Листя землі - Дрозд Володимир

І провела її челядка у вітальню, до пані Дарини, бо в домі ще спочивали. Дарина за маленьким столиком сиділа, перебирала новорічні вітальні листівки. Раділа вона завжди Уляні, коли та з'являлася, і цього разу усміхнулася лагідно: "Рано ти, Уляно, щедруєш сьогодні, бо ще не вечір. Але для такої гості поріг моєї господи ніколи високий не буває". І одказувала їй Уляна Несторка так: "Буває врем'я, пані Дарино, коли уранні — уже смурніє на вечір і заходиться на ніч темну, хоч думають людяки, що день попереду". Але сповнена була віри світлої у прийдешнє Дарина, бо рік тільки починався. І промені сонячні з-за Мар’їного гаю шибки золотили. І грона калини на білосніжній ваті, між віконних рам двійних, утеплених на зиму, гранатово око тішили. А блакитні, з птахами чудернацькими, кахлі грубки затишним теплом у кімнату дихали. І казала Дарина: "Се у Пакулі, од Чортового болота і болота Замглай на вас, пакульчан, хмурістю віє. У мене самої, коли буваю в помісті об таку пору чи восени, душа вистуджується і думки невеселі про літа мої, уже чималі, у голову приходять. А в світі широкому — розвиднюється нині, і маємо добру надію на щасливий завтрашній день". І читала гості з Пакуля Дарина, що їй пишуть у листівках новорічних звідусіль. А писали й справді, що рік новий обіцяється бути радісним для людей, як ніякий інший. І наказала господиня челядці внести самовар. І з'явився з глибини дому господар — Дмитро Костянтинович. І впурхнула До вітальні, наче синичка, Богдана, найменша дочка Дарини, ще гімназистка. Тільки вона й залишалася біля батьків, старших четверо розлетілися по світах, як насіння кульбаби по леваді.

І пили вони чай. А Уляна — коржиками міськими посмакувала, бо не пила вона чаю, відколи пішла з помістя, од Опанаса, покійного давно, а пила лише узвар та воду джерельну, з криниці Семирозумової. І розпитували господарі про новини пакульські, бо рідко тепер у село заявлялися, не вельми родичались із молодими Журавськими, дітьми Опанаса та Наталі, що в помісті хазяїнували. Розказувала Уляна, хто із сільських помер, хто одружився, про своїх — Кузьму та Марусину — розказувала. А як залишилися знову удвох з Дариною і згадали ноги Улянині про засніжену дорогу назад, у Пакуль, а ще ж і гостинця дітям треба купити на ринку, у жидівських лавочках, мовила Уляна: "Не хотілося мені, Дарино Михайлівно, дякувати за солодке пригощення гаданням лихим, не хотілося щедрувати смутно у теплій господі вашій. Але устала зудосвіта і двадцять верст снігів глибоких місила старими ногами своїми, щоб наказа Несторового ісполніть". — "Чийого наказа?" — перепитала господиня. "Нестора, Семирозумом прозваного, чоловіка мого, давно покійного. Бо розмовляла з ним минулої ночі, як ось із вами, хоч скольки годочків уже землі нон не топче. І наказував мені у сні Нестор Семирозум: іди у Мрин, іди у Мрин і перекажи пані Дарині, добрій людяці, усе, що я тобі зараз повідаю. Горісне для людей чесних та розумних врем'я підходить, ой горісне. Уже воно у двері живих стукає, уже воно — на порозі. Тяжко землі од людей стало, стільки їх розплодилося. Притомилася Смерть за косою ходити, уже вона не встигає. І кинула Смерть між люду земного гук німий, щоб помогли в її роботі страшкій, завгодєй[3] помічникам своїм власть над людьми обіцяючи. І знайшлося на землі багато охотників до такої роботи. І підуть вони скоро покоси із люду по світу класти, як із трави — по лугу. І буде той зверху, хто ширший покіс кластиме, хто більше вкосить. Але не знатимуть вони того, тішачись владою над людьми, що слідом за ними сама Смерть ітиме і коситиме нещадно помічників своїх. І поллється кров добрих і злих, праведних і грішних у море одне. І бродитимуть людяки по коліна у крові, і дивуватимуться, одне одного віддаля побачивши, що єстяка ще живі на землі… Так Нестор, Семирозумом прозваний, мені у сні віщував, і я сумну сюю вість вам, пані, переказую, як велено мені". "Чудне і острашливе для уяви людської твоє одкровення од Нестора, апокаліпсис твій пакульський, — стенула плечима, наче змерзла, хоч грубка теплом пашіла, господиня дому, і до вовняної хустки на спинці крісла потяглася рука її,— але до чого тут — я?" — "Бо се ще ж не усе я вам нагомоніла. Бо провів Нестор долонею своєю по очах моїх, і побачила я теє, що луччей живій людяці і не бачити. Спливла куля земна, од крові людської червона, аж крапало з неї, спливла куля земна, як сонце уранні з-за Чорного лісу, над лугами сиволозькими спливає. І йшли ви, Дарино Михайлівно, по тій кулі босоніж, у самій білій одежі, наче уже смерть прийняли, і несли ви на руках дєток своїх малих, а старшенькі — за поділ одежі вашої білої трималися, як на картці, що ви мені колись дарували, на картці, яка тепер на стіні у хатці моїй. І мертві яни усі були, дєткі ваші, од крові червоні, як тая земля, по якій ви ступали…"

