказала. — Аліса у себе?

Я бачила, що татові було важко згадувати нічні події. Він був схвильований та засмучений не менше мене.

— Так. Вона не розуміє, що відбувається. Я не можу бути з нею, бо її потрібно відвести в школу, а потім забрати. Ти сама знаєш, що твоя бабуся прикута до ліжка. Я не впораюся з ними обома. Ще й роботи так багато.

— Все добре. Я заберу Алісу до себе. Не хвилюйся за це. Потім Ангеліна одужає та забере її.

— Дякую, Мелісо!

Тато легко усміхнувся мені та міцно обійняв. Я сильніше притулилася до нього, як це бувало в дитинстві. Мій батько був занадто добрий для цієї сім'ї. Як і я, мабуть.

— Тобі нема за що дякуювати, — сказала я, відсторонившись від нього. — Ми одна сім'я.

— Так! Сподіваюся, що скоро все налагодиться. Як тепер буде з Ангеліною? Вона так хотіла та чекала цієї дитини.

Я не знала, що сказати, тому просто знизала плечима. Мабуть, біль втрати ще нескоро мине. Впевнена, вона сподівалася, що ця дитина стане другим шансом для них з Артуром, але шансів, схоже, більше нема.

— Привіт! — привіталася я до Аліси, що сиділа на ліжку.

— Чому ти так пізно? — здивувалася дівчинка.

— Приїхала забрати тебе. Поживеш у мене декілька днів.

— Але чому? І куди ділася мама?

Аліса насупилася, а я підійшла ближче та сіла біля неї на ліжку. Дітям завжди важко все пояснювати.

— Вона у лікарні, — сказала я, — але з нею все добре. Їй просто стало погано, тому вона трохи підлікується, а тоді повернеться додому.

— Вона точно в порядку? — підозріло перепитала дівчинка. — Вони з татом вночі сварилися дуже голосно, а потім щось сталося, і її кудись відвезли.

— Твоя мама перенервувала трішки, але з нею все добре. Ми можемо завтра навідатися до неї, якщо захочеш.

— Добре!

Аліса усміхнулася мені, а тоді підвелася та почала збирати свої речі в рюкзак. Я допомогла їй, і потім ми разом спустилися на перший поверх. Попрощавшись з татом, я повела Алісу до автомобіля Макара, що стояв неподалік. Не хотіла, щоб батько бачив нас поки разом. Сім'я б не зрозуміла мене. Особливо після того, як Ангеліна оббрехала його, і вони досі думають, що це він зрадив їй, а не навпаки.

Я допомогла Алісі сісти на заднє сидіння. Вона здивовано дивилася своїми великими синіми очима на Макара. Він оглянувся на неї та мило усміхнувся їй. Мені стало тепліше від його усмішки й ніжного погляду на Алісу.

— Привіт! — сказав він до неї та простягнув їй руку. — Я Макар. А тебе як звати?

— Аліса, — відповіла дівчинка й неохоче потисла йому руку. — А ти... Ти хлопець Меліси?

Я закотила очі та тихо засміялася. Мабуть, так і є, але я ніяк не могла звикнути до того, щоб називати Макара своїм хлопцем. Ми наче і не зустрічаємося.

— Це мій друг, — відповіла замість нього. — Ми разом працюємо.

Аліса кивнула головою, продовжуючи розглядати Макара. Він перевів свій погляд спочатку на мене, а потім вперед на дорогу. Я помітила, що Аліса підсунулася ближче до дверцят і сперлася чолом до вікна. Мені хотілося сказати їй, що це не надто безпечно, але вона була такою задуманою, що я вирішила не чіпати її. Коли автомобіль зупинився біля мого дому, я першою вийшла на вулицю, щоб допомогти Алісі вистрибнути з автівки. За цей час Макар витягнув мою валізу. Я вже хотіла була забрати її в нього, але він похитав головою, заперечуючи.

— Я занесу до тебе у квартиру, — пояснив Макар.

— Добре, — погодилася я.

Схопивши рюкзак Аліси, ми всі разом попрямували до під'їзду. Зі сторони ми виглядали справжньою сім'єю. На мить я задумалася про те, що не проти була б вийти заміж та народити дитину. Спочатку одну, а потім, можливо, більше. Я любила дітей, і знала точно, що моя малеча ніколи б не знала, що таке нелюбов матері.

Як тільки ми зайшли до мене у квартиру, Аліса одразу ж побігла до кімнати, щоб розкласти свої речі. Я глянула на Макара, який поставив мою валізу в коридорі.

— Ти як? — спитав він, поклавши руки на мої плечі.

— Нормально, — відповіла я. — Трохи неприємне відчуття всередині. Ми з Ангеліною ніколи не були близькими, але мені боляче, що в неї сталося таке горе. Вона не заслужила цього.

— Так, — тихо погодився Макар. — Тобі потрібні вихідні?

— Ні, я прийду в офіс завтра. Можливо, трохи запізнюся, бо потрібно Алісу відвести в школу.

— Без проблем. Якщо хочеш, то я...

Він раптом замовк, а я з очікуванням подивилася на нього.

— Що, Макаре?

— Я можу приїхати зранку до тебе, — відповів він, уважно дивлячись у мої очі. — Ми б спочатку відвезли Алісу до школи, а потім приїхали б разом на роботу.

— Ти хочеш приховувати наші стосунки, а сам пропонуєш такі ризиковані варіанти допомоги, — сказала я, не стримуючи своєї усмішки. Я притулилася до Макара, поклавши долоні на його груди. — Мені приємна твоя турбота, але з цим я впораюся сама.

