Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Женя зняв трубку.

– Алло.

– Попроси, будь ласка, тата, – почувся хриплуватий голос.

– Тата нема. На роботі.

– Тоді маму.

– І мама на роботі. А… що таке?

– Нічого. Тоді іншим разом. Це з ЖЕКу. У вас заборгованість за квартиру. До побачення.

Женя поклав трубку.

Минуло кілька хвилин.

І раптом почувся дзвінок у двері.

Ноги у Жені підгиналися, коли він підійшов до дверей.

– Хто там?

– Женя? Кисіль? Відчини, будь ласка! – почувся незнайомий хлопчачий голос.

Женя на всяк випадок накинув ланцюжок і прочинив двері.

По той бік дверей стояв незнайомий хлопчик років десятьох.

– Що таке? – тремтячим голосом спитав Женя.

– Женя? Кисіль? – повторив хлопчик.

– Я, – ледь вимовив Женя.

– Вийди у скверик. Там тебе чекають.

– Хто? – похолов Женя.

– Якийсь дядечко. Низенький такий, в окулярах, з борідкою.

– А… а що таке?

– Не знаю. Він мене попросив. Хоче тобі щось сказати. Те, що тебе цікавить.

Хлопчик рвучко повернувся і швидко залопотів униз по сходах. Женя не встиг більше нічого спитати. Серце у нього в грудях гупало як дзвін. Що це? Хто це?

Низенький, в окулярах, – значить, не Шипуля. Хоче щось сказати, що мене цікавить. Про Вітасика, може? Що робити? Вийти?

Але ж капітан попереджав… Треба порадитися.

Ледве попадаючи пальцем у кнопки телефону, Женя набрав номер капітана Горбатюка. Капітан власноручно записав йому номер на папірці й попередив: "Коли що – негайно дзвони".

Залунали часті гудки – зайнято.

Кілька разів набирав номер Женя, і весь час було зайнято…

"А чого я боюсь? – нарешті подумав він. – Зараз день, сонце сяє, людей повно. Коли що – кричатиму, верещатиму. Врятують. А попередження капітана… Я ж сам нічого робити не збираюсь. А проґавити таку можливість щось дізнатися про Вітасика – боягузтво і нікчемність. Треба йти!"

…Він одразу побачив того низенького дядечка в окулярах, із борідкою.

Біля скверика стояли червоні "Жигулі" з розчиненими дверцятами, і дядечко курив, спершися ліктями на дах "Жигулів".

Окуляри були якісь димчасті, дзеркальні й виблискували на сонці.

Побачивши Женю, дядечко привітно усміхнувся і махнув йому рукою, підкликаючи.

Навколо сновигали перехожі, мчали машини, шурхотіли тролейбуси, за рогом деренчав трамвай.

"Ну, чого ти боїшся, пігмей!" – сам себе лайнув Женя і перебіг вулицю.

– Кисіль? Привіт! – знову усміхнувся дядечко, ловко пірнув у машину і вже звідти гукнув, посуваючись до керма: – Сідай! Побалакаємо!

Женя завагався.

Дядечко знову гукнув весело:

– Боїшся? Що я тебе – з'їм?

Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.

– Та зачиняй! Не бійся!

І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.

– Ну й обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому… Ти свого друга побачити хочеш? – дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся.

– А… а де він?

– Поїхали! – дядечко ввімкнув мотор, і "Жигулі" зрушили з місця.

– К-куди? – Женя похолов.

– Та не бійся, тут недалеко…

– К-куди ви мене везете? – ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.

– Ну, сказав же – недалеко… Чого ти хвилюєшся?

– Дядечку, зупиніться! Дядечку, пустіть мене!

– Ну-у!.. – весело дорікнув дядечко. – Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…

– Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!

– А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно.

Женя на хвилину замовк.

Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.

– Я… я міліціонера гукну зараз! Я… я кричатиму!

– Оце вже зовсім ні до чого, – дядечко вихопив із кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув… Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом. І далі він уже не пам'ятав нічого…

…Нарешті до його свідомості почали долинати голоси.

– Ну диви – досі не отямився! – роздратовано говорив хтось незнайомий.

– Я ж не думав, що він так довго, – голос "дядечка" звучав винувато. – Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб…

– "Щоб", "щоб", "щоб"… Щоб тобі свободи не бачити!.. Там уже, мабуть, усю міліцію на ноги підняли. Кіднепінг! Викрадення дитини! – Ну, я ж… у мене ж не було іншого виходу…

– З будь-якого становища завжди буває два виходи – розумний або дурний. Думати треба! Думати! Скільки я вас учу, а за вами все золоті верби ростуть.

Голос незнайомця був старечий, прокурений.

Женя розплющив очі. Але нічого не побачив. У кімнаті було темно. Лише на тлі вечірнього неба у вікні вимальовувалися два силуети – вищий і нижчий.

Сліпуче світло ліхтарика враз примусило Женю замружитися.

– О! Прочумався! Нарешті! – голос незнайомця одразу став лагідний. – Ну й сонько ти, голубе! Мама там уже хвилюється, місця собі не знаходить, а ти спиш. Сам винен. Давно міг уже бути дома. Давай-давай, підводься. Випий оно водички. "Боржомі".

Руки, що виринули з темряви, підвели, посадили його на дивані, подали склянку "Боржомі". Женя слухняно випив.

– Отак! – незнайомець погладив його по голові. – Вибачай, голубе, що потурбували тебе. Але… потрібна деяка інформація. Скажеш – і одразу поїдеш додому. Судячи з усього, ти, голубе, в контакті з міліцією. Так от, скажи нам, будь ласка, що ти знаєш про Граціанських? Де вони зараз? І що про це відомо міліції?

– Я… нічого не знаю.

– Так-таки й не знаєш?

