Повія - Мирний Панас

Одежу? — промугикнув Книш і знову заходив по хаті. — Ти краще зостанься у мене.

— Чого я тут зостануся? Щоб блощиці з'їли?

— Ні, не там. Не в чорній. А там, на моїй половині.

— Та й що?

— Та й нічого. І одежу візьмеш, і оправити тебе швидше можна. А то, знаєш, поки діло скінчиться, то справді блощиці попотнуть.

У Христі голова похилилася. Он куди знову кинула її доля, он на яку стежку напрямило її безталання. А вона думала уже... Що вона думала? Ні, ще вона не пропаща, коли її врода не зносилася. І Христя так спідлоба стрільнула на Книша своїми чорними очима, що по його широкому обличчю наче сонце заграло.

— Так ти... согласна? — запинаючись, спитав Книш і, підійшовши, узяв її за круглу борідку.

Христя лукаво опустила очі.

— Ну, глянь же! Глянь на мене! — увесь тіпаючись, зашептав він.

— Я нічого не їла. Мені їсти хочеться, — придавлюючи злегка своєю щокою його руку, мовила вона.

Він, наче що опекло його, зразу висмикнув руку.

— Іванов! — гукнув.

Перед ним наче з-під землі виріс москаль.

— Одведи її до мене. Та дай їй їсти. Самовар готов?

— Готов, ваше високоблагородіє! Слушаюсь, ваше вскобродіє! — і він повів Христю на приставську половину.

А ввечері Христя удвох з Книшем уже розпивали чаї. Пляшка рому стояла на столі. Книш раз по раз підливав з неї у свій і без того темний стакан. Лице його, як жар, жевріло, а очі, наче розпалені углі, горіли. Він вів веселу розмову, щипаючи раз по раз її пухку щічку. Христя пестилася, то опускала очі додолу, то стріляла ними так, наче наскрізь хотіла Книша пройняти, їй було весело. Теплий чай, привітна розмова і гріли, і веселили її. Один раз, коли вона простягла руку до пляшки, щоб собі у чай налити, їй здалося, наче сине Колісникове лице з зажмуреними очима виглянуло з-за пляшки. Вона струснулася і линула рому більше, чим треба.

— Що ти, злякалась чого? — спитав Книш. А вона зиркнула на його. Ухопила стакан.

— Давай пити! — скрикнула, цокнулася з ним і за одним махом не зоставила нічого в стакані.

В голові у неї зашуміло, ув очах іскри зайнялися. Своєю червоною та, як огонь, гарячою щокою вона склонилася на плече до його. Перед її п'яними очима стояла її давня доля, та доля, коли вона була ще співачкою і вихвалялася перед людьми своєю гульнею, своїми запоями... Як тоді не гірко було, як не тяжко щось усе ссало за серце, зате весело. Вогні горять, музика грає, люди цілими хвилями набігають. Подруга шепче на вухо: "Он той чорнявий купчик задивився на тебе", або: "Он як гусарин покручує вуса і дивиться, як кіт на мишу..." А ти, наче не примічаєш нічого, стоїш і підтягуєш пісню. Скінчилась вона, остогидла та осточортіла, і купчик, і гусарин кидаються до тебе і наперебій один перед другим вечерять присоглашають... А там — смачні наїдки, добре п'яне вино... весело-весело! І Христя, стрибнувши, почала показувати Книшеві, чому її учено в арф'янках. Як і коли моргнути, що напоказ виставляти... То були п'яні заводи голосу, срамні постанови голого жіночого тіла... Книш аж трусився, дивлячись на неї, а очі у його, як у хижого звіра, горіли.

На другий день, коли він пішов по службі, а вона зосталася сама у хаті, їй пригадалося вчорашнє, і нестямно важкі думи облягли її зачмелену голову. Хто вона й що вона? Чи давно тішила неситу жагу одного, ще труп його не вспів задубіти, а вона уже перед другим ламається. Що вона? Усякий товар має свою ціну, а вона, як та іграшка, переходе з рук в руки. Ніхто її не питає, що вона стоє. Стрічне і поперічне бере її, пограється, полюбується і кине. Доки ж і поки так буде? Поки одлетить її краса молода, її врода красна. А там?.. Прокляте життя! Собача доля! І в обід вона знову напилася, щоб не думати, щоб забутися.

