Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

На дачі вони не були, ми перевіряли. Може, до родичів?

– Не знаю. У нас із сестрою родичів поблизу нема. Лише тітка в Саратові та дядько в Улан-Уде.

– А в Бориса Борисовича?

– У Бориса Борисовича? – перепитав Здоровега і підняв брови. – У Бориса Борисовича мати, правда, живе в селі… Десь на Кіровоградщині, здається… Я точно не знаю. Ніколи там не був. І адреси, на жаль, не знаю.

– Ага. Ну, про це можна легко дізнатися. Що ж, дякую. Вибачте, що потурбував.

Капітанові було ясно, що Здоровега все знає: і куди поїхали Граціанські, і адресу матері Бориса Борисовича, але говорити не хоче. Знову ж таки – інформація для роздумів. Очевидно, справа була таки серйозна.

На запит капітана колеги повідомили, що в базі адреса батьків Граціанського – Житомирська область, село Романівка, Попільнянського району. Але дата запису була давня.

На телефонний запит у сільраді відповіли: п'ять років тому Граціанська Манефа Семенівна після смерті чоловіка хату продала і з села виїхала – у місто до сина.

Капітан доручив узятися до пошуків теперішньої адреси матері Граціанського лейтенанту Тарану і поїхав до школи.

Секретарка Регіни Ігнатіївни Стелла була молоденькою, вродливою дівчиною. Вона сиділа у приймальні за комп'ютером і щось друкувала.

Горбатюк вирішив спершу поговорити з Регіною Ігнатіївною.

На питання, що вона може сказати про свою секретарку, директорка сполошилася:

– А що таке? Дуже гарна дівчинка.

– Що гарна, це я бачу, – усміхнувся капітан.

– Ні, не лише зовні, а взагалі. Минулорічна наша випускниця. До університету не поступила. А в нас якраз пішла на пенсію наша секретарка, Марія Василівна, і я дівчину взяла. І не шкодую. А що таке?

– Та нічого, – капітан вирішив поки що не говорити про ідентифікацію директорського принтера (як це називається в криміналістиці). – Просто хочу з нею перемовитися. Вона багатьох старшокласників знає, може, щось повідомить.

– Та знає старшокласників, – зітхнула Регіна Ігнатіївна. – Один час навіть у компанію їхню затесалася, та я її вчасно звідти вирвала.

– Он як. Тим більше. Дозволите? – Будь ласка. Будь ласка. Я вас тут залишу, а сама… Мені якраз треба піти перевірити – щось у спортзалі з вентиляцією… – вона відчинила двері. – Стелло! А зайди-но, капітан хоче з тобою поговорити.

Дівчина зайшла бліда, руки в неї тремтіли. Регіна Ігнатіївна щільно причинила за собою двері.

– Чого ви так хвилюєтесь? – усміхнувся капітан. – Я не збираюся вас ні допитувати, ні, тим більше, заарештовувати. Просто хочу поговорити, дещо спитати.

– Я… н-не хвилююсь, – опустила очі Стелла.

– Скажіть, будь ласка, вашим комп'ютером міг скористатися хто-небудь?

– Що-що? – перелякані очі її метнули на капітана блискавичний погляд і знову втупились у підлогу, на щоках спалахнули випіки.

– Розумієте, експертиза доводить, що цей папірець надруковано саме на вашому принтері, – капітан простягнув дівчині анонімний лист.

Нерви її не витримали.

Стелла схопилася долонями за обличчя і заридала.

– Ну, не треба! Не треба! Заспокойтесь. Ну, що ви? Це не такий вже великий злочин. Хтось примусив вас це зробити?

– Ні! Ні! Я сама! Я сама! – крізь сльози промовила дівчина.

– А для чого?

– Тому що… тому що… ви не знаєте, що це за компанія, що вони виробляють!.. Там таке!.. Там такі!..

Дівчина говорила, захлинаючись, збиваючись, ковтаючи слова.

