Повія - Мирний Панас

Та скоро і тим забавкам кінець настав. "Пора, сину, тобі женитись. Он у Сотника є дочка, хоч і не вродлива, зате покірна дитина, та й не без приданого", — казав батько. А через тиждень Костянтин був уже чоловіком. З того часу увесь світ повився для його густою хмарою, з-за котрої йому ніколи не доводилося бачити сонця. У тому тумані робилися обходи та ошукування людей, з року на рік ширилось та прибільшувало добро. Померли батько і мати, та слава їх не померла. Син високо підняв ту славу угору, ставши рядчиком м'яса спершу на полк москалів, а далі і на увесь город. Про його говорили у кожній хаті, його прізвище було на язиці у кожного. Він став першим чоловіком, першим міщанином на усе місто. Те забавляло його, тішило серце. Та одно лихо — ні з ким було йому тії слави ділити. Йому найближча і найдорожча людина, його жінка, труїла йому найкращі і найлюбіші хвилини в житті, її несита ревність не давала йому покою ні на одну хвилину. Своя хата стала пеклом, з котрого приходилось тікати. І він тікав, хижо накидаючись на людські кишені і вивертаючи З їх усе, що там затаїлося. Він, здається, мстився над тими сіромами, що, не маючи нічого, мали своє щастя. Боже! Що він тільки не витворював на своїм віку? Яких темних діл, людських сліз не лежить на його душі. Його, наче гарячого коня, підганяло хатнє нещастя. І досі він безперестанно мчався... Мчався і от до чого домчався. Тепер він сидить рядом з панами, більше — сам пан. Одно слово, Колісників Кут, колись графське гніздо, тепер його... Його, його. Та як йому воно досталося, якими скритними доріжками дійшло? Кинься Земство до своїх грошей — і Кут, і все пропало. Пропала і слава. Праця цілих років, турботи довгих часів — усе наче помелом змете. Колись йому Загнибіда, теж не згіршої руки крутій, казав: "Ой, дограєшся ти, Косте, до свого. Опечуть і тебе колись, та так опечуть, як ще ти нікого досі не п'к". Гляди, лишень, чи то не було пророкуванням. Чує його серце, настає та пророча хвилина. От земський наїзд швидко. Він був у Рубця, і Рубець якось здалека усе закидав, що треба 6 хоч раз повірити земську скриньку. Його ті слова, мов холодний ніж, доторкалися до його душі. Він ще не чув, щоб він колов або різав, він тільки чув гострий холод на горлі заліза. Уп'ять же і жінка, виговорюючи йому, казала про ту чутку, що ходить по місту. "Он, — каже, — розказують, накупив землі на земські гроші та у їх і вигодовує бахурок". Бахурок... Христя, перша людина, котру він любить більше усього на світі, не що інше, як бахурка. Не гіркий посміх гіркої долі? "Ох! Коли б можна вернутися літ за тридцять назад, не була б вона бахурка. Не був би і ти, Косте, тим, що тепер е, — казав він сам собі. — Не мутило б твою душу довгих літ безперестанне ошукування других людей, жив би .ти у глухому куточку села тихо та щасно. А то що з того, що винесло тебе у світ, вимчало у люди і поставило на показ на високому місці? Нащо? Для того, щоб усі бачили, як ти будеш летіть з своєї високості сторч головою? Щоб тикали на тебе пальцями, показуючи: он він, казнокрад, бахур!"

Колісникові стало страшно. Перший зроду раз він почув такий нестямний страх. Серце стало, кожна жилочка перестала кидатись, у кожному суставі похолонуло. Він чув, як у його волосся на голові жмутом піднімалося угору, очі наче хотіли вискочити з баньок... а кругом ходором ходив світ. У тому неясному мороці сотні тисяч колихалися народу, ревучи та гукаючи: "Так йому і треба! Собаці — собача і честь!"

Йому здалося, то настала послідня хвилина. Знічев'я рвонувся він, скрикнувши: "Прокляте життя!" — і заходив по хаті.

Він довго ходив. Усе кругом спало мертвим сном, нівідки не доходило ніякого гуку, тільки його ступні, мов гіркі докори, роздавалися серед тії німої німоти. Йому було сумно-гірко і ще ставало сумніше і гірше, що йому ні від кого було ждати ні помочі, ні поради.

На другий день Христя уздріла Колісника і не пізнала. Похмурий ходив він по хаті, ледве ногами соваючи, лице жовте, осунулося.

— Тату! Що це з тобою? — скрикнула вона. Він став і гостро на неї подивився. Так дивиться божевільний своїми палючими очима. У Христі серце несамовито забилося.

— Ти недужий, недужий? — допитувалася вона його.

— Недужий... Не спав і трішки за усю ніч. Не буди мене, — сказав він, виходячи в свою хату і зачиняючи за собою двері.

— Що це з ним таке? Не дай, боже... — і Христя не договорила. Холодом пройняло її наскрізь. Куди вона тоді ткнеться, що їй робити? Тільки що вона трошки заспокоїлася, тільки що прийшла у себе, як знову їй іти у ту непросипну гульню, у ті безперестанні побіганки, їй пригадалися слова п'яненької Оришки: "А ти не смійся. Тебе велике горе жде..." Невже то були пророчі слова?

