Наосліп - Ерін Кас

— Щось на кшталт цього, — чую, що усміхається. — А ти? Яку професію отримуєш?

— Не питай. Досі не розумію, як погодилась вчитись на бухгалтера.

— Це непогана професія, — відповідає на моє зітхання.

— Непогана, але не надто цікава. Сидиш рахуєш цілими днями, одні папери перед очима. До речі, я не надто активна студентка, як ти думав. Вчусь, бо потрібно, але бажанням не палаю.

— Головне — не говорити такого роботодавцю, бо навряд чи тебе візьмуть на роботу.

— Ти ж не мій роботодавець, — знизую плечима. — Ми навіть ніколи не побачимось.

— Ти в цьому впевнена?

— Так. Може, ми взагалі з найвіддаленіших куточків України.

— А може, ми живемо через дорогу у сусідніх будинках? — промовляє, розтягуючи слова.

— Не може. Бо я живу в селі, і в нас немає Олександра у сусідах.

— Запам’ятай, Софіє, — його голос змінюється й стає тихішим. — Якщо я чогось хочу, я це роблю. І байдуже, з якого куточка, області чи країни.

— Я не боюся, — кажу спокійно. Мало того, я навіть хочу його побачити. З кожною хвилиною нашого спілкування мені хочеться справжнього знайомства, і це дивує не на жарт.

— Вже пізно. Тобі час спати, — ніяк не коментує моєї відповіді.

— Я вже не втому віці, щоб мене вкладали спати.

— Не грайся зі мною.

— У тебе не вийде мене залякати, — не полишаю спроб відстояти свою позицію.

— Я й не хочу. Добраніч, маленька, — він вимикається, навіть не дочекавшись відповіді. А я сиджу й не можу зібрати свої думки докупи.

Серце гупає, у голові безлад. А моя сміливість так з ним говорити взагалі шокує. Який там сон, коли до ранку навіть очі не можу заплющити, весь час думаю про таємничого Олександра і його слова. Тисячу разів прокрутила все у своїй голові й досі не можу зрозуміти, чому він телефонує. Невже йому цікаво зі мною спілкуватись? У нас така різниця у віці, але мені байдуже. Ні з чим не можу зрівняти свої відчуття, коли чую його голос. Засинаю аж під ранок і сплю до самого обіду, а прокинувшись, думками знову кружляю навколо нічної розмови.