З її розповіді, нарешті, капітан дізнався, що вона кілька разів була з хлопцями і дівчатами з одинадцятого "А" на квартирі у Валери Лобуренка, що Валера намагався примусити її курити "травку", але вона категорично відмовилася, за що дівчата її побили і погрожували зробити їй "щось страшне", але вона нікого Регіні Ігнатіївні не виказала, хоч Регіна Ігнатіївна й допитувалася, чому у неї синці. Тільки тому вона й змогла порвати з тією компанією, бо інакше вони б їй точно зробили "щось страшне".

– А чого ви написали, що Вітасик Дорошенко совав носа не в свої справи?

– Тому що я живу з ним в одному будинку. І він не раз бачив мене з Валеркою Лобуренком. І якось сказав: мені: "Ти з ним не дружи!" А Валера почув і дав Вітасику потиличника. А коли він пропав і сказали, що Валера теж там був, я подумала… – Скажіть, а такого Шипулю ви знаєте?

В очах Стелли майнув жах, але вона заперечливо похитала головою.

"Дивні ці люди, – подумав капітан. – Не розуміють, що заперечення іноді говорить більше, ніж ствердження".

З Валерою Лобуренком зустрітися капітанові не пощастило.

Оперативники доповіли, що після "Верховини" Шипуля і Валера виїхали на таксі за місто і на тринадцятому кілометрі пересіли на червоні "Жигулі", які їх там чекали.

Та оскільки "Жигулі" стояли на боці зустрічного руху й одразу помчали, оперативники не встигли вчасно розвернутися і втратили їх із поля зору. Встигли тільки записати номер.

"Жигулі" належали Леоніду Михайловичу Здоровезі.

Розділ XIV

Слово знову надається Вітасику Дорошенку. Подорож із піснями. Дід Гогоня.

"Чао, бамбіно!" "Мамо, ви чарівниця!"

Ти ж знаєш, я люблю їздити у машині. Що не кажи, а це кайф.

Сидиш, утопаєш на м'якому сидінні, дивишся у вікно, а перед тобою земля крутиться, обертається. Пропливають поля, переліски, річки й озера, хати, двори. Корови на вигоні, кури у пилюці гребуться, півень на віз вискочив, крилами тріпоче, кукурікає, тебе вітає, гуси шиї повитягали, дивляться, хто ж то там такий гарний поїхав… Але особливо чогось люблю, коли через ліс їдеш. Запах грибний у вікно плине, аж дух забиває, а за деревами таїна, химерія ховається якась… Гарно!..

Спершу їхали мовчки. "Тато" з "мамою" були зосереджені, тільки перезиралася, й Елеонора Іванівна кривила губи, а Борис Борисович піднімав брови, похитував головою і знизував плечима. Та десь уже за містом, як виїхали на трасу, Борис Борисович раптом рішуче кахикнув і, знявши одну руку з керма, обняв Елеонору Іванівну за плечі, пригорнув до себе:

– Веселіше, Норочко! Не вішай носа! Що за настрій? Усе гаразд! Життя прекрасне і дивовижне! Правда, синку? – він витягнув шию і зиркнув у дзеркальце на мене. – Абсолютно! – кивнув я дзеркальцю. Бо й справді мені було добре отак-от сидіти і їхати.

– Ну, тоді заспівуй нашу похідну!

Я закліпав (а звідки мені знати, яка їхня "похідна"?).

– Ти що – забув?… – І Борис Борисович сам затягнув на повний голос:

Служив козаку війську,

Мав років двадцять три,

Любив він дівчиноньку,

І з сиром пироги!..

– Ну?! – він знову витягнув шию і запитально глянув у дзеркальце.

Я знову заморгав. Я не знав цієї пісні.

– Чого ж ти мовчиш? Ну!.. – і знову сам заспівав:

Гей, чула, чула, чула,

Гей, чула, чула, чи!

Любив він дівчиноньку

І з сиром пироги-и!..

– Що ж ти, брате?

– Та з ним узагалі щось сьогодні робиться незрозуміле, – сказала не обертаючись Елеонора Іванівна.

– Що таке? Що з тобою робиться? – весело спитав Борис Борисович. – Може, закохався?

На відміну від Елеонори Іванівни, "тато" був веселий і симпатичний. І, здається, добрий. Він мені сподобався.