"Облиш, Уляно! — скрикнула Дарина. — Забобони це, сни твої та видіння! Не дано людині знати, що завтра буде з нею та іншими, і добре, що не дано!"— "Людині — не дано, се правда, і луччей не знать, аніж знати, тут я теж із вами, пані, згодна. Людині — не дано, а Нестору моєму, Семирозумом ще за життя прозваному, знаття такеє дано. Бо, ще живим будучи, добувся йон на небо і з Богом розмовляв, як ось я з вами. І на тім світі — коло Бога йон, і гортає Книгу днів, як ось ви, пані, книгу паперову гортаєте, бо — грамотні. І гомонів до мене Нестор у сні, як ось я до вас гомоню: іди і скажи пані Дарині, щоб берегла дєток своїх од лихоліття кривавого, яке наступає. Бо не усе, що записано у Книгу днів, неминуче сполняється. Тому і карти не завжди правду кажуть. Перепливе ріку той, хто не вбоїться виру і рук не опустить, хоч і судилося йому утонути".

Як брела яна з Мрина, Уляна Несторка, надворі такеє сходилося—хвища, в очі січе, світу білого не видко. Дак зайшла яна до мене, я тади у Крутьках жила. Зайшла яна до мене, сіла на лавку і — плаче гірко. "Що-бо се з тобою, Уляно? — питаю. — Хто-бо се тебе зобидив?" — "Доля мене зобидила, тим зобидила, що знаття дала. І без того тяжко людяці смертній по землі ходить, а удесятеро тяжче тій людині, у душі якої — знаття. Крахаю, як ворона, на чужую жисть, а своєї жисті — не маю. Ношу в собі горе людяцьке завтрашнє, а горя того і сьогодні їм не позичать. Дивлюся на людяку, щаслива яна і весела, а того не знає, що я знаю і бачу: уже стоїть кощава, з косою— за її плечима. Як сиділи ми у пані Дарини, чаї попиваючи, влетіла до кімнати пташечка її найменша, Богданка її. Щебече та сміється, щебече та сміється, а моє сердечко — од болю й горя завмирає, бачу ж бо її, юную, на дні глибокому, у водяника та риб у гостинах… Бреду краєм села вашого, хатки в снігах, як намистинки коралові, а в очах моїх проклятущих — попіл та згарища, попіл та згарища… Я б уже й не жила, не радує мене жисть такая, я б уже щось із собою зробила. Дак і сього мені не дано: буть мені на землі, докуль і Пакуль буде, бо на сім світі, а не на тім Нестору своєму я потрібна: моїми вустами його вуста з людьми живими гомонять…"

