Подвійна помилка мільярдера - Тала Тоцка

Просто не знаходжу собі місця. Шукаю в інтернеті, що це може означати, але гугл видає повну нісенітницю. Що абонент або не хоче розмовляти або помістив мій номер у чорний список.

Артем не міг мене заблокувати. І я продовжую свої спроби додзвонитися, поки мене знову не осяює: він міг зробити це ненароком!

Я так одного разу заблокувала маму. Шукала щось у налаштуваннях, доки їхала у маршрутці. Водій різко загальмував, я сіпнулася, палець зісковзнув і номер телефону мами відлетів до чорного списку.

Але мама мене швидко знайшла через бабусю, а Артем із моєю бабусею незнайомий. Її номера телефону в нього точно немає.

Ось тільки... Він може сам мені зателефонувати, і тоді зрозуміє, що я у чорному списку. Чому він тоді не дзвонить?

Відразу ж наздоганяє здогад: та ж він мабуть загубив телефон! Він при мені його кілька разів губив, а потім знаходив то в візку, то в траві біля басейну, то в хазяйському будинку біля виходу на дах. Цього разу він цілком міг загубити телефон у супермаркеті чи на заправці.

Це трохи заспокоює, але тепер незрозуміло, як він мене знайде.

Я зовсім не думаю про майбутнє тестування, думаю лише про Артема. Час тягнеться повільно, як тягучка, я прокидаюсь вранці з однією думкою — як нам зустрітися. Навіть муркотіння Марселя не втішає.

Бабуся просить сходити по продукти, і я з радістю погоджуюсь. Вдома бути не можу, стіни тиснуть. І в грудях теж тисне, наче якесь передчуття.

Я навіть поснідати не змогла, як бабуся не вмовляла. Зовсім немає апетиту. Хіба що вип'ю каву дорогою до супермаркету.

Виходжу з під'їзду та бачу велику чорну машину. Незрозуміло, чому я звернула на неї увагу, чи мало навколо машин?

Іду повз, намагаючись не дивитися, а тіло охоплює дивне тремтіння. Дрібне, наче мене лихоманить. І температура під сорок.

Краєм ока помічаю, як у машині відчиняються двері, звідти виходять двоє чоловіків у чорних костюмах.

Прискорюю крок, чоловіки ідуть мені назустріч. Повертаю убік, вони йдуть за мною, машина плавно рушає з місця і їде слідом.

Ну все. Зриваюся на біг, але якимось чином вони всі опиняються поряд — і чоловіки, і машина.

— Ви Олена? — чи запитує один, чи стверджує. Але моєї відповіді, схоже, ніхто не чекає.

— Ви зараз проїдете з нами, тут недалеко. З вами хочуть поговорити, – каже другий.

Я збираюся крикнути, покликати на допомогу, але не встигаю відкрити рота, як опиняюся в машині, з обох боків затиснута чоловіками в костюмах.

— Мені треба в супермаркет, — ледве вичавлюю з себе. Один із чоловіків відповідає рівним, позбавленим всяких емоцій голосом:

— Не хвилюйтесь, Олено Павлівно, це ненадовго.

Мене привозять до нового, нещодавно побудованого бізнес-центру. Красива будівля, багато скла з ефектом дзеркал. Піднімаємось у ліфті на самий верх і проходимо цілим лабіринтом коридорів.

— Ви мене виведете назад? — питаю своїх конвоїрів. — Я назад сама дорогу не знайду.

Зважаючи на те, що мені не відповідають, ми вже прийшли. Входимо до великого кабінету з величезними панорамними вікнами.

— І навіщо ви мене сюди... — починаю я й замовкаю, «привели» застрягає ще на рівні дихальних шляхів.

Біля вікна спиною до мене стоїть мужчина. Він теж у костюмі, але в порівнянні з ним мої супутники здаються дорожніми робітниками у спецівках.

Бездоганний крій і дорога костюмна тканина — я одразу впізнаю цю марку. «Кітон». Їхні костюми сидять ідеально, особливо на такій ідеальній фігурі. Підкреслюють широкі плечі, облягають вузькі стегна і ковзають по нозі, звужуючись донизу.

Власник широких плечей, ідеальної фігури та «Кітона» повільно обертається, але я впізнаю його раніше. І підлога під ногами робить небезпечний крен.