– Не знаю! Чесне слово!

– Ти хлопець недурний і мусиш розуміти, що раз ми заради тебе, пацана, ганяли машину (а бензин зараз дорогий!), то це справа серйозна. І жартувати з нами…

– Я… не жартую.

– Дивись!.. І в школі, у класі, нічого не кажуть?

– Ні.

– І міліція, кажеш, не в курсі справи? А може, його заарештували?

– Ні. По-моєму, ні.

– "По-твоєму" чи "ні"?

– Якби його заарештували, вони б його не шукали.

– А вони його шукають?

– По-моєму, шукають. В усякому разі так вони говорили.

– Говорили… Та-ак… – задумливо промовив із темряви незнайомець. – Ну, це вже щось конкретне… Дякую, голубе, за інформацію. Більше нічого не скажеш?

– Ні, – Женя раптом відчув себе зрадником, який виказав ворогові військову таємницю. Але він же нічого не сказав, він… – Ну, гаразд. їдь додому. Як бачиш, нічого поганого ми тобі не заподіяли. От тобі полтина на морозиво, – з темряви простягнулася рука і сунула йому в кишеню п'ятдесят гривень.

– Ні, ні, не треба! – запротестував Женя.

– Бери-бери! Це тобі компенсація за переживання. Але й ти, голубе, нас не підводь. Про те, що був у нас, – нікому ані слова. Ні мамі, ні татові, ні тим паче міліції.

– А як же?… – розгублено проказав Женя.

– Пояснити відсутність, звичайно, треба. Скажеш, що тебе біля будинку підхопили троє диваків на "Жигулях". Просили показати дорогу. І завезли аж у ліс, у ресторан "Курортний". Не відпускали. Один весь час плакав і пригортав тебе. Ти, мовляв, дуже схожий на його молодшого брата. Потім на прощання дали оту полтину, посадили на таксі й одправили додому. Так буває, коли гуляють хлопці, які повернулися з-за кордону, з заробітків. В усякому разі це вірогідніше, ніж те, що відбулося насправді. Бо хто тобі повірить, що тебе возили, присипляли, зав'язували очі, дали гроші лише для того, щоб спитати, чи не заарештовано Граціанського. Таку інформацію можна одержати за дві хвилини по телефону. Безкоштовно.

Вперше за весь час подав голос "дядечко" – захихикав із темряви.

– То чого ж ви не… – почав був Женя, але незнайомець його перебив:

– А ми якраз "не"! Ми тебе не викрадали, не присипляли, грошей не давали! Ти тут не був! Все це з голови викинь. Залиш тільки ту пригоду з трьома диваками. Затямив? Бо якщо розляпаєш, буде погано. І не так тобі (ми все-таки дітей не чіпаємо), як твоїм батькам. І мама може дуже й дуже постраждати, а тато взагалі на все життя калікою лишитися може. Якщо виживе… Отак, голубе. Подумай про своїх батьків, пожалій їх.

У Жені перехопило подих – наче рука незнайомця вистромилася з темряви і здушила його за горло.

І враз він зойкнув і відсахнувся. Бо й справді з темряви вистромилися дві руки, які тримали чорну хустку.

– Не бійся! Треба зав'язати очі. Для твого ж добра. Щоб не було в тебе спокуси привести сюди міліцію і наразитися таким чином на небезпеку.

Женя не став опиратися, зрозумівши, що це марна справа.

– А де Вітасик? – спитав Женя. – Який Вітасик?

– Дорошенко. Дядечко, ви ж казали, що…

– А-а. То я так казав… для годиться… – "дядечко" захихикав.

– Ви його викрали? Викрали?

– Та ти що! Нема нам чого робити, тільки викрадати якихось двієчників.

– Він не двієчник.

– Тим більше.

Незнайомець не сказав на це ні слова. Жені зав'язали очі, взяли за руку і повели.

– Обережно. Тут сходи, – попередив незнайомець. Потім його посадили в машину.

– Бувай здоровий! Добре запам'ятай, що я тобі сказав. І не роби дурниць.

Дверцята хряснули, машина рушила.

їхали вони довго, майже годину або й півтори. І всю дорогу мовчали. Женя розумів, що дядечко "пішак" і від нього нічого не залежить. Керує всім незнайомець, якого Женя так і не роздивився.

Нарешті машина спинилась. Дядечко зняв із Жениних очей пов'язку і сказав:

– Ходімо, я посаджу тебе на таксі.

Женя вийшов із машини, роззирнувся.

Вони були на околиці міста попід лісом, біля зупинки таксі, де стояло кілька машин.

Дядечко підійшов до першої машини, поговорив із шофером і махнув Жені рукою.

Таксист тільки сказав:

– Що? Загуляв?

Женя не відповів, і шофер більше не говорив нічого аж до самого дому.

Батьки так зраділи, побачивши його, що не дуже розпитували.

– Завтра, завтра розкажеш. Лягай, синку, лягай.

Тільки тато, дивлячись, з якою похапливістю їсть уже в ліжкові Женя свою улюблену ватрушку, сказав:

– Не дуже щедро пригощали тебе твої п'яндиги.

Женя почервонів і одвернувся до стіни.

За хвилину він уже спав.

Розділ IX

Женя відмовляється від свідчень. "Версія-то вірогідна, але трохи безглузда"

Капітан Горбатюк подзвонив уранці, о пів на восьму.

– Вибачте, що так рано турбую. Як Женя?

– Ще спить, – сказав тато: він узяв трубку.

– Не будіть його, хай одіспиться. І до школи хай сьогодні не йде. Я подзвоню директору. Що він розказував?

Тато переповів те, що розказав уночі Женя.

– Гм… Ви коли йдете на роботу?

– О восьмій.

– А дружина?

– Теж.