Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Були там спершу одинадцятикласник Валера Лобуренко, Вася Таратута з шостого "А", семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу й кажу вголос, але тихо:

– Згоден!

Аж чую за спиною:

– Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!

Той самий голос.

Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз – лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь – внизу на ногах уже не мої черевики місцевої взуттєвої фабрики, а кросівки адидасівські. І джинси фірмові. І годинник японський на руці. І плеєр на шиї.

Аж подих перехопило. Оце так! Тю! І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.

Вискочив я з туалету. Бачу – ти біля вікна стоїш.

Помітив мене, скривився презирливо й очі одвів. "Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!" І пішов собі.

Вийшов зі школи. Дивлюсь – стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.

Підходжу.

– Що, – кажу, – чекаєш когось?

– Та ні… просто так… А ти, Вітасику, у який бік? – і очима тільки стрель кокетливо.

– Отуди! – показую.

– О! І мені туди!

Мене аж у жар кинуло.

"Ах ти! – думаю. – Для тебе не людина важлива, а джинси, кросівки і плеєр!"

Але хоч і подумав так, тільки все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.

– Погода, – кажу, – гарна.

– Ага, – каже, – тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?

– Люблю, – кажу, – і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.

– Хи-хи! – засміялася вона. – А ти дотепний.

І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.

Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг – у руці десятка червоненька. Ух ти!

І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.

– Слухай, – кажу, – а давай у кіно підемо.

Вона аж спинилася від несподіванки.

– Що? – і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!

В "Україні", кажу, іде… (Сказав, а що іде, не знаю)… щось по-трясне, кажуть…

Вона почервоніла, очі опустила і каже:

– Тільки мені спершу додому треба… пообідати… бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце…

– Ну, гаразд, – кажу, – і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді…

– Ага, – каже, – давай.

– То о четвертій біля "України". Гаразд? – кажу, а в самого в душі концерт "Океану Ельзи" ("Якби тоді сказала ти мені стати твоїм човном…"), аж гопки скакати хочеться.

– Добре, – каже і знову очима на мене тільки стрель.

– Слухай, – кажу я, – а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?

– Я-а?! – витріщилася вона на мене. – Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.

– Ех, ви! – кажу. – Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки. – Постараюсь, – сказала вона й побігла, сумкою розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.

Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув – і… завмер, закам'янів, дихнути не можу…

З дзеркала на мене дивився… Вітасик Граціанський. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився – і він…

Відображення!

– Гарний-гарний! Проходь! – штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.

А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.

І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросівки, годинник, плеєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова… Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідомість, відчуття… Але хто ж те бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося – факт!

Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?… Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну, чого боятися? Це ж усього натри дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!

І тут я згадав… Милочку Петриківську. То от чого вона була такою! А я думав… Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, попочекає вона біля "України"! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два!

А куди ж іти?

Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже, хліба вже купувати не треба.

Вийшов я з булочної.

Став, міркую.

Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?

І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:

– Не хвилюйся, не зустрінеш.

Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.

Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахопливіша пригода твого життя. Не гайнуй даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, любий, поганяй "додому" – до "тата" Бориса Борисовича та "мами" Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.

І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене "мама" Елеонора? "Тато", мабуть, на роботі, це ясно. А "мама", казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.

Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. Й усередині лунко тенькало, як у порожній діжці.

Гадаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці…

("Авжеж!" – погодився Женя Кисіль).

Як я їй у вічі подивлюся, тій "мамі" Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує?

Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.

Розділ XII

Перше знайомство з "мамою". Бідний Граціанський! Раптовий прихід. "Який жах!" Борис Борисович. Вперед – у невідомість!

Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:

– Хто там?

– Я!

– А де твій ключ? – спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.

Клацнув замок і…

Я перелякано відсахнувся.

З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обличчя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.

– Ну, чого ти смикаєшся? – роздратовано сказала вона. – Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?

Все це вона говорила, повернувшись до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона ставила таким тоном, що відповідей вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я гадки не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.

Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити й трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:

– Ти куди у кросівках, із вулиці?! Ану, скинь негайно.

Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.

– Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросівках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам'ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!

Вона, мабуть, могла б з успіхом співати під Вітаса, такий у неї був гучний і пронизливий голос.

Я скинув кросівки і навшпиньках почеберяв у кімнату. Але знову був зупинений міліцейським окриком:

– Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці!

Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся…

– Ти що, забув, де твої капці?

Як вона все бачила, не виходячи з ванної, – незбагненно!

Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу – Вітасикову.

– От-от! – вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, із підмальованими очима і нафарбованими губами.

– Ну що – недаремно маску робила? – спитала вона, усміхаючись.

– Ні, – пробелькотів я.

– Тож-бо й воно. Пур етр бель, ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. "Щоб бути красивою, треба страждати", – кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?

– Ні, – знову пробелькотів я.

– Що ти сьогодні обідав?

Я розгублено роззявив рота:

– Н-нічого…

– Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їй-богу! Ну, що ж ти за людина? То ти голодний?

– Ага.

(А чого я мав брехати? Я таки був голодний як вовк).

– Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, – вона тримала перед собою розчепірені пальці. – Або одкрий шпроти.

Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню.

Там усе аж сяяло чистотою – і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі.

Якусь мить я розгублено стояв посеред кухні, а тоді подумав: "А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!" – і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього

Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку "коли", шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це – аж за вухами лящало. З яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що – жалко? Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна!

Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, – тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.

Перша кімната була велика – вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор із пласким екраном, крісла, диван попід стіною, теж на гнутих ніжках. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, – мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори – по телефону говорить.

Та не встиг я й до середини кімнати дійти, як згори залунав крик:

– Іди до себе! Сідай за уроки!

Як вона почула? Я ж у м'якеньких тапочках ішов. Чи у неї телеоко якесь? "До себе", – значить, у другу кімнату, що на першому поверсі, – онде двері.