Отакеє вона мені турчала і турчала, плачучи, як береза весною, така на неї хвиля найшла. А я слухаю її та й не знаю, чому вірити, що казать. Туточки задзвонили під вікном щедрувальники, бо на Маланки се було, я — із голови геть. А як відкочувався фронт денікінський, заскочив у дворище до Федора Тишаки, сусіди мого, вояка з обозу їхнього. Заскочив вояка, накинув вірьовку на роги корові і вже до казана солдатського веде. А в Тишаки того тольки й багатства, що корова та дєтки, дєтки та корова. Дак Федір як стояв біля повітки, з вилами у руках, так тими вилами і простромив денікінця. Дак там, у дворищі, вони Тишаку і порішили, на очах у жонки його та дєток, а тади за Крутьки вибралися і — з гармати по нашому кутку, докуль, мо', і стрілять було чим. І не стало кутка нашого, а тольки попіл та згарища, попіл та згарища, як Уляна Несторка загодєй, ще в годі чотирнадцятому наврочила. Аж тади я згадала давню ту гомонку її.

Дак брела я з клунком, усе, що в мене зосталося од хазяйства мого удовиного, брела я у Пакуль, на материзну свою, повз куреня Уляниного, і не стрималася, поріг її хатини переступила. Переступила я поріг її хатини, а Уляна сидить на лежанці, згорьована, бо се ж її онук, Нестірко, син Устима та Оксани, покійних давно, хлапак ще зовсім, у ліси, до червоних партизан подався, і не чуть про нього нічого. Дак сидить вона на лежанці, згорьована, а як побачила мене, з клунком за плечима, у попелі та сажі, білішою од комина з лиця зробилася, та — як заплаче, як заголосить: "Ой поганий язик мій, поганий йон, проклятущий, і того разу не збрехав!.." А я прихилилася до лутки дверей, бо вже ноги мене од пережиттів моїх не тримали, і всі слова злі, для Уляни приготовлені, тим голосінням її вивітрило. Тольки й сказала я: "Не язик твій, Уляно, поганий, а поганая жисть нам судилася. А за якії гріхи нам такая судьбина, того сам Бог, видать, не знає, не відає…"

Сміялася Дарина, провівши до дверей гостю сільську. Сміялась і до чоловіка свого казала: "Які вони, люди наші, у Пакулі, все ж темні та забобонні, правда, що з лісів та боліт люди! Наче випірнули з доісторичного язицтва нашого, і знать не знають, і відать не відають, що нині — двадцятий вік! Науковий, технічний, та й — політичний прогрес обминув їх. Над їхніми головами гудуть телеграфні дроти, у небі — літаки і дирижаблі, уже півста літ, як снують повз них поїзди. А вони — розмовляють з покійниками, як із живими, і каламутять душі собі й іншим страшними пророцтвами. Боюся, що перемога матеріалізму не буде такою однозначною і скорою в часі, як того хотілося б освіченим класам…" Одійшовши в останнє десятиріччя од революційної роботи, давався взнаки, мабуть, вік, вона тепер палко вірила в соціальний і технічний прогрес, у науку, освіту, за умови, звичайно, падіння самодержавства. А що воно невдовзі рухне і на руїнах царського, бюрократичного деспотизму пишно розквітне демократія, — Дарина не сумнівалася ані на хвилину: розум людський випростувався, і було йому затісно в шкаралупі учорашніх соціальних форм. У крихітному її кабінетику, вікнами в сад, де вона писала тепер спогади про бурхливу молодість, про товаришів, загиблих у нерівній боротьбі з царизмом, про сестру свою Марію та брата Опанаса, над портретом Тараса Шевченка висів рушник з вишитими Богданкою до материних народин словами поета: "І день іде, і ніч іде.