І, щоб не мовчати, я затягнув пісню, яку ми з моїм татом любили співати:

Поза лугом зелененьким,

Поза лугом зелене-еньким

Брала вдова льон дрібненький,

Брала вдова льон дрібнеенький!

– О! – здивовано підняв брови Борис Борисович. – А звідки ти знаєш цю пісню? Ми ж її, по-моєму, не співали ніколи. Цікавишся начебто тільки сучасними гітами, а сам нову українську народну пісню розучив. Ну, ти кадр!.. Диви, мамо, як ми погано знаємо свого сина. Молодчинка! – і він підхопив:

Вона брала, вибирала,

Вона брала, вибирала,

Тонкий голос подавала,

Тонкий голос подавала…

Потім я затягнув "Ой, наступала та чорна хмара…", яку ми теж удома співали, чим здивував уже не лише Бориса Борисовича, а й Елеонору Іванівну. Вона обернулася, зняла темні окуляри і подивилася мені просто у вічі. Довгим пильним вивчаючим поглядом.

– Це що, у вас в школі розучують народні пісні?

Я знітився:

– Ні… Чого обов'язково у школі?… І по радіо, і по телевізору ж передають…

Вона одвернулась і знову наділа окуляри.

– Справді, сьогодні він якийсь… Наче це не наш син. Наче нам його підмінили…

Борис Борисович засміявся:

– Ага! Агент нуль-нуль-сім у подобі нашого сина! Що тільки не роблять нерви з людиною. Та перестань ти переживати. Все буде гаразд.

– Не удавай тільки, що тобі все "по барабану", як ти кажеш. Я ж по очах бачу, як ти сам нервуєш.

– Анітрішечки!

– Розкажи кому-небудь іншому. Хто-хто, а я тебе чудово знаю.

– А що сталося? У вас якісь неприємності? – спитав я. Після такої розмови і Граціанський спитав би так само.

Вони перезирнулися.

– Та нічого-нічого. Нічого не сталося, – фальшиво усміхнувся Борис Борисович. – Які неприємності? Ти що?

Елеонора Іванівна стулила губи і ледь помітно похитала йому головою: який ти, мовляв, необережний. Я удав наївняка:

– Але ви ж самі кажете! Що я – не чую?

Елеонора Іванівна насупила брови:

– Нічого ми такого не кажемо! Ти що – забув? Ми ж із тобою домовлялися: справи дорослих – це справи дорослих. Ти їх не бачиш, не помічаєш і нічого не чуєш! Ми ж домовлялися! Ти що, забув ту неприємну історію з телефоном? Ти хочеш, щоб я була змушена… – вона знову обернулася, зняла окуляри і подивилася мені у вічі довгим холодним поглядом. Я тільки стенув плечима. Звідки мені було знати про ту неприємну історію з телефоном і ту домовленість?

– Ну, що ти, що ти! Він дорослий хлопець і все розуміє! Правда? – Борис Борисович глянув на мене у дзеркальце й підморгнув.

– Правда, – зітхнув я й замовк. І вони замовкли теж.

За трасою на Одесу, проїхавши трохи, ми звернули праворуч, біля стрілки, де по синьому білими літерами було написано "Хрястів".

Я одразу згадав і Тернаву, і тебе, і нашу з тобою дурну сварку. І подумав: як же ти дивуватимешся, коли я тобі розкажу всі свої неймовірні пригоди. І те, що ми повернули у бік Хрястова, мені було приємно.

Ми довго їхали безлюдною дорогою, не розминувшись із жодною зустрічною машиною. Лише один раз перегнали воза на гумових автомобільних колесах, запряженого парою сивих коней. А один раз трапився нам хлопець на мотоциклі. І все.

Потім звернули в поле, на ґрунтову дорогу, потім їхали лісовою дорогою. І нарешті в'їхали в якесь село.

– О! Дід Гогоня нас зустрічає! – весело сказав Борис Борисович.

– Краще б не зустрічав! – невдоволено буркнула Елеонора Іванівна.

– Ну, чого ти! Я його якраз люблю.