Наосліп - Ерін Кас

Софія

— Алло? — відповідаю на дзвінок від номера, який годину тому видалила.

— Привіт. Не спиш?

— Майже, — відповідаю, сідаючи в ліжку.

— Тоді не буду заважати, — чую на задньому фоні стукіт посуду.

— Та ні. Все нормально. Я думала, що ти раніше зателефонуєш, вже й не чекала.

— То ти чекала мого дзвінка? — питає він, а я розумію, що спалилася. Коли я навчуся не викладати все, що думаю?

— Ну, чекала, — слів назад не візьмеш, а вигадувати не хочу. Взагалі не люблю брехати чи викручуватися, якщо вже висловила свою думку.

— Чому? — змушує губитися від питання.

— Не знаю. З тобою приємно спілкуватися, — тільки й можу відповісти.

— Не страшно?

— А чому я маю боятись? — може, і боялася б віч-на-віч говорити з незнайомим чоловіком, але ж телефоном не страшно.

— Ти не знаєш мене. А може, я маніяк, який полює на молоденьких симпатичних дівчат?

— Не думаю, — усміхаюсь з його припущення.

— І живу не в пентхаусі, а у хатинці в лісі, куди й мрію затягнути свою жертву.

— У тебе бурхлива фантазія, — не стримую короткого сміху.

— Навіть не уявляєш, яка, — розтягує слова, а я знову гублюся.

— До того ж неважливо, де ти живеш. У хатинці з одним вікном чи у шикарній квартирі, якщо спілкування приємне. Хіба в цьому світі все так переплуталося, що співрозмовників обирають за статусом?

— Не хочу тебе засмучувати, але практика показує, що так.

— Тоді я проти такого повороту, — відповідаю доволі різко. Так, я знаю вислів, що зустрічають завжди за одягом, але потрібно ж комусь руйнувати ці дурнуваті стереотипи.

— О, маленька, тобі ще багато про що доведеться дізнатися у цьому житті, — сміється він, і я вперше чую, як змінюється його голос. Він набагато приємніший, коли Олександр у гарному настрої. І це його «маленька» звучить не так образливо, як «мала». Навпаки, навіть дуже приємно.

— Як справи? Ти знову п’єш? — питаю, коли чую ковток. У тиші кімнати мені чутно кожен шерех на тому кінці.

— Угу. Будеш вчити, як правильно жити?

— Ні. Знов збираєшся купатися зі своєю «крихіткою»? — не можу втримати язик за зубами.

— Ну, а ти, Софіє? Чим займаєшся ти? — ігнорує моє питання.

— Я вдома.

— Як любиш відпочивати? Де буваєш?

— Це ж ти все знаєш про студенток, — буркаю у відповідь. Терпіти не можу, коли ігнорують мої питання.

— Дівчинка з характером, — коротко сміється. — Ну, добре. Спробую вгадати, — на декілька секунд він замовкає й робить ковток. Я, затамувавши подих, чекаю, що ж він такого може сказати, якщо жодного разу не бачив людину. — Ти слухняна донька й вірна подруга. Гарно вчишся, поважаєш старших. Зустрічаєшся з якимось дуже ввічливим юнаком, який читає тобі вірші й водить за ручку до кафе…

— Що? — перериваю його сміхом. Не можу втриматися й декілька секунд просто сміюся. — Це якась казочка про принцесу для діточок.

— А ще у тебе гарний сміх, — додає зненацька й викликає подив. Від таких компліментів я гублюся, особливо, якщо це говорить він.

— Е… Дякую. В тебе теж. Тільки твої припущення зовсім далекі від правди.

— Невже? — дивується. — Взагалі-то я рідко помиляюся.

— А зараз помилився, — кажу з викликом, тепер вже викликаючи сміх чоловіка.

— Відповідаю на твоє питання. Я вдома. Сам. Точніше, зі склянкою віскі. Розслабляюся після робочого дня. То що? Розкажеш, де я помилився?

— Я справді поважаю батьків та намагаюся їх не засмучувати. Взагалі, до своєї сім’ї ставлюся з особливим трепетом. Про вірну подругу ти теж вгадав, бо люблю своїх дівчат, хоч ми зовсім різні. А за хлопця — ти з’їхав з правильної дороги. В мене немає хлопця. А той, що був, не розповідав віршів і не водив за ручку до кафе. Якщо чесно — це найгірші спогади, які тільки маю.

— Він образив тебе? — насторожується чоловік.

— Так. Не хочу про нього говорити. Як і ти про свою крихітку.

— О, ні. У мене немає таких сумних історій. Я не обіцяю зірки з неба чи каблучку на оксамитовій подушечці. Все було за згодою сторін. Приємно проведений час, нічого більше. Тому говорити немає про кого.

— А як же почуття? — ляпаю, знову викликаючи його сміх.

— Я ж кажу, що ти дівчинка, яка мріє про казку.

— Так. Я мрію про справжнє чисте почуття, а не домовленість на приємно проведений час. Не бачу нічого поганого у своїй мрії.

— З роками ти зрозумієш мою позицію.

— А ти? Можливо, ти зрозумієш мою?

— Це навряд, — кидає різко. — Навіщо прив’язуватися до когось і ставати слабким? Всі ці почуття більше змахують на вигадку або добре спланований обман, щоб придумати для людства розвагу.

— А чому ж, по-твоєму, люди живуть разом все життя? — починаю закипати від таких слів. — Розважаються таким чином?

— Бо їм так зручно.

— Це смішно. Тобто зручно?

— А що в цьому дивного? Кожен робить так, як йому зручно. Що б це не було, ми знаходимо лише вигоду для себе.

— Тобто, наше спілкування теж зручність? Для кого?

— На це питання в мене немає відповіді. Це, скоріше, якийсь внутрішній порив — зателефонувати тобі.

— У тебе на всі мої питання немає відповідей. Ти ігноруєш їх.

— Он як? Ну, запитай. Що тебе цікавить? — у його голосі я чую виклик.

— Ти одружений? — питаю те, що хвилює найбільше. В такому віці в нормальних чоловіків вже є сім’ї, тому відповідь на це питання перше, що мені хочеться почути.

— Ні, — миттєво відповідає він.

— Розлучений?

— Ніколи не був одруженим і не збираюся. Дітей теж немає.

— Щоб не прив’язуватися? Не бути слабким?

— Правильно. Це більше схоже на допит.

— Не згодна з такою позицією.

— Хто б сумнівався, — хмикає він.

— А чим займаєшся? Де працюєш?

— Скажімо, працюю у сфері нерухомості.

— То в тебе активна робота. Ходиш показувати людям квартири?