Минув тиждень. Той тиждень тільки і було говору та гомону по городу, що за Колісника. Виявилось, які порядки заведено в земстві, скільки перейшло через Колісникові руки грошей, які трати оправдані, які ні. У наїзді піднялася така буря, така завірюха — світу не видно! "То що ми одно балакаємо та балакаємо? Хто сповне крадіжку, хто верне втрати?" — спитався Лошаков. "На управу!" — кричали одні. "На того, хто неохайно дивився за громадським добром", — піддавали другі. "Під суд усіх!" — гукали треті. Предсідатель і члени .як тінь ходили. "Оце невинне спасіння! Оце лихо! Чим ми винуваті? — оправдувалися ті. — Хто вибирав усяких плутяг та пройдисвітів? Казали тоді, нащо мужика пускати до такого поважного стану! Недоставало, щоб ще повибирали волосних писарів!" Три дні йшла буча та сварка. На четвертнії предсідатель доложив, що Колісник купив великий маєток на своє мення. Чи не краще попрохати уряд заарештувати все його добро? Усім трохи полегшало. Слава богу! знайшли чим розв'язати цю каторжну зав'язку. "Прохати, прохати уряд!" — усі в один голос загомоніли. Та тут саме предсідателя викликали. На його мення прийшла нужна бумага від уряду. Що то? Може, знову яка напасть? Через скільки часу той вернувся веселий з папером в руках. "Панове! Радість! Велика радість!" — "А що таке?" — "Губернатор прислав духовне завіщаніе покійного. Веселий Кут, на куплю котрого Колісник узяв двадцять тисяч земських грошей, він передає земству". — "Ура!" — хтось гукнув. "Ура!" — піддержали другі. "А знаєте, він чесний чоловік був! Чи другий би зробив так? Ніколи! Дурний тільки! Виявив би усе перед нами, сказав: беріть моє добро. І ми б йому простили його провинність, ще 6 і на місці дослужувати зоставили. А то так запакував себе! Шкода!" — і всі загомоніли про нещасну долю людську. Що таке життя чоловіче? Дим, та й годі! Б'ється-б'ється він, плутається — от вискоче, от вилізе на сухе, а тут на тобі! Спіткнувся — і завис на бантині. "Чоловік — яко трава, дні його, яко цвіт сельний!" — проговорив Рубець. Це так подобалося всьому наїздові, що його на місце Колісника крикнули вибрати, "единогласно!" — хтось гукнув, "единогласно!" — роздалося з усіх кутків. Та тут піднявся один з козачих гласних у сірій сірячині. "Ні, ми не хочемо единогласно, — сказав він. — Ми знаємо, як пан Рубець бігав по панах і кланявся усім у ноги, щоб вибрати. Ми знаємо пана Рубця як колишнього секретаря у Думі, а на се місце треба чоловіка, тямучого у хазяйстві".

— То, может быть, вы желаете баллотироваться? — підвівшись, спитав Лошаков і додав, зло усміхаючись: — Мы рады будем и вас избрать. Был же Колесник, а теперь вы будете.

— Я не домагаюся панської ласки, — одказав сіряк, — а я прошу робити по закону.

— Ну, что же, баллотировать, так баллотировать! — сказав Лошаков, дивлячись на часи. — Пора же и обедать.

Кинули на шари і вибрали Рубця 75 голосами замість 5О.

— Ну что, вы удовлетворены? — спитав Лошаков сіряка, виходячи з собранія. — Ведь вы знали, что изберут Рубца. Не все ли равно — баллотировкою или единогласно!

— Знав. Та не знав, скільки з тих панів, що кричали единогласно, самі бажали б сісти на Колісникове місце. А тепер от дізнався. Нас, темних, усього три душі, а п'ятдесят чорних навалили. От тобі й единогласно!

