Чмелик - Королів-Старий Василь
Причому один з цих підводних човнів, вже біля Гонолулу, зробив нещасливу для себе спробу погодувати океанських раків нашими тілами. Однак, наш "Магеллан" мав на своєму облавку шість легких гармат, і ця зустріч дала мені змогу почути вперше, як вони говорять. Капітан пароплава — маорі Біллей вчасно помітив німецького скорпіона, який хотів був нас вкусити, й так раптово дав хід назад, що більшість пасажирів понабивала собі ґулі на чолі, але ж торпеда, що несла нам смерть, пробігла поперед нас. Натурально, що ті, хто був в найглибших каютах, "на власні очі бачили", як вона пропливла за півметра перед носом "Магеллана". Ну, а ті, хто стояв на носі, якось саме це й проґавили!.. Правда, вони зате бачили щось інше. Коли з облавка "Магеллана" гупнуло вряд шість пострілів, то капітанів місток і перископи нашого ворога чогось занадто швидко пірнули під воду, й ті, що стояли на носі, бачили масну велику пляму на тихій поверхні тяжкої океанської води...
Коли ми приїхали до Вікторії, то того ж таки дня експресом-блискавкою полетіли просто до Філадельфії, тобто перерізали впоперек всі Північні Штати. Другого дня по приїзді, ми святкували з нашими земляками роковини народження Батька Тараса, й це зробило на нас таке величне враження, якого не можна переказати в коротких словах. Досить Вам згадати, що аж два роки перед тим я не бачив українського гурту, або — ще певніше — ніколи в своєму житті до того часу я не бачив такого великого українського гурту; не чув таких одвертих і щирих промов; не бачив ніколи прилюдного прояву українського патріотизму. Вже з цього Ви самі легко зрозумієте, що я просто учадів від екстазу, пережив незнаний до того часу підйом національного чуття, і — розуміється — дійшов до повної екзальтації. Мушу зазначити, що майже в тій самій мірі поділяв мої почування й мій благородний товариш.
Взагалі перше враження, яке зробила на мене Америка, було більше, як враження від усіх інших частин світа. Я тут вперше вчув всією істотою, що я — син живої, сильної нації, перед якою будучина розчиняє свою заповідну браму.
Ми з Назаром ще в Сіднеї виробили собі певний план: не затримуватись в Америці ні одного зайвого дня, а при першій змозі їхати додому. Але обставини склалися трохи інакше. Тут (в Нью-Йорку) ми довідались, що між американськими українцями формуються дві організації. Одна велика й легальна — добровольці, що мали їхати на французький фронт, щоб воювати вкупі з англійським військом. А друга маленька, потаємна, що мала перебратись на рідну землю, до "Старого Краю" й збільшити кадри Січових Стрільців, які, воюючи на боці німецькому, мали на думці звалити Московію, щоб розчинити двері для волі України.
Нам не було чого вибирати; тим більше, що ми не кидали й первісної думки — запропонувати свої послуги "Союзові визволення України". На жаль, організацію нашої групи не можна було перевести швидко, треба було багато обережності, щоб не провалити справи, бо ж нашу позицію навряд чи можна було б з’ясувати перед американською владою. І от, через ту обачність та витривалість, ми просиділи в Америці майже три місяці й тільки наприкінці травня видалися транспортом до Франції.
За той час, що я пробув в Америці, я трохи поблукав по Північних Штатах, по Канаді й мав намір "на хвилинку" заскочити до Аргентини та Бразилії, не на те — звісно,— щоб побачитись з пані Пурифікачіон, а щоб подивитись власними очима на життя наших людей в Новому Світі, про яке я не раз чув від Вас. На жаль, до Південної Америки проїхати мені не пощастило, але з нашими людьми в Америці Північний більш-менш зазнайомився; й потім, коли вже був у Галичині, зробив собі висновок, що галичани й на американському ґрунті зостаються цілком такі самі, як і в Галичині.
Було мені тута чимало цікавих пригод, але нема змоги розповісти про все це коротко. Побачимось,— то розкажу особисто. Тут же зазначу такий анекдот, що особливо повинен потішити Вас. Мене майже всерйоз переконували, щоб я "висвятився на попа", з огляду на те, що я — з православної семінарії, українець й знаю англійської мови. Можете собі уявити, наскільки це пасувало до мого тодішнього настрою, коли я прагнув швидше хрестити "православноє, христолюбноє воінство" шаблею та кропити кулеметом, а не оперувати хрестом та кадилом.
Там же, в Америці мені пощастило обмінятися листами з Монахином. Я це зазначаю й в інтересах повноти мого справоздання, і для власної приємності, щоб зафіксувати на папері, що відома Вам фрейлін, про яку я часто згадую в своїх записках (а ще частіше — в мріях!) була жива, здорова й пам’ятала про мене. Згодом, коли вже я опинився в Австрії, я мав радісну нагоду переконатися в цьому особисто, бо "разсудку вопрекі, наперекор стіхіям", я аж двічі побував у Монахині. Там я бачив не тільки любу мені особу, яка (підкреслюю це з особливою радістю) від одного нашого полоненого старшини навчилася української мови, я бачив також пані Магду й мого учителя — Іоганна Карловича. Зустріч з ними була стримана, а розлука — щира. Я знову мушу бути йому вдячним, бо він і тепер навчив мене дуже потрібним мені речам в моїй новій ролі — вояка. Не побачив я там тільки одного з моїх добрих німецьких друзів — Фрица. За кілька тижнів перед моїм першим приїздом до Монахина, нещасного юнака підняли на багнети на московському фронті... Але я трошки забігаю вперед.
