Повія - Мирний Панас

А двадцять-то тыщ попризаняли у меня за пять процентов, тогда как мне давали десять, да вот уже пятый годок-то требую, да никак не истребуем.

— Тише, господа, я еще не окончил. Тише! — скрикнув Лошаков і несамовито задзвонив на всю залу, почервонівши, як рак печении.

— Ходім, Грицьку, поки не вибили в шию, — знову обізвався хтось, і сірісіроманці один за одним повставали і почимчикували до дверей.

— Господа, тише! Стойте! Куда вы? — гукнув Лошаков на сірих.

— Куда? Додому! — обізвався один.

— Я не позволю. Я требую вас остаться. Вопрос очень серьезный.

— Ні, ще такого немає закону, щоб нас чистили на всі боки та ще заставляли й слухати. — Уже вони стовпилися біля дверей. Як тут з усього розгону увірвався у залу незнайомий чоловік. Одежина на йому пошмагана, пика заросла, суха, як скіпка, голова закустрана, нечесана, вуси, наче котячі хвости, одстовбурчилися, а очі — як у хижака, горять, палають.

— Стійте! Стійте, добрі люди! — гукнув він. — Я вам усе по правді скажу. Не вірте ви нічому, усе то брехня! Як давно колись крали, так і тепер крадуть і будуть красти... Поки в одного добра більше, а в другого менше, крадіжка не переведеться! Оце я вам по правді сказав.

— Социалист! Нигилист! Арестовать его! — загуло з усіх кутків, і всі посхоплювалися з місця.

— Кто это? Кто? — допитувались другі.

— Это, господа, один сумасшедший, не очень давно из дома умалишенных выпущен, — пояснив предсідатель управи.

— Кто он? — спросив Лошаков.

— Довбня. Окончивший когда-то курс семинарии.

— Ну, и верно, что социалист. Сторож! Позвать сюда полицейского, арестовать того господина.

— Ет, застрахали! — махнув на його Довбня і зареготався. — Я і в божевільниці був, а вони — арестувати! Я не тікаю, — одмовив він і повернувся знову до сіромах. — А вам, братця, одно скажу: не вірте ви нічому на світі — усе брехня! Тільки коли е у кого правди крихта, то тільки у бідного чоловіка, Зате ж тому бідному і найгірше!

Тут саме увійшов поліцейський, і Довбню, підхопивши під руки, поволокли З хати, як він не кричав, не огинався... Сірі-сіроманці не знать де ділися. Сторонніх людей за те, що плескали у долошки Довбні і кричали йому браво, Лошаков попрохав вийти з собранія, а тим часом перервав на десять хвилин засіданіє. У залі почувся гук-гам; гласні ґвалтували, сторонні реготалися, дехто уголос лаяв Лошакова, дехто свистав... усі разом несамовито гупали ногами, виходячи.

Не забарилася зала опустіти. Сторонніх — ані духу, одні гласні, мов бджоли, утерявши матку, метушилися по всіх усюдах. Аж ось знову роздався дзвоник Лошакова — і всі ущухнули.

Лошаков знову почав говорити. Він раяв, щоб зменшити недворянських гласних, прохати уряд заборонить козакам бути самостійними виборцями разом з малоземельними панками, а хай вони вибирають від цілої волості, як кріпаки казенні. Утомившись, він закінчив свою довгу річ надією, що його рада буде прийнята, а тим часом, може, хто краще що від його пригадав, то хай повіда перед нашими зборами.

Нестямний ляск у долошки привітав красномовного пана за його річ. Разом скільки гласних, схопившись, побігли до Лошакова і гаряче потрушували його руку; другі з місця кричали: що, мов, нам ще слухати? Якої кращої поради ждати? Пускайте на голоси!

Серед того гвалту та гуку, серед радісної біганини та реготу в одному тільки місці щось одиноке чорніло, скурюючись кругом, наче хмарою, димом. Аж ось дим заколихався, і поверх його, неначе поверх хмари, з'явилася патлата голова у синіх окулярах, з здоровенною бородою.