Лошаков сердито глянув на сірого і, нічого не сказавши, пройшов далі. А ввечері у Лошакова на роз'їзному бенкеті була рада, як би так зробити, щоб переполовинити мужика у земстві.

— Помилуйте! У губернському наїзді отак викрикують, а на уіздах — їх царство. Предсідателями своїх вибирають, членами... Хіба нашого брата, бідака, котрий з самого малку службову лямку тяг, мало є?

— Да, об этом нужно будет подумать, — сказав Лошаков.

— Постарайтеся. А ми, знаете що? Навіщо нам той Кут здався? Ззіі-іатіть двадцять тисяч та й візьміть собі, він більше стое.

Лошаков нічого на ее не сказав, а тільки, кланяючись усім, плескав: "Постараюся, постараюся!"

Дещо з иього доходило і до Христі. П'яний Книш поміж розмовою доводив їй потроху, що робилось і що говорилось у місті. Вона слухала все те, позіхаючи. Що вона, і що їй до того земства?

Вона знає одно: пани б'ються, а в мужиків будуть чуби боліти! Вона тільки попитала, чи зостанеться заправляти Кутом Кирило і чи городами та ставом будуть слобожани володіти.

— Який Кирило? Які слобожани? — спитав Книш. Вона розказала своє життя у Куті.

— Ну, навряд, — сказав він.

— Що ж вони зроблять з Кутом?

— Продадуть, та й годі.

Христі стало шкода і Колісника, і Кирила, і слобожан. Вона немало сама постаралася, поти довела діло до згоди. І от тепер її турботи, як дим, розлетілися.

Щоб позбутись досади, вона за обідом наклюкалася і лягла спати.

Увечері Книш приніс до неї другу новину.

— А знаєш, кого вибрали на місце Колісника?

— Кого?

— З будяка, Рубця!

— Рубця! — скрикнула Христя. — Я у його колись служила. Тепер тільки дізнався Книш, де він її раніше сього бачив.

— То ти Проценкових рук не втекла?

— Його! Бодай йому добра не було! Ще й тепер все лащиться, де стріне.

— О, він вашого брата любе і спуску нігде не дає.

— А де тепер Довбня? — спитала, помовчавши, Христя.

— По шинках шляється. Раз у мене в чорній ночував.

— За що?

— П'яного знайшли під тином.

— Бажала б я його бачити.

— А що, і з ним зналася?

— Я жила у їх, як одійшла від Рубця. Він добрий чоловік, та його жінка, хоч і колишня подруга моя, а лиха людина. Як переїжджали з Куту, я забігала до неї. У пустці живе з москалем, і рада, що чоловіка здихалася... З чого ж він живе?

— Хто?

— Та Довбня ж.

— А чорт його знає. Удень біля суду швендяє. Піймає якого мужика, настроче йому прошеніе — от і е на випивку.

— А в нас добре, що некупована, — усміхнулася Христя. — Пий — і п'яним ніколи не будеш.

— О, та ти ціла шельма! — обізвав її Книш, помітивши лукавий посміх у її очах.

— Я не шельма, а я шельмочка! — пестливо одказала вона. Книш залився веселим реготом.

— Знаєш що, Христе? Мене, може, переведуть швидко з цього місця на друге. Ти поїдеш зо мною?

— Куди?

— Не знаю ще куди. Може, і в N.

— Туди я нізащо не поїду.

— Чому?

— Там усе знайомі люди. З села наїдуть — пізнають.

— А тобі що?

— Нічого. Тільки я не поїду туди.

— Ну, а в друге місце?

— Звідси нікуди не хочу. Я б одного бажала: коли б ви пристроїли мене тут де-небудь.

— Де ж я тебе пристрою?

— У гостиниці де. Сказали якому-небудь гостинникові, щоб дав мені хату.

— А платити хто буде?

— Не без добрих людей, — зітхнувши, одказала Христя.

— Гуляй,значить!

— Що ж мені більше робити? — трохи не з плачем вимовила Христя.