Чмелик - Королів-Старий Василь

Аж не можна пойняти віри, коли подумати про різницю цих двох світів. Там допікає мороз, а тут пече спека; там люди не можуть знайти собі шматка хліба, а тут — хоч свиней годуй ананасами та померанцями. Там — осатанілі юрби озброєних людей, а тут — мільйони плохих, спокійних овець. Там — хвора немічна Харитина, а тут — непосидюча, як дзиґа, Ружичка, що рішучо завзялася на мене сьогодні й не дає мені писати.

Ну, та що вже там! Англійці кажуть, що дитина, що король — однаково, отож треба слухатись, дарма, що я не дуже волію королів взагалі!..

— — —

Завтра — Новий, 1915-й рік!..

Вже два з половиною роки я сам один на білому світі. Вже швидко буде два роки, як я покинув рідний край. Вже сім місяців, як я покинув Європу. І вже майже п’ять місяців, як я живу в Південній півкулі світа, на Австралійському материку.

Це — хронологія "моєї новітньої історії"...

Чого я за цей час не бачив? Чого тільки не спробував та не пережив? Як я змінився й фізично й духовно!..

Хіба це я — той цибатий бурсак, Максим Крушенко, що співав у Полтаві півневим голосом; якого два з половиною роки тому навчала мамуся: "Застебнись добренько, щоб не застудився; дивись на пішоходи, щоб не замочив ніжок; на п’ятачок та купи на снідання пиріжок з м’ясом, а не купуй тістечок" і т. д.

Все це,— як сон, і навіть не ясний, неначе я його бачив теж два з половиною роки перед цим...

А поглянути на мене тоді й тепер! Сіра "блуза" остогидлого сукна "моренго"; завжди короткі штани, бо я з них виростав через два дні після того, як їх було мені пошито; пас з бляхою мало не під пахвами; чобітки з рудими халявами; в атраментових плямах руки; повні кишені всякого скарбу: ножик, гумка, пера, ґудзики, шматочки акварелей, всякі записні книжки, неодмінно — календар "Товариш", дорожній каламарчик, якого я чомусь конче щодня брав до кишені, сурдинка до скрипки; шматок гребінця й усяке інше сміття, поверх якого — яблуко чи шматочок солодкого пиріжка, що дала мамуня на снідання...

А тепер, коли я дивлюся на себе в люстро,— я бачу вже не якогось жовтодзьобого хлопчину, а "молодого чоловіка" більш подібного на звичайного англійця, як на українського парубка...

А коли заглянути в душу, в голову!.. Яка незмірима різниця! Часами, як заплющиш очі, то в уяві наче пробігає "фільма на десятки тисяч кілометрів": різні люди, різна природа. Правда, я за цей час регулярно не вчився. Але ж, коли я подумаю, скільки я перечитав книжок, скільки побачив на власні очі, скільки доброго й розумного почув від людей, а особливо від таких хороших, як містер Патрик, д-р Зуараб, Барильченко, а раніш — Старушок, Кость Іванович, Іоганн Карлович, Кобець, тощо; коли згадати, що я майже вільно володію двома мовами,— то я починаю думати, що цей час дав мені мабуть не менше, як дала б і школа. У всякім разі, коли я іноді порівнюю себе з ким іншим мого віку, то я собі дозволяю думати, що й я не дуже дурніший за них. Ну, а ось надходить осінь, почну ходити до університету й може надолужу те, що прогаяв за своїми мандрівками. Міг же Джек Лондон за два роки перейти всю університетську науку. Я, розуміється,— не Джек Лондон, але теж не буду бити байдаків, а засяду за книжку...

І от, оглянешся от так, і видається, що наче все так добре, що ліпшого нема чого й бажати... А тим часом... чогось мені так сумно, сумно... Чого ж ти плачеш, мій Чмелику?..

— — —

Новий Рік я зустрічав у Барильченка.

Спочатку ми хотіли кудись піти, між іншим, я умовляв поїхати до "Black Harry", щоб привітати й Глоба, а потім ми вирішили не ходити нікуди, а провести цей вечір вдвох.

Увесь час балакали ми про нашу стару Європу, про страхіття війни, про будучі перспективи, про нашу милу Україну... І з цього почалась у нас незвичайна, важлива розмова.

Барильченко нещодавно одібрав листа з Лондона від свого друга, емігранта в Англії, що має зносини з нашими ж таки людьми з Російської України, які живуть в Німеччині й працюють в "Союзі визволення України".

З того листа ми довідались, що Союз засновано ще 4-го серпня у Львові, потім, коли москалі вдерлися в Галичину, управа Союзу перебралася до Відня. Союз поставив своїм завданням в цей час всесвітньої війни, а — виходить — і в час всяких можливостей переводити роботу, що тільки буде потрібною для того, щоб допоминатись права на самостійне існування Української Держави. Союз вважає, що наша держава може існувати, бути вільною й незалежною тільки в тім разі, коли буде розбито Московщину. Отже навіть, якби Україні на перший час довелося піддатись під владу Австрії чи Німеччини, то й то б було далеко ліпше, бо ці культурні держави дадуть наді змогу мати свої школи, позаводять, як було й в Галичині, нашу мову в уряді, в суді й т. д. Одне слово, дадуть змогу вільно існувати українцям і не будуть нас катувати та карати за те, що ми хочемо бути лише тим, чим ми народились.

