Листя землі - Дрозд Володимир
Для ваших дітей слова матері — програма життя, проект, так би мовити, майбутньої долі. То на кого ж тепер вам нарікати? На жандармські мундири? Ми, блюстителі порядку державного, — лише сокира над плахою, на яку ви власноруч вклали дітей своїх…" І відповіла йому по хвилі Дарина: "А я і не нарікаю. Яка б не судилася їм доля, вони були, є і залишаться — людьми чесними. А це, у часи, які ми переживаємо, — найголовніше". — "Не нарікаєте? — перепитав Данило Галай. — Ну-ну…" І кинув полковник через плече молодцюватому ротмістрові, що із жмутком паперів зайшов до вітальні та чекав на дозвіл звернутися: "Доповідайте!" — "Пане полковнику! Прокламації Київського Комітету РСДРП! Знайдено — під периною, у кімнаті панянки Богдани Листопад". — "Я так і думав, — кивнув Данило Галай, не зводячи тріумфуючого погляду з обличчя господині, що вочевидь полотніло. — Знахідка лише підтверджує наші спостереження за цією юною особою. Попередньо допитали?" — "Так точно, пане полковнику. Молоде, але вже — добре кимось учене. Жодних свідчень давати не бажає." — "Що ж, ми — не якісь там варвари, як про нас думає Дарина Михайлівна, — полковник підвівся з крісла. — Ми не поспішатимемо запроторювати таке юне і миловидне створіння до тюремної камери, де — блощиці, параша і таке інше… Але — обов'язкова підписка про невиїзд із міста і строгий поліційний нагляд. Обшук — продовжити. До речі, наскільки мені відомо, ваш старший син Борис — у гвардії. Боюсь, як би такий розвиток подій не зашкодив його блискучій кар'єрі… Навряд чи він вам дуже дякуватиме. Дозвольте відкланятися, пані Листопад. Приємно було поспілкуватися з вами…"
Дарина мовчки кивнула.
І полетіла Дарина в Петербург на чорних крилах біди материнської. Але глуха була столиця до горя її. Бо жило уже місто передчуттям війни. Газети кричали про тевтонську загрозу для слов'янства, про єдність народу та уряду. Чадний дух патріотизму й ненависті густішав з кожною годиною. Франція оголосила загальну мобілізацію, Німеччина відповіла тим самим. Дарина оббивала пороги сановників, щоб їй дозволили побачення з сином, але приймати її не хотіли. Борис днював і ночував у штабі, а якщо й з'являвся на квартиру, і чути не хотів про брата в тюрмі: "Я не знаюся з тими, хто стріляє нам у спину, навіть якщо це мій брат!" — "Сину мій, — казала Дарина, — але ж треба бути справедливим і до Тараса та його товаришів. Поліцейські перші стріляли в путилівських робітників…" — "Якщо намагнічена агітаторами товпа розуміє лише мову кулеметів, якою ще мовою повинна розмовляти з нею влада?! — вигукнув Борис. Він був щирий у своєму гніві, вона це бачила, відчувала. — Може, мамо, ви не розумієте, про що йдеться? Я — не сліпий і не глупак. Можливо, я краще, ніж хто інший, розумію, що правлячий клас прогнив і зледачів. Але ідеться сьогодні вже не про правлячий клас, ідеться сьогодні — про долю Росії! Коли дерево захворює, ментом наповзає черва, щоб точити його зсередини. Ніколи я не буду з ними заодно! Брати мої — ті, хто завтра вийде на поле бою з німецькою навалою!"
А назавтра було підписано царський маніфест про оголошення військових дій між Росією та Німеччиною. Цар з царицею виходили на балкон, натовп колінкував на майдані, і ревів гімн "Боже, царя храни", натовп кричав "ура", вимахував прапорами, і все це — на майдані, де в січні дев'ятсот п'ятого царські війська стріляли у робітників. Дарина почувалася чужою в юрмі, що заповнила пітерські майдани і вулиці. Матері й дружини з дітьми під гудіння дзвонів у церквах проводжали колони мобілізованих запасників. Вони не кричали "ура" і не співали державних гімнів, тривога і щем розлуки випліскувалися з очей їхніх. Даринин біль малів та губився в широкому потоці людського болю, але на серці в неї од того не ставало легше.
А назавтра і вона проводжала Бориса до вокзалу, гвардія рушала на захід. Борис міг би залишитися в столиці, при штабі, але зголосився добровільно на фронт. Дарина його не відмовляла, та й не питався у неї син. Обійняла, перехрестила в пероннім стовпотворінні; гриміли оркестри; поїзд рушив. Борис із сходинок вагона дивився на матір серйозно і печально. А потім вагони побігли мимо, схожі один на одного, як люди у військовій формі. Вагони дивилися на Дарину сотнями солдатських очей — із сходинок, із вікон. Уперше тоді спалахнула в ній думка, що усе це — і її діти, і їдуть вони у бій, на муки та смерть. І Дарина гарячкове хрестила вагони, і просила у Бога благословення для людей у поїзді, хоч давно уже не була глибоковіруючою, а був час, коли й насміхалася з тих людських забобонів. Але думка ця — про дітей людських як рідних їй — спалахнула й погасла, лише черкнувши край свідомості, бо ще Дарина жила живими дітьми своїми.
А із Тарасом своїм яна таки стрелася, виходила по начальниках.