— Я прошу слова! — гукнула голова, покриваючи своїм товстим голосом і гук нестямної радості, і біганину панів.

— Тише, тише, господа! — скрикнув Лошаков і почав роздивлятися по залі.

— Вы желаете говорить? — спитав він, єхидно уклоняючись.

— Я, — гримнула знову голова.

— Не надо! Не надо! — загукали кругом гласні. — Мы наперед знаем, что услышим одни порицания.

— Но позвольте же, господа! — скрикнув Лошаков, підводячись. — Не будемте пристрастны. Может быть, господин профессор, как гласный от N крестьянского общества, скажет нам что в защиту своих избирателей.

— Не надо! Не надо! — одно гвалтуе кругом.

— Да позвольте же: не могу же я запретить говорить.

— Не надо! Не надо! Лошаков дзвоне.

— Не надо! Не надо!

— Господа! — гукнула голова, — я не стану долго истязать вашего внимания. Я не стану говорить часовые речи. Я скажу только несколько слов. Я думаю, господа, что мы прежде всего представители земства, а не представители какого-нибудь одного сословия, почему и в речах касаться сословных каких вопросов по меньшей мере неделикатно...

— Мы уже слышали... Не надо! Пускайте на голоса. Вопрос так ясно поставлен, что в прениях нет надобности.

— Вы не хотите меня выслушать. Но позвольте: два слова. Я, господа, считаю для себя позорным быть в таком собрании, где нарушается свобода прений, где возбуждается сословная вражда, причем обвиняющая сторона даже не дает возможности обвиняемой сказать что-либо в свое оправдание.

— Не надо!

— Я слагаю свои полномочия и удаляюсь, — сказала голова, з грюком одсовуючи стул і виходячи з зали.

— И лучше. Счастливой вам дороги!

— Помилуйте! Что это такое? Приходишь в собрание — одни свиты да серяки. Вонь, грязь, просто сидеть нет возможности. Опять же: их же члены, их же председатель. Сами себе назначают содержание, какое желают. Налоги накладают, какие сами вздумают, не справляясь ни с законом, ни с доходностью. Да к этому еще и воруют земские деньги! — чулося то там, то там.

— Но как же, господа? Никто не желает сказать что-либо? — спитав Лошаков.

— Что тут говорить?

— Баллотируйте, да и вся тут. Помилуйте, одиннадцать часов, меня в клубе ждут: партия винта не составится.

— Господа, садитесь же. Буду сейчас баллотировать вопрос.

— Зачем баллотировать? Вот все станем, все будем стоять. Единогласно, да и только.

— Единогласно! Единогласно! — загукало, наче в дзвони, кругом.

— Никого нет против предложения?

— Никого. Единогласно.

— Вопрос принят, господа, единогласно. Поздравляю вас...

— Закрывайте заседание. Чего долго тянуть? Главное порешено, а что другое может остаться и до другого собрания, если в это не успеем.

— Да, я думаю, господа, что после этого вопроса нам следует и отдохнуть. Вот только еще вопрос о Колосникове.

— На завтра! На завтра! Сегодня поздно. Пора в клуб.

— Заедание закрываю. Зявтра прошу, господа, пораньше, часов в одиннадцать, — сказав Лошаков і вийшов з-за столу.

Через десять хвилин зала опустіла, у виходів і коло під'їзду крик, гук, давка.

— Извозчик! Давай! Карета генерала N! Эй, давай скореє! — Тріскотнява Залізних шин об каміницю, гуркіт ридванів, кресання копит і гомін, мов у бджолянику...

Через півгодини все і тут стихло, аще трохи — почало гаснути світло. Ясно освічений будинок покривався густим мороком все більше та більше, поти й зовсім не скрився у темній темноті ночі. Здзиздося, злякалися того, що туї скоїлося, жильці його і мерщій поспішали гасити світло.