Союз заснував скрізь закордоном свої відділи, які по всьому світі працюють над тим, щоб якнайширше розпросторити відомості про Україну, показати всім іншим людям, як знущалася 250 років над нами Москва, й чого ми хочемо. Союз не спиняється перед тим, що всемірно треба допомагати німцям та австріякам в їхній боротьбі з Москвою, бо вважає єдиним засобом успіху нашої справи — повний розгром Росії. А на початку листопада він послав своїх членів прохати помочі Україні у болгар та турків.

Люди, що стоять на чолі цієї організації, настільки певні в своїй роботі й настільки вони енергійні та здібні, що німці їм вірять і обіцяють позичити на потреби їхньої праці грошей, з тим, щоб ті борги повернула потім Німеччині вільна Українська Держава...

Ще в тім листі повідомляється, що Союз звертає велику увагу на те, щоб сприяти поширенню національної свідомості поміж тих наших людей, що потрапили в полон і сидять тепер в Німеччині та Австрії.

Лист кінчається тим, що всі наші люди, які живуть чи перебувають за кордоном,— всі допомагають святій праці Союзу, але ж на самій Україні наші люди майже нічого не знають про діяльність закордонну й здебільшого осуджують цих працівників, бо вважають їх мрійниками, що поставили собі занадто великі й нездійснимі завдання. А тим часом, поки щось виграється на нашу користь, наші бояться, що москалі з помсти за поміч українських емігрантів німцям, будуть ще більше душити наших людей на Вкраїні. Отже, Союз вживає всяких заходів, щоб повідомити українців про стан цієї справи, хоче впорядкувати зв’язок, щоб бути в постійних зносинах з нашими людьми на Вкраїні. Тим часом людей мало, а таких, щоб були до того здібні, ще менше...

Після цього листа в мене наче розвиднилось в голові! Я ніколи й помислити собі про все це не міг! Та невже ж таки, й справді, діло підходить до того, що мій нещасний рідний край напередодні волі?..

— Ну, й що ж тепер робити? — розгублено спитався я.

— Що робити? — протяг Барильченко,— Я вже все обміркував. Я поїду... І буду робити, що буде там треба...

— Послухайте, друже Назаре,— промовив я.— Це ви говорите не діло. Я ж бо вас спитав: що нам обом робити? Навіщо ж ви все мені розповідали, коли я зостануся в цей час тут?! Невже б і я не міг бути корисним хоч на щось?

— Ну, не гарячіться,— спинив мене Назар.— Я думав і про вас, але гадаю, що на вас ще прийде час. Діло, бачите, в тім, що для корисної праці в Союзі треба бути перш за все цілком ознайомленим зо всіма планами й наміченими точками програму Союзу, а вдруге — так само треба розумітися трошки й в політичній роботі, отже... розумієте, треба до цього людей трохи старшого віку. Ви ще занадто молодий... Отож, я й хочу їхати сам, дістатись до самої управи,— а це не така легка річ — з англійської колонії тепер проскочити в Австрію. Отож, розумієте, треба й дуже хитрувати, й іти на великий ризик. Тим більше, що мені не залежить на тому, щоби я тільки опинився у Відні й там застряв. Не для того мені писано й цього листа. Коли я поїду, то, безперечно, я прийму участь в тім гурті, що буде робити отой зв’язок, якого тепер не вистачає Союзові. От, зрозумійте, треба буде хитрувати так, щоб увесь час переїздити з одної воюючої держави до другої. А це ж таки не легка й не проста річ. Коли мені про це пишуть, то насамперед мають на думці, що я знаю кількох мов і можу бути в Англії — англійцем, в Німеччині — німцем, в Росії — москалем, а у Франції — французом.

— Ну, добре! — сказав я.— Натурально, що я не зможу того, що зможете ви, але ж ви самі читали, що там не вистачає робітників на всяку роботу. Невже ж таки для мене не знайдеться діла? Я ж теж знаю досить німецької й російської мов та й вивернусь при всіх нагодах з англійською, тепер я ще вмію й писати на машинці і т. д. Може б таки й я поїхав з вами. Ну, як же я почуватиму себе тут дармоїдом, цілком самотній, коли ж там і я може б на щось придався?!

— А може ви придастесь для чогось тут? Хто знає! Тим більше, що ви ж маєте тут певні плани, будете швидко ходити на лекції...

— Які плани, які лекції? — мало не закричав я.— Що ж це, справді, Назаре? За кого ви мене вважаєте?.. Там насуваються такі події, а я буду дорожити якимись...

Але в цей момент хтось постукав у двері. Увійшов Папаянц.

— Ви це — що? Сваритесь під Новий Рік? — здивовано спитав він.

— Ну, сваритись ми не сваримось, але сперечаємось. З приводу того, яку пану Максимові краще проходити дисципліну в біжучому семестрі...

Я зрозумів, що Барильченко продовжувати нашої розмови при Папаянцові не хоче, й собі замовк.

Але в моєму серці зростало нове, солодке почуття... Це була і тривога, й радість, й нетерплячка... А, хіба я знаю, що то було, як те назвати?!.. Я знав тільки одне, що надходить великий час, що надходить та пора, коли може повстати "Молода Україна", як повстала за часів Гарібальді "Молода Італія", коли

"Може знову розв’яжуться

Зв’язанії руки,

Може знову брязчатимуть

Козацькі шаблюки?!"..

І чому ж я, хоча й "ще занадто молодий", не зможу на щось придатися, коли, наприклад, у війні за визволення Італії міг придатися й "Маленький барабанщик", як розповідає Амічис в своїй прекрасній книзі?! Я хочу думати, що служити своїй Батьківщині може не тільки той, хто має багато літ, а хто її любить!

Якась хвиля екстазу часами заливала мене всього, думки одна поперед другої клубилися в голові, серце голосно стукотіло, хотілося плакати...