Неймовірні детективи (збірка) - Нестайко Всеволод

Навпаки. Крапелька поту раз у раз зривалася з носа.

Дивно було бачити пещеного чистенького Бориса Борисовича за таким заняттям.

Чого це він?

І раптом до мене дійшло. Та він же заховати, закопати щось хоче! Якийсь скарб, цінності якісь! Ох же хитрюга! І вибрав же місце. Кому на думку спаде шукати у корівнику, під гноєм…

Отже, він злочинець. Чесні люди хіба скарби ховають? Чесні люди тільки шукають скарби.

А що? Може, й злочинець. Мої батьки чесні люди. І твої чесні. А маємо ми наворочені плеєри, дорогі машини, отой весь крам, яким завалена квартира Граціанських? Не маємо. І переважна більшість із нашого класу не мають. Бо чесні.

То виходить, я зараз стаю співучасником злочину. Що ж діяти?

Вже тільки голову Бориса Борисовича видно над ямою. Аж от зникла й голова. Він схилився в ямі, щось там робить – мені не видно.

І враз із ями вигулькнуло щось велике, пласке, загорнуте у поліетиленовий мішок, перемазаний землею. Тю! Значить, не закопує, а відкопав! І тут…

Те, що сталося у наступні хвилини, було таким неймовірним, що я навіть дихати перестав. Мені здалося, що я сплю і це мені сниться.

Двері повітки розчинилися, і на порозі з'явилися двоє – високі, атлетичні, з потворними жахливими обличчями (бо на голови були натягнені чорні капронові панчохи).

Обоє в рукавичках. У одного в руці пістолет. У другого – велосипедний ланцюг.

Наставивши пістолет на Бориса Борисовича, вони мовчки взяли з його рук поліетиленовий мішок, рвонули, бо він не одразу одпустив.

Потім той, що з ланцюгом, нахилився, зачерпнув рукою гній, швиргонув Борису Борисовичу в очі, засміявся. І вони зникли.

Ну, просто кадр із детективу.

Наступної миті Борис Борисович дико верескнув і, схлипуючи, почав гарячково видряпуватися з ями. Кілька разів зривався, падав назад. Нарешті видряпався й кинувся до дверей.

Те, що відбувалося потім, я вже бачив із кущів порічки, сховавшись там.

Борис Борисович підбіг до воріт, визирнув на вулицю, тоді схилився до Елеонори Іванівни, що лежала зв'язана біля хвіртки.

– Я не винна! Я не винна! – важко дихаючи, заговорила вона. – Накинулися на мене ззаду, зв'язали, заліпили рота скотчем.

– Забрали! Забрали!.. – не своїм голосом простогнав Борис Борисович. Сльози струменіли по його обляпаному гноєм обличчю.

Я вперше бачив, як плаче дорослий здоровий чоловік. Це було неприємне видовище.

Світло падало на них із дверей ґанку, як прожектор на сцену, і все здавалося театральною виставою.

– Негідники! Мерзотники! – скреготіла зубами Елеонора Іванівна, теж плачучи.

– Звідки вони зайшли? З вулиці? – спитав, схлипуючи, Борис Борисович.

– Ні! Я якраз визирала з хвіртки, а вони накинулися на мене з двору.

– Вони, мабуть, прибули сюди ще до нашого приїзду. Вистежили. І накрили. У-у!..

– Жах! Що ж тепер буде?! Що тепер буде?!

– Пропав я! Пропав! – скрушно захитав головою Борис Борисович.

І тут на сцені з'явився… дід Гогоня. Він вийшов із саду і став, вражено позираючи на голого забрьоханого Бориса Борисовича та скуйовджену Елеонору Іванівну.

– Що тут у вас робиться?…

Борис Борисович і Елеонора Іванівна тільки злякано, розгублено перезирались і нічого не відповідали. – Гм… – дід Гогоня почухав потилицю. – А я сидів на ґанку, не спалося щось, дивлюсь – якась машина попід мої ворота під'їхала. Тихо так, з погашеними фарами. А тоді двоє з вашого городу – шасть, із якимось пакунком. У машину. Дверцята тільки – клац, клац! З місця рвонули і – до соші на повному газу. Я до вас. У саду Манефа припиначкою зв'язана біля корови лежить. А тут – ви… Що – злодії, грабіжники?…

– Ага-га!.. – закивала, шморгаючи носом, Елеонора Іванівна.

