Наосліп - Ерін Кас

— Де вона? — питає якось грубо, а я впевнююсь, що це точно голос Саші.

— Немає, — відповідаю розгублено. Я не дурна й одразу розумію, що він її «братик», про якого вона не надто добре озивається. Мій мозок відмовляється це розуміти. Зараз у мене нестерпне бажання заснути, а потім прокинутися й нічого не пам’ятати.

— Я бачу, що немає, — говорить роздратовано й знов обдивляється кімнату. — Як вона тут живе?

— Нормально живе, — бурчу у відповідь та відставляю ноутбук на Лерине ліжко. На чоловіка не дивлюсь, бо уявляю, який маю вигляд. Проводжу руками по волоссю в надії пригладити його. Поправляю кофтину від піжами, і це не ховається від чоловіка. Коли кидаю на нього швидкий погляд, кутики його губ смикаються у натяку на усмішку.

— Де вона? — питає після моїх маніпуляцій.

— У клубі, — не бачу сенсу приховувати, адже вже встигла трохи вивчити його характер.

— Поїхали покажеш. Вона мені терміново потрібна.

— Я… Я не можу, — хитаю головою.

— У тебе немає вибору. Якщо не поїдеш, я сидітиму тут і чекатиму, поки з'явиться моя сестра, — дивиться прямо в очі, від чого мені дуже незручно. Не знаю, як себе поводити з ним. В голові все переплуталося й не бажає ставати на місця.

— Мені потрібно переодягнутись, — хриплю роздратовано.

— Я почекаю в коридорі, — швидко виходить, зачинивши за собою двері.

Я ж так і сиджу на ліжку. На ногах ковдра, а у голові повний безлад. Потім підводжуся й переодягаюсь у теплі джинси та светр. Одягаю пуховик, дивлюсь на себе в дзеркало. Ось і сходила на побачення з хвостиком та у піжамі. Мені не вистачає лише одного відсотка, щоб повністю впевнитися, що це Саша. Він майже такий, яким я його уявляла. Тільки чомусь не думала, що він ходить у ділових костюмах. Мабуть, я в стані шоку, бо хвилювання немає, лише здивування. Діватись нікуди, тому беру сумку і виходжу з кімнати. Замикаю двері, розвертаюся до незнайомця, який стоїть біля стіни.

— А шапку? Ти ж наче хворієш?

— Ми поїдемо маршруткою?

— Ні, — хмикає у відповідь. Точно! Це точно він. Якщо заплющити очі й чути тільки його голос, немає жодних сумнівів. Тільки чому він такий злий сьогодні?

— Тоді ходімо, — не чекаючи на його відповідь, першою починаю спускатися сходинками. На виході Степанівна всіх сканує своїм рентгенівським поглядом. І як він тільки пройшов повз неї? Проходжу мовчки, відчиняю двері, і він притримує їх.

— Сюди, — говорить та звертає за будівлю гуртожитку.

Розблоковує сигналізацію чорного автомобіля й відчиняє двері пасажирського сидіння. Гублюся, бо ця ситуація просто мега дивна. Підходжу й сідаю в автівку. У салоні пахне шкірою та чоловічим парфумом. Дуже приємний аромат. Він сідає і, не кажучи ні слова, заводить двигун. Коли звертає на мене свій погляд, говорю, куди їхати й відвертаюся до вікна. Навіть уві сні не могла уявити таку ситуацію. Це просто найдивніший збіг з усіх збігів, і стався він зі мною! До місця призначення доїжджаємо швидко. Він паркується й дивиться на мене.

— Тут?

— Так, — тягнуся, щоб відчинити дверцята.

— І це ви називаєте клубом? — дратує своїм тоном.

— Клубом, — бурчу у відповідь і виходжу.

Про що я тільки думала, коли починала з ним спілкуватись? Ясно ж, що тут ні про яку симпатію з його боку не може бути й мови, як тільки він мене впізнає. Та сьогодні моя хвороба робить мені гарну послугу. Не знаю, як би себе поводила, якби він впізнав у мені ту дівчину, яка так сміливо говорить з ним телефоном. Як там він говорив? Показує людям квартири? Ага! У такому одязі й на такому автомобілі. Брехун!

На вході починаю копошитися у сумці, шукаючи гроші, бо безплатно нас ніхто не впустить. Він підходить ззаду й відчиняє переді мною двері. Мовчки заходжу й опиняюся в іншому житті. Музика гупає, народ весело відпочиває. Олександр платить за нас і запитально дивиться на мене. Мовляв, веди далі. Тільки-но рушаю у бік столиків, він бере мене за руку. Я смикаюся, але він стискає ще міцніше. З одного боку, я розумію його дії, бо потрібно пробратися крізь натовп, а з іншого… Це найдурніша ситуація, у якій я тільки бувала.

Дівчат бачу за одним зі столиків. Вони спілкуються з якимись хлопцями та п’ють шампанське. Першою нас помічає Лера. Потрібно тільки бачити її очі. Чоловік відпускає мою руку й підходить до столика. Торкається плеча Лії, яка сміється з жарту досить симпатичного хлопця, і вона розвертається. Спочатку кліпає очима, наче бачить привида, а потім переводить погляд на мене: її очі не передвіщають нічого хорошого. Вона підскакує й відводить чоловіка вбік. Бачу, що говорять вони на підвищених тонах. Чоловік злий, він щось говорить, а Лія заперечно хитає головою.

— Що ти тут робиш? — підлітає до мене Лера.

— Не питай, — хриплю й хитаю головою, бо сама не можу розібратися в тому, що відбувається. — Потім поговоримо, коли ви повернетесь.

— Що тут робить її брат?

— А ти звідки його знаєш? — дивуюсь. Говорити боляче, тому Лері доводиться прислухатись.

— Лія показувала його фото. Ти що, не бачила?

— Ні, — тільки й можу, що зітхнути. Чому мені ніхто не показував ніяких фото? Хоча, що б вони дали?

Ми спілкувалися з ним наосліп, не називали ні прізвищ, ні адрес. Про рідню теж не говорили. Все наосліп. Стою, як статуя, прибита до підлоги. Навколо купа народу, всі танцюють і веселяться. У мене ж все викликає роздратування, бо відчуваю себе зовсім кепсько. І здоров’я тут не на першому місці.

Всередині мене вирує справжній ураган. Мені соромно, що промовчала, образливо, що він зі мною так розмовляє, й дуже-дуже дивно, що ми ось так неочікувано зустрілись, хоч він і не впізнав мене.
Бачу, що вони поговорили. Лія розлючена не на жарт, а Олександр з самого початку таким і був.

— Соню, ти як? — кричить на вухо дівчина.

— Дивно, — ледь протягую.

— Залишишся з нами? — питає й зиркає на брата. Я б і справді краще лишилася, але у голові й так гуде, тіло морозить, і дуже хочеться лягти.