Наосліп - Ерін Кас

— І дуже сором’язливий?

— Ну, це вже точно не про мене, — починає сміятися, а я просто насолоджуюся емоціями, які викликає в мені його голос. Вони дивні, але дуже приємні.

— Ти не любиш про себе розповідати?

— Насправді, я ще ніколи не розповідав так багато про себе. Тим паче телефоном.

— То чому мені розповідаєш?

— Іноді мені здається, що тобі не вісімнадцять, бо ти так сміливо висловлюєш свої думки. А ще — ти цікава співрозмовниця, Софіє. Але я й справді не знаю, чому не можу облишити тебе в спокої, — говорить чоловік. У мене відкривається рот від здивування, а на думку не спадає жодної відповіді.

Звертаю на свою вулицю й бачу, як назустріч мені крокує однокласниця Ліда. Хочу розвернутися й піти у зворотньому напрямку, але вона мене вже побачила. Махає рукою й усміхається.

— От блін, — видихаю у слухавку.

— Що? — питає Олександр, а я сварю себе за нестриманість.

— Маленька неочікуваність, однокласницю зустріла. Може, я тобі зателефоную пізніше? Ну… Якщо ти не проти, — мугикаю у слухавку, а Лідка вже майже біля мене.

— Не клади слухавку, я почекаю.

— Але…

— Привіт, Сонько! — радісно вигукує дівчина й незграбно обіймає мене однією рукою. А я думаю: ти чи не ти? Чого така сполохана?

— Привіт, Лідо, — змушую себе усміхнутись. — У мене тут просто важлива розмова, – киваю на телефон.

— Я теж поспішаю, але сто років тебе не бачила. Ти нарешті оклигала після того дурня Сергія? Це ж треба, як він тебе зачепив.

— Все минуло, — відповідаю стримано. От чому вона завела цю розмову? Що за підстава?

— Ти ж як мумія ходила після вашого розставання.

Так, досить з мене цих розмов. Розблоковую телефон й вимикаю розмову з Олександром. Він і так багато почув. Як же невчасно з’явилася Лідка!

— Я про нього навіть не згадую, — говорю дівчині, ховаючи телефон до кишені. От дідько! Таку розмову перебила мені.

— Знайшла собі когось? — зацікавлено питає Ліда.

— Він мене знайшов, — усміхаюсь, щоб вона не сумнівалася у моїх словах.

У думках виринає спогад, що Саша і справді зателефонував мені перший. Так, в нас немає стосунків, але ні про кого я так багато не думала, як про нього. Безглуздо приховувати від самої себе те, що він мені подобається. Але невже так буває? Невже може сподобатися той, кого навіть ніколи не бачив?
Ліда намагається розпитати про мого нового хлопця, але я уникаю цієї теми. Бо насправді ніякого хлопця немає, але краще вже нехай про мене говорять таку неправду, ніж те, що я досі страждаю за Сергієм. З Лідою я навчалася одинадцять років, і точно знаю, що ця розмова буде переказана не один раз.

Вона запрошує мене на зустріч випускників, яка відбудеться в лютому, та нарешті йде у своїх справах. Моє падіння, мабуть, було попередженням, що не потрібно ходити цією дорогою, але ж мені надто пізно доходить. Тепер маю вибачитись перед Олександром, якщо він візьме слухавку.