З Америки ми приїхали на Французький фронт, потім перебралися до Швейцарії, відтіль, як вояки — до Італії, а вже тут при щасливій нагоді передались в полон на італійському фронті австріякам. Треба тут зазначити, що, хоча й дуже велика річ — просторий білий світ, але ж часами він видається тісним. В тій групі полонених, що вкупі з нами забрали австрійці, я з великою радістю й з незвичайним здивованням зустрів свого славного знайомого італійця Антоніо, який по дорозі до Японії оповідав мені про уніатський український костьол, що є біля Риму. В дальшому часі я поміг йому знайти працю в добрих умовах в Галичині, що ще більше зміцнило нашу взаємну приязнь.
З жовтня 1916-го року й до лютого 1917-го я перебув в Січових Стрільцях. Не зважаючи на те, що до вояцтва, очевидно, ще під впливом покійного тата, я маю органічний одворот, однак, мушу сказати, що цей період мого життя, може, чи не найцікавіший. Я пізнав нашого селянина, ту просту, але мудру й віддану обов’язкові "мужву", яка з тихим геройством несе себе в офіру ідеалові Вітчизни; пізнав і галицьку інтелігенцію, цих — здебільшого дійсних "полупанків", яким — гадаю — ніколи не дорости до своєї "мужви", бо занадто поточив їх австрійський "Цісарсько-Королівський" гелер, як і інші нації, що були під австрійською владою. Але про цей період не можна щось сказати в двох словах. Якщо нам доведеться зустрінутись ще, й Ви не скажете мені: "Кинь перо, бо ти — нездара!" — то я з особливим смаком записав би історію мого життя під час перебування на фронті, а також і ті нові враження від Європи під час мого другого в ній перебування...
Далі Ви знаєте: коли стукнула по голові царську Росію велика революція,— я був в гурті тих українських емігрантів, що першими з Галичини проскочили додому. Зробив я це вже знайомим мені шляхом: пішов в полон до наших.
Хто міг би розповісти Вам мою радість, змалювати те щастя, що я переживав на рідній і вже "своїй" землі, повернувшись, як справжній "блудний син", до Рідного Краю, після трьох з половиною років блукання по всіх п’ятьох частинах світа! Я ж бо прийшов саме в час загальної радості! Я зробив бліду спробу виложити мої почуття на папері. Цей тихий спів моєї Великої Радості Ви знайдете між записками.
Дома я пірнув в роботу з головою. Мені не треба було шукати праці,— вона сама знаходила мене, бо, крім того, що я горів бажанням працювати, я за цей час мандрів таки дечому й навчився, що тепер враз придалося.
Насамперед (я ще й досі люблю це слово, яке так часто вживав в своїх записках!) я зустрів свого любого побратима Ярослава. Наша зустріч відбулася в вестибюлі Київського Купецького Зібрання, де він контролював вхідні квитки Першого Національного Конгресу. Він не буде гніватись на мене за це порівняння, але, дійсно, на сходах цього будинку майже повторилася сцена, яку я вже пережив в обержі "Чорний Лебідь" в Сіднею, коли, повернувшись з одної подорожі, спричинився до невиконання обов’язків чесним робітником Глобом. Так і тут, моя несподівана поява при вході в залу Конгресу збила з пантелику Ярка, й ми з ним не певні, що через нашу зустріч, на Конгрес не проскочило кілька людей без делегатської картки... Хочу думати, що Ви станете на позицію містера Мака Фліта й виправдаєте Ярка...
Конгрес, військові з’їзди й урочиста вистава "Гетьмана Дорошенка" в театрі Садовського, де був момент височенного національного підйому, перевищений хіба моментом читання І-го універсалу Центральної Ради на військовому з’їзді. Далі — відкриття Академії Мистецтв і подібні історичні й святочні моменти проходили на моїх очах. Писати про це не можна без теплих сліз великого екстазу. Але нема чого й писати: в ті незабутні часи моє серце билося в один спільний такт з Вашим. Тільки в своєму серці я завжди бачив одну чорну цятку: чом доля не судила дожити до цих величних часів моїм стражденним рідним?..
Між іншим, я бачив Вас на тій незвичайній виставі "Дорошенка" в томy маленькому гуртку цивільних людей, яким пощастило бути на цьому спектаклю. Але я ніяк не міг Вас впіймати, хоча був навіть в уборній Миколи Карповича, й — додам на згадку про минуле — і в цей раз не дозволив собі сісти!..
Весь той вихор, що закрутив мене в громадській та військовій роботі, яка не давала мені заснути повних чотири години на добу,— до того мене зім’яв, що я на якийсь час згубив владу над своїми нервами. Отож, саме перед моїм від’їздом на відпочинок до Полтави, я й мав прийти до Вас. Та зо мною був такий прилад мозкових спазмів, що я не міг вийти з хати й негайно по ньому виїхав.
В своїй "щілинці в моху" я пережив часи тихого суму й велике горе. Сум, окрім згадок про радісне й безжурне минуле, навіяла на мене моя рідна Харитина. Бідна бабуся, закинута й забута, під впливом скрути військового часу стала немічна до краю. З чималими труднаціями я пристроїв її до шпиталю, де вона й померла цими днями.