Се уже як на фронт старшого свого, Бориса, провела. Я тади у них, у Листопадів, служила і знаю, пані розказувала, повернувшись із Пітера. Ой, брешу, забутна на старість стела. Не з Пітера яна вернулася, а з Києва уже. Бо як почалася війна миколаївська, а пані була у Пітері, пан вістку одержав, що середульший їхній, Андрій, — у тюрмі київській. Бо йон за нас, босаків, був. І як приїде, було, погостювать у батьків, зо мною по-сільському гомонить, наче й не пан йон, а злидень, як усі ми. Ще й насміхався з мене, що я язик свій ламаю, по-панському сказать стараюся. Тади я вже довгенько у панів служила, трохи вивчилася. Пані Дарина стару одіж свою мені оддавала, і не хотіла я, щоб мене — за селючку мали. Як іду уранні на базар, підодівшись, ніхто не скаже, що я—із задрипаних Крутьків, хоч і кошик у руці. Тольки говірка мене і видавала. Дак я старалася з усіх сил — штокать. Особливо ж — як у базарних рядах односельців своїх побачу. А Андрій — той частюка зі мною на базар ходив, до селюків заговорював і словечка, од них почуті, записував. Дивувалася я з того, думала — йому в голові повреділося, бо що розумне тії кугути сельські могли сказать?
Ну ось, прийшла панові сумна вістка з Києва, що Андрій, середульший їхній, теж у тюрязі. Цар його посадив, як миколаївська почалася. Старий — трохи не плаче, здитинів йон геть на схилі голів своїх. А тут ще і їхню Богданку за політику з гімназії вигнали, бо тади велика строгість почалася. І суперечка у Богданки з батьком велика була, усе про царя та про війну, я не дуже й дослухалася, нащо воно мені? Дак пан мене і питає: "Що робити?" Наче я знаю — що робить, я ще зовсім молода була, тольки думала собі: "Як такий клопіт з дітьми, уже дорослими, то нащо їх і родить, луччей зовсім їх не мать". Коли б тодішню мою думку — та на всю мою жисть, такого горя не зазнала б я, як зазнала, шістьох народивши, виростивши — і на трьох похоронку одержавши, уже в сюю війну, останню. Дак я й одвічаю панові: "Дайте телеграму Дарині Михайлівні у Пітер, вона щось придумає". Бо я уже бачила, що голова усьому в сім'ї їхній — пані, вона їхні душі на світі тримає. Матка є матка, що там казать, пані вона благородна чи селючка неграмотна, як ось я. Пан так і зробив. І стали ми дожидать Дарини Михайлівни, і довго ждали. А як приїхала нарешті, то розказувала, що дозволили їй побачитися із сином Тарасом. Тольки ж яке теє побачення, як через двоє грат воно, а між тих грат — коридор, і тюремники в тому коридорі проходжуються. Жалілася вона, пані, що вельми схуд її Тарасик, самі очі на лиці зосталися, і кашляє. Звісно, тюремні харчі — не матчині. Дак гукала до нього Дарина Михайлівна через той коридор, аби беріг себе, а йон тольки сміявся: "Мене тепер сам цар береже…" Та, видно, не вельми цар беріг, ой не вельми…
Поки розмовляла з сином, тримала себе в лещатах. Обличчя було як гумове, вичавлювало усмішку. Наглядачі ходили між грат, як звірі в клітці, вони не мусять бачити її сліз. І синові сльози її не потрібні. Хай думає, що матір — залізна, хай не карається у тюремній камері, що причинив їй горе. А як вийшла на вулицю, довго стримувані сльози уже не питалися її. Благо — дощ скісний, вітер з моря. Осінь нагадувала про себе. І війна нагадувала — хлопчаки, розносчики газет, кричали про бої в Галіції. А на квартирі чекала телеграма з Мрина: Андрій — у тюрмі, у київській. І стрепенулася знову уся, де й сила взялася. Здавалось, по краплі витекла з неї сила, в пітерських канцеляріях, поки добивалася побачення з сином. А тут — наче заново пружину накрутили невидимі руки. І кинулася Дарина на вокзал. Білетів не було на ближчий десяток днів. Втиснулася в переповнений вагон, третім класом, з простолюддям, горе зближує і класи, і людей. "Бариня, бариня, вам погано? Обличчя на вас немає, приляжте". Пасажирські поїзди ходили повільно, пропускали військових — на фронт. Заснула — головою на плечі селянки з-під Ніжина, їздила до сина, у госпіталь, вибився в офіцери, а в першому ж бою одірвало ногу. Наснився син Андрій, нібито його ведуть на смерть, а він обертається до неї, простягає руки: "Мамо! Мамо!.." Кожен у вагоні ділився власною бідою, стільки біди в світі, війна наступала чорною хмарою і сіяла навколо смерть. А її діти — живі, і вже не здавалося своє горе таким страшним, бо горе інших — ще страшніше.
Через Дніпро поїзд переповз надвечір. Золото соборів на схилах, золота осінь. Ухопила на вокзалі візника, хоч Шулявка, де мешкав, одружившись, Андрій, поруч. Заплакана невістка кинулася їй на шию: "Учора Андрія вивезли. На Північ. Без слідства, без суду. Заслання. Ледве встигла передати теплу одіж". І попливла Дарина другого дня пароплавом у Мрин. Як впливли у Невклю, прозелень отави на лугах, цяткованих стогами сіна, наче банями соборів, що їх вивершує во славу Бога природи сама земля, одживили затерплу від нещасть душу її. Луги дихали спокоєм, у безлюдді і неоглядній розпростореності своїй, після метушливих, галасливих міст. Тут був інший світ, інші виміри часу. А ще — тут починався її Край, який Дарина любила, а Край — любив її. Завжди, коли поверталася з далекої поїздки, благодатне сяєво наповнювало душу…
І переступила вона поріг дому свого легко, у добрій надії на тишу й затишок. А вже з лиця челядки зрозуміла, що марна надія її. "Богданка — у гімназії?" — запитала нарочито бадьоро. "Не ходять панянка до гімназіїв", — відповіла челядка, позираючи на двері вітальні.