– То треба негайно до сільради! У міліцію дзвонити, їх ще на трасі перехопити можна…

– Ах! Яка там міліція… – махнув безнадійно рукою Борис Борисович. І раптом завмер, глянув на Елеонору Іванівну. Та розпачливо схопилася рукою за рота.

– Чого це ви? Даремно! От я зараз… Побачите! – дід Гогоня зробив рішучий крок до воріт.

Борис Борисович рвонувся вперед:

– Діду! Не треба!.. Я… я вам потім усе поясню… Але… ви нічого не бачили, нічого не чули… нічого не було… Благаю! Ви ж не хочете нас погубити?

Дід Гогоня примружився на Бориса Борисовича, зітхнув:

– Казав я тобі – кидай к бісовому батьку оту свою контору. Бери землю…

Він помовчав трохи, тоді спитав:

– А як там Вітько? Бо то такі, що й хлопця викрасти могли. Мішок був чималий.

– Ой! – стрепенулася Елеонора Іванівна.

Я підхопився і навшпиньках прожогом кинувся до вікна.

Ледве встиг, не роздягаючись, пірнути під ковдру, натягнути її на самісінькі вуха, як за дверима почулися кроки, і потім голос Елеонори Іванівни:

– Слава Богу! Спить!

Більше я нічого не бачив і не чув. Вони ще довго про щось гомоніли, але як я не прислухався, нічого розібрати не міг.

Я роздягнувся, знову ліг, і сон нарешті зборов мене. Так закінчився цей перший незвичайний день мого чарівного перетворення.

Розділ XVI

Знову розповідь Вітасика Дорошенка. Зникнення "батьків" і машини. Розмова по телефону. Дід Гогоня стурбований. "Я спробую!"

Прокинувшись, я не одразу збагнув, де я і що зі мною.

Сів, здивовано озирнувся. За вікном квокчуть кури. Десь далеко мекекече коза. Жодного людського голосу не чуть.

І раптом я все згадав – і своє перетворення, і Елеонору Іванівну та Бориса Борисовича, і дорогу, і бабу Манефу, і діда Гогоню, і жахливу нічну пригоду в корівнику. Все-все.

Я підхопився, гарячково натягнув штани, сорочку і, прочинивши двері, визирнув у сусідню кімнату. Нікого.

Вискочив у сіни. На ґанок. Ні душі.

Кури, що греблися на подвір'ї, підвели голови й подивилися на мене своїми круглими здивованими очима.

Я підбіг до повітки. Двері відчинені, корови нема, але яма закидана, зверху гній, наче й не було нічого.

Пробігся садом, городом.

Ніде нікого.

Тю!

Куди ж це вони всі поділися? І раптом я помітив, що машини у дворі нема. О! Поїхали, значить, одбирати свій скарб. А мене, "синочка", кинули напризволяще.

І тут я згадав про своїх рідних маму і тата… Ой!

Це ж вони там ніч не спали, збожеволіли від хвилювання. Думають, що я вже й загинув. А я…

Негайно треба бігти на пошту, дзвонити, що я живий-здоровий. Скористатися швидше, поки нема контролю.

Я вискочив на вулицю. Глянув в один бік – нікого. В другий – сидить віддалік на лавочці біля своїх воріт якась старенька бабця.

Я – до неї. Треба ж спитати, де пошта, бо я ж навіть не знаю, у який бік іти.

Підбігаю:

– Здрастуйте!

– Здрастуйте, якщо не жартуєте, – усміхнулася бабця, широко розтягаючи беззубого рота. – Скажіть, будь ласка, а де у вас пошта?

– Там, де й сільрада, – впевнено сказала бабця.

– А де сільрада?

– Там, де й пошта, – усміхнулася вона.

– Так я ж і питаю – де?

– Так я ж і кажу.

– Що ви кажете?

– Те, що ти питаєш, – і усміхається привітно-привітно. Дуже старенька бабця, років, мабуть, за дев'яносто.

– Скажіть хоч, у який бік бігти? – питаю у відчаї.