Він декілька секунд дивився на мене так, наче хотів посперечатися зі мною, а потім кивнув головою. Макар міцніше обійняв мене обома руками. Я ж потягнулася до нього та з вдячністю поцілувала у губи. Це був короткий, але дуже ніжний поцілунок на прощання. Після цього він пішов, а я попрямувала до Аліси, тягнучи свою валізу.

Весь ранок я бігала наче ошпарена, адже мені довелося допомагати Алісі збиратися до школи, а ще готувати для неї сніданок. Я не звикла до такого, тому не надто добре розрахувала свій час. Я встигла привести її до класу вчасно, а от на роботу довелося викликати таксі. Зранку ще й затори були надто великі, тож я запізнилася на добрих п'ятнадцять хвилин.

Як тільки зайшла в офіс, то одразу ж почала шукати очима Катю, але її не було. Лише згодом я згадала, що вона уже пішла в декрет. Я задумалася про те, що в нас повинна з'явитися нова секретарка. Якесь неприємне передчуття з'явилося всередині, а ще я не надто любила зміни в колективі.

Макар нічого не сказав через моє запізнення. Я деякий час працювала над незакінченими проєктами, а вже близько обіду згадала, що мені потрібно до школи, щоб забрати Алісу.

Я попрямувала до кабінету Макара та постукала у двері. Після його дозволу, я зайшла всередину. Він одразу ж підвівся, коли побачив мене. Чоловік чомусь замкнув за мною двері. Це здалося мені дивним, тому я трохи насупилася. Не зчулася, як Макар раптом запустив свої пальці в моє волосся та палко поцілував мене в губи. Ноги підкосилися, і я мало не впала. Це було так несподівано, що я на деякий час просто завмерла на місці. Він поцілував мене сильніше, вимагаючи відповісти йому. Я здалася та поцілувала його у відповідь, міцно стискаючи руками мужні плечі. Він опустив свої руки до моєї талії та підняв мене. Я обійняла його шию, міцно тримаючись за неї. Макар посадив мене на стіл. Мої ноги мимоволі розсунулися, дозволяючи йому розміститися ближче до мене. Чоловічі руки блукали по моїх ногах, а коли він просунув свої пальці під мою спідницю, я здригнулася. Відірвавшись від його губ, я закотила очі та відкинула голову, опустившись ліктями на стіл. Макар нахилився наді мною і поцілував мене в шию. Мені не хотілося зупиняти його зовсім, але за цими поцілунками я забула, навіщо прийшла до нього.

— Макаре... — прошепотіла я, стримуючи свої стогони. — Нам треба зупинитися.

— Чому?

Він уважно подивився на мене, спершись руками на стіл по обидва боки від мого тіла.

— Колеги можуть зрозуміти, — тихо відповіла я. — Ти замкнув двері, а я тут... На цьому столі, і ти цілуєш мене. Ні, мені подобається, але...

— Мелісо, — перервав мене Макар, — хотіти когось — це нормально, а я зараз хочу тебе. Постійно. Я чекав, щоб ти прийшла до мене.

Я важко зітхнула і випрямилася, змушуючи Макара теж піднятися з мене. Він легко поклав свої долоні на мої стегна, а я закинула руки на його шию та притулилася сильніше до нього.

— Теж хочу тебе, — пошепки зізналася, — але я прийшла сюди не для цього.

— Навіщо тоді?

— Мені треба Алісу забрати зі школи. Ти можеш відпустити мене?

Я уважно подивилася на Макара, очікуючи його відповіді.

— Так! — погодився він. — Звісно, ти можеш піти раніше.

— Дякую.

Я потягнулася до нього та швидко поцілувала в губи.

— Я так розумію, що ти сьогодні більше не повернешся.

— Ні, мабуть. Потрібно залишитися з нею, бо вона ще маленька.

— Я все розумію, Мелісо. Побачимося завтра.

— Так! До завтра.

Я знову поцілувала його, а тоді він обережно підняв мене та поставив на ноги. Тільки нормально бачитися нам не вдавалося через зайнятість Макара на роботі, а я ж майже весь свій час проводила з Алісою. І хоч Ангеліна уже повернулася додому, поки вона не хотіла нікого бачити. Доведеться ще деякий час побути нянькою для племінниці.

— Я завжди хотіла червоне волосся, — сказала дівчинка, коли ми ввечері сиділи в моїй спальні. Тепер уже вона була її, а я спала на дивані у вітальні. — Таке довге, щоб до пояса досягало.

Я усміхнулася їй, а у моїй голові спливли спогади, як у підлітковому віці я прикріпляла до свого волосся штучні сині пасма.

— Знаєш, а у мене є дещо цікаве, — мовила я та підвелася з ліжка.

Підійшовши до тумби, я одразу ж серед аксесуарів для волосся знайшла ті пасма. Я показала їх Алісі, а вона здивовано ахнула. Її очі збільшилися майже вдвічі.

— Колись я завжди їх носила, — тихо прошепотіла швидше до себе.

— А ти можеш приміряти? — попросила Аліса. — Хочу подивитися.

Я знизала плечима, адже давно уже не прикріпляла їх. Вони завжди мені нагадували не надто хороші часи мого життя. Я стягнула гумку зі свого волосся, що було зібране у хвіст, а тоді розчесала його щіткою. Після цього я почала прикріпляти сині пасма на своє натуральне волосся.

— Ну, як? — спитала я, повернувшись до дівчинки. — Мені личить?

— Так! — Аліса сплеснула в долоні. — Я теж так хочу. А у тебе нема червоних?

— Ні. Лише сині. Як щодо них?

Я підняла руку, щоб зняти зі свого волосся пасма, як дзвінок у двері змусив мене зупинитися. Ми з Алісою переглянулися. На одну секунду я подумала про те, що це Ангеліна прийшла за своєю донькою. Та коли я відчинила двері, то побачила на порозі Макара.