Коли посліднє вікно окрилося темнотою, з-за камінного стовпа, де жовтіло, наче підсліпе, око ліхтаря, висунулась чиясь невідома постать і невилазною калюкою прочимчикувала прямо майданом. Серед непроглядного мороку ночі, густого дощового туману чулося тільки чвиркання води з-під ступні та якесь вурчання — не то лайка, не то бідкання. Аж ось на краї улиці у кружалі жовтої плями, що лежала на землі від ліхтарні, замаячила темна тінь. То була тінь жіночої постаті, бо як тільки вона підступила під ліхтарню, то підсліпий світ освітив лиху спідницю, низько попущену, і всю у дірках юпку, підперезану мотузком. Голови не було видно, бо аж по плечі, наче покрівлею, була вона накрита лихенькою рогожею. Невідома підійшла під ліхтарню і почала об стовпець обтирати свої покаляні чоботи з кривими закаблуками, драними халявами.

— Оце яка твань! — не то прогула, не то прошипіла вона.

— Гей, ти! Безноса боско! Обтираєшся? — донісся до неї другий охриплий голос.

Рогожка заворушилася на всі боки. Видно, що та, котра носила її, не одчула, звідки до неї обзивався хтось.

— Уже осліпла, не бач? — знову озвався охриплий голос.

— Ти, Марино? — просвистала рогожка, додивляючись.

— Я. Іди сюди, на сей бік: сюди не так дощем набиває.

— Сама, небійсь, краща: тільки й того, що ніс, як той димар, а пранці так і кишать! — огризнулася рогожка і почимчикувала через улицю на другий бік.

— Здорова! — привітала її теж жіноча постать, прикрита зверху платком.

— Здорова, — просвистала рогожка.

— Де була, що так обтираєш ноги?

— А там, коло земства. Та твань через майдан — насилу вилізла!

— Що ж, і заробила що?

— Заробиш! Під таку ніч хоч би очей де не виколоти. А ти?

— Та й я ж так. Тут один ішов п'яний халамидник.

— Та й що?

— Та й пройшов.

Помовкли на якийсь час, підпираючи забор спинами.

— Я ще сьогодні нічого й не їла, — мовила журливо рогожка.

— Хіба жиди через день тебе годують? — зареготалася Марина.

— Ні, не те. А сьогодні нічого не варили, шабаш.

— Я 6 їм, бісовим, і гугіль би поїла. Рогожка зітхнула.

— А чула? — спитала трохи перегодом.

— Що?

— Твого у поліцію повели.

— П'яного?

— Ні, не те, а вилаяв панів у земстві. Там такий ґвалт збив, цю і за поліцією послали, насилу його на звощика узяли.

— І краще. Хай не напивається.

— Кучери гомоніли між собою, що за се йому лихо буде. У тюрму запруть, в Сибір зашлють.

— І пошли боже, як уже мені з таким п'яницею вік калатати!

— А все ж ти сьогодні їла, не голодна.

— Не в його дяку. Я і горілку пила, то що? Він би з рота вирвав, коли б побачив.

— А все краще. Я, знаєш що, Марино, надумала.

— А що?

— Піду додому.

— Якої трясці? Під тином здихати?

— А тут не все рівно?

— Тут хоч у жида місце маєш. А там — хто тебе пусте.

І знову помовкли. Через хвилину геть-геть здалека донісся якийсь гук, туп. Щось п'яне чи гукало, чи пісню заводило.

— Чуєш? — спитала Марина.

— Чую.

— Ходімо, а може?.. — Марина почимчикувала уперед заводити тонкимтонким голосом:

Якби таки чоловік молодий,

То по хаті б поводив, поводив!

А рогожка слідом за нею сипко, мов сухий оситняг перекладала:

Ой гоп по вечері!

Замикайте, діти, двері.

Гоп! Гоп! гоп! —

і, вхопивши Марину за руку, почала вибивати тропака.

— Стой! Не шуми! Расшибу! — плутаючи ногами, крикнув на їх п'яний чоловік і з одного маху ухопив за руку рогожку.

Марина, вирвавшись, побігла далі.