Христя і чаю не пила, сновигаючи з хати в хату і не знаючи, що їй робити. "А може, засне, переспить", — тішила її надія. І вона на пальчики покралася до його хати, бережно беручись за ручку дверей. Стиха стукнула плямка, стиха скрипнула половинка, і невеличка щілина засвітилася. Христя, затаївши Зітхання, приложилася оком до тії щілинки. На ліжку на спині лежав Колісник, згорнувши на грудях руки. Так їх умирущому складають. Лице бліде, Злегка синювате, очі закриті. "Невже?" — подумала Христя і в одну мить опинилася коло його. Колісник ворухнувся, застогнав і схилив трохи набік голову. Христя одійшла набік, щоб не видно її було, коли часом він лупне очима. Довго стояла вона, дивлячись на його, на неголене, заросле срібними остами лице; воно ще недавно було гладеньке, зовсім кругле, тепер його щось витягло, декілька зморщок пройшло по йому і продовж, і впоперек. "Ох, який він старий став зразу... Старий, а все добрий чоловік", — подумала вона і тихо покралася назад.

Важкі думки не покидали її увесь день, почуття лиха носилося над нею і не давало спокою. Господи! Та невже ж? Тільки що збігло на лад, тільки що заклюнулося щастя, та знову воно утікає від тебе, знову ти одинока серед сторонніх людей, серед чужої чужини.

Колісник аж увечері кинувсь. Його сон хоч і підкріпив, та ж все не вернув спокою; на лиці зосталися сліди важких дум, пережитого лиха.

— Налякав ти мене, — чуло сказала йому Христя, даючи йому чай. Він тільки поскромадив у потилиці і не сказав нічого.

— Ти ще й досі не при собі. Може б, лікаря кликнути?

— Лікаря? Лікар поможе! Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило, — одказав він, гостро дивлячись на неї і болісно усміхаючись.

— Тобі не до смішків, а ти смієшся, — з плачем одказала вона і похнюпилася.

Він нестямно схопився за голову.

— Боже! Хоч ти не муч мене! — скрикнув і побіг у свою хату, зачиняючи за собою двері.

І знову цілу ніч чулися його важкі ступні важкої ходи. Блідий світ ранку ще застав його на ногах, понурого та похилого. "Одно, що зосталось, — сказав він, підходячись до ліжка і дивлячись на подушки, — збожеволіти. Як се не поможе, ніщо не поможе!" — махнувши рукою, додав і ліг на постелю, закривши голову подушкою.

З дня на день Колісник робився все чудніше та чудніше. День спить, ніч гуляє, часто сам з собою балакає. "Ану погадай, Косте, чи то й на сей раз перевезе тебе кривий кінь? — питав він сам себе. — Перевезе! Не перевезе! Перевезе! Не перевезе!" — казав він, розтуляючи раз по раз то той, то другий кулак і з острахом позираючи на свої долоні. Потім утихне, задумається. "Хоч би одна близька душа біля тебе!" — скрикне і, сумний та похмурий, заходезасновигає по хаті.

Так проходили дні за днями. Колісник і ногою не виходив з хати. Не виходила і Христя нікуди, їй бажалося провідати Довбню, та як іюго кинути татуся самого?

А тим часом наближався наїзд. По городу ходила чутка, що цей наїзд повинен бути дуже цікавим, що годі так на слово вірити виборним членам, пора хоч раз гаразденько подивитися, що ними зроблено і чи цілі, лиш, припоручені декому грошики. Дехто з болем указував прямо на крадіжку і шкодував, що казна припоручила громаді грошову часть. Не треба б сього було робити. Ну, земство, земство. Хай би воно розпорядки робило, а грошима казна завідувала. Другі зовсім не бачили ніякої користі з земства і казали: "Ще одна драчка, а для уряду обуза. Раз коневі попустити поводи — дай показати свої норови, то вже трудно одучити. Попомните мое слово: з цього земства щось лихе вийде!" Треті жалілися, що мужиччя натюрили в земство, буцім воно куди і чемне. Через те і крадіжка, і шахранина громадських грошей. "Пусти, — кажуть, — свиню за стіл, то вона і ноги на стіл".

Багато ходило по городу судів-пересудів, та не чув того нічого Колісник, сидячи дома. Раз до його прислали з управи довідатися, чи приїхав. Так він сторожа вилаяв і прогнав. Удруге прислали бумагу: давай отчот наїзду. Колісник ще більше задумався. Потім почав щось писати. Одно напише — порве га знову друге починає. І знову рве, і знову пише. З тиждень писав він, а потім на все махнув рукою і повеселів. Христя бачила, що то якась непевна веселість була, оже мовчала. Та й що їй було казати!

На другий день він почав наряджатися.

— Куди се? — спитала Христя.

— В управу. У нас тепер наїзд. Забула?

Довго він наряджався і вийшов до неї вибілений та вичищений.

— От що, — сказав він, мнучись, — не забувай свого завіту: мене не стане — помолися за мене!

Христя скинула на його здивований погляд. Колісник надівав верхню одежу.

— Ти б, може, пішла провідати Довбню? — спитався і пішов.

"А справді? — подумала Христя. — Піду. Чи признае-то він мене? Все рівно: не признає — сама признаюся. Може, йому полегшає, коли побаче, що не всі одвертаються від його, як жінка одвернулася". І Христя, прибравшись, пішла в шпиталь.

Їй там сказали, що ще рано. Прихожих пускають до болящих тоді тільки, як скінчить лікар свої обходи. Христя пішла в садок проходитись.

День був ясний та тихий. Сонде привітно світило і гріло, як воно завжди гріє восени. На улиці серед хмар пилу жарко, зате в холодочку та в садочку саме добре. Дерево не то що з весни зелене-зелене, як рута, а прибралося в різні кольори, від блідо-жовтого до жовтогарячого, — здалека здавалося, мов воно зацвіло такими квітками.

Христя увійшла в садок і сіла спочити на першій примостці у холодочку. З глухого кінця садка доносився гомін, по вичищених доріжках сновигали болящі у білих шликах, у жовтих балахонах.