Вона на мене дивиться-дивиться, наче щойно побачила, а тоді:

– У той, звідки ти прибіг, – і засміялася дрібненько. – Хе-хе-хе-хе-хе!..

Бачу – толку не буде. Подякував і побіг назад.

Біжу, біжу – аж якась тітка з дядьком назустріч корзини з яблуками несуть (на базар, мабуть).

– Здрастуйте, – кажу (у селі, ти ж знаєш, треба з усіма вітатися).

– Здоров-здоров, – відповідають. І дядько до тітки:

– Бачиш, вилюднів-таки. Почав вітатися. А ти казала…

– Вилюднів, – закивала тітка. – Надовго приїхали?

– Та ні, – зам'явся я.

– Ну, передавай привіт.

І вже коли вони минали мене, я наважився спитати:

– Скажіть, будь ласка, а де пошта?

Вони здивовано перезирнулися:

– Тю! Та он же ж вона! – і дядько кивнув назад.

Я почервонів. Звідки їм знати, що я – це не я і зовсім тут не орієнтуюся.

Пошта справді була метрів за сто від того місця, де я стояв.

Коли я платив за розмову, поштарка мені сказала:

– Тільки автомату нас травмований. Бісові хлопці весь час кулаками гатять, псують. Якщо встигнеш щось сказати, твоє щастя.

Я набрав код, наш номер і, почувши мамин голос, радісно закричав:

– Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Зі мною все гаразд! Я, може, не приїду ще два-три дні… Але не хвилюйся. Все буде добре!

– Хто це? – чую, здивовано питає мама.

– Та я ж! Вітасик!

– А чого в тебе такий голос… не твій? – Правильно! – кричу. – Не мій! Але все одно це я.

– Де ти? – тремтячим голосом питає мама.

– Потім усе розкажу. Потім. Говорити більше не можу. Прощавай! Не хви… – я відчував, що воно от-от перерветься, і воно перервалося: "…люйся" я вже договорити не встиг.

Я відчув на собі чийсь погляд. Обернувся. Позад мене стояв дід Гогоня. Він, звичайно, чув усю мою розмову – я так кричав.

– Це ви? – розгублено спитав я, навіть забувши привітатися.

– Я. Доброго ранку.

– Здрастуйте… вибачте…

– Нічого я у вас не розумію. Куди це й ти намилився? На два-три дні. Сам, чи що?… І куди це батьки поїхали? І що це за люди приїздили до них уранці?

Я тільки очима кліпав. Я нічого не міг сказати. Я нічого не знав. Хтось, виявляється, приїздив уранці. І Борис Борисович з Елеонорою Іванівною поїхали з ними.

Але дід Гогоня думає, що я знаю. Він певен, що я тільки-но дзвонив Елеонорі Іванівні, бо ж я кричав: "Мамочко".

Ми одійшли від пошти і попрямували вулицею назад до хати баби Манефи.

– Слухай, Вітько, ти зовсім малий хлопець, – Дід Гогоня супив брови. – У тебе все життя попереду. Я так за тебе боюся, синку…

Я мовчав.

– Ти мене нічого не питаєш? – здивувався дід Гогоня. – Тебе не цікавить, чого я так кажу?

Я розгублено подивився на нього.

– Значить, ти у курсі всіх справ?… – дід Гогоня зітхнув. – Невже й тебе, дитину, вплутали…

Далі мовчати вже було неможливо.

– Ніхто мене ні у що не вплутував. І я зовсім не в курсі ніяких справ.

– Що? – недовірливо глянув на мене дід Гогоня.

Я вдарив себе в груди:

– Чесне слово!

– Серйозно? А ти хіба не з мамою говорив зараз?

– Але не з Елеонорою Іванівною…

– Що?! – вирячився він на мене. – У тебе ще одна мама є?

– Ні… Ви… ви все одно зараз не зрозумієте… Але, клянусь, я вам чесно кажу… Я нічого не знаю про їхні справи… Клянусь!

– Що ж… Хоч я нічого не розумію… Але я тобі чогось вірю…Серцем… А воно мене поки що ніколи не підводило. Якийсь ти сьогодні не такий, як завжди. Тож слухай, Вітько. Я вам не стороння людина. Я вам кревний родич.