Предок - Королева Наталена
Але — що ж? Що має бути й де відтулиться та брама, що про неї раз у раз маячить бідна королева?
І безкраї простори поплутаних думок, поплутаних майже так, як у коронованої "La Loca", це тепер був одинокий терен Карльосових блукань.
І несподівано, зовсім не там, де він міг чогось чекати, його збудили зо сну-життя слова, що їх вчув, входячи до володарки. Одна з дам читала новелу про флорентійського лицаря.
— "… Набравши з собою в запас свічок, лицар сам, без джури й помічників, помандрував до гробу Гсподнього, щоб там запалити для нового життя свічку свою від того небесного вогню, що у Великодню ніч сходить із неба й розсвічує лампаду перед гробом Христовим. І простились йому…"
Більше нічого не чув Лясерда.
По кількох днях домініканин мовчки слухав твердих слів лицаря. Потім зіп’яв руки, ніби молився. А дон Карльос продовжував:
— При гробі того, хто смертельною людиною не був, знайду я більш, як силу людську, щоб воскреснути з гробу душевного, куди поклала мене пристрасть людська…
Був це інший Карльос, заглиблений у гіркі думи, був він, за влучним виразом маркізи де Алькораз, "як постать Йосифа Ариматейського в останні дні Великого тижня". А від кількох днів з його очей розсвітилась лампада серця його під тим небесним полум’ям, що падає з неба у Великодню ніч.
— Ні, отче, — говорив Лясерда, — не як хрестоносець, не із зброєю, тільки з розсвіченою свічкою… А коли поможе Господь, подамся до гробу святого, до того невідомого Бористена… На нещастя собі та їм увійшов я до роду де Кастро. Розбив я його. Тож хочу спокутувати й свою провину й провини того далекого де Кастро, що вчинив їх він у тім краю…
Благословляючим рухом лягли сухі руки ченцеві на Карлосову голову. Був це рух, що ним благословляє священник після своєї першої служби Божої:
— Сину! Досить, коли своє живе серце принесеш ти туди. Іди во ім’я Господнє!
* * *
Все було добре для доньї Хуани, що могло б віддалити бодай один день, коли жалібний похід мав переступити іспанські кордони. Тому, після довгої затримки в Толеді, звелено повернутися до Мадріда. Королева хотіла бути на облечинах Беати:
— Мусимо обоє з королем бути при Беаті в той день, бо ж сирітка не має батьків!
Беаті ж уділено особливої диспензи для вступу до манастиря: вона-бо не народилась німа, тільки з дозволу Божого захворіла на німоту хвилеву. Тому й дозволено їй, як виняток, скласти перші чернечі шлюби, але в кармеліток "Las descalzas Reales"[69] в Мадріді, бо той манастир вже бачив "чудо сліпої", то ж покаже він нам ще й інші чудеса, — вирішила донья Хуана.
Справді: хто ж не знає про доньку імператора Максиміліяна, "сліпу сестру Маргарету, що ніколи раніш тут не бувши, не тільки сама знайшла головні — "північні" сходи, але ж, ніде не спіткнувшись, дійшла аж до дверей клявзури.
Люди ж із різних місць бачили й одноголосно потвердили: сестру Марґарету провадив Архангел Рафаїл, який їй потім — як колись біблійному Товії! — повернув зір.
Напередодні облечин, як було звичаєм, абатеса запитала Беату, чи бажає вона востаннє попрощатись із дорогими їй могилами, раніш, як замкнуться за нею назавжди двері манастирської клявзури?
— Так. Має це бажання. Бо ж у св. Домініка, при гробниці доньї Констанци, дружини португальського дон Педра, хотіла б іще Беата попрохати вибачення та молитов, щоб витримати їй до кінця.
Чи ж бо недавнє "прокляття роду", — накликане зеленоокою Інес де Кастро, — несе на собі також і вона, Беата?.. Життя своє й двох своїх синів віддала Інес за те, що викликала смерть чистої, тихої й всевибачливої Констанци?[70].
Мусить платити і Беата, за те, що розбила життя рідної сестри — такої ж тихої й вибачливої, як Констанца…
Бо в світі є рівновага, яка часто збігається з тим, що люди звуть: "справедливістю…"
І востаннє майнула перед вівтарем Беатина постать… Вже у червонаво-гнідій рясі й білому завою постулянтки. Потім вічна заслона та крати клявзури замкнуться за нею, що стала вже сестрою Марією дель Анґустіяс — "Марією від Страждань…" назавжди.
В тій хвилі ще ціла церква була залита вогнями, вся тремтіла переливчастими хвилями світла.
Довкола відтуленої труни дон Феліпе палав світляний вінець свічок.
Але Карльосові здавалося, що скрізь — пітьма, згасло денне й штучне світло, а він у темній крипті, в підземеллі, де нема ні повітря, ні життя…
Дивився сліпим поглядом мертвих очей і не розумів: хто схиляється до нього, хто й що шепоче йому так швидко й так тихо?
А бліда, мов віск свічок, Каталіна повторяла й повторяла знову:
— Ходім… Ходім же… Ходім… Володарка хоче… востаннє розлучитись із Беатою… в розмовниці…
Тільки троє: королева, Каталіна та Карльос пройшли храмом і зникли в захристії, щоб не йти садком черниць, а дістатися до розмовниці церковним подвір'ям. Усі дворяни лишилися чекати на них біля труни короля.
Маркіза де Алькораз проводить поглядом тих троє і переводить очі на тіло бідного мерця.
Високо піднесене тіло короля в парадній одежі, майже стоїть у своїй пишній домовині.
— Як вартовий у вузькій будці! — думає камерера. І переломлює ту думку: — Хто, власне, "вартовий?" Він? Чи ми? Всі ми тут утратили — або втратимо! — розум!
І перед її поглядом пливуть видини-змори: мертвий, висохлий, набальзамований король, що мов неприкаяний блукає по своєму королівстві між живими… Безумна володарка…
Вони "заступають батьків" німій постулянтці. А при них, — мов із гробу вийняті Каталіна та Карльос, що, здається, вже перейняв на себе безумство королеви і німоту Беати…
— Що побачимо ще?..
І холод пробігає думками й тілом маркізи, що її називають при дворі "втілений обов’язок".
— Боже, поможи нам, бідним, безумним, німим, засліпленим і, справді, сліпим!..
* * *
Коли в манастирі замкнулися двері розмовниці, Карльос помалу й з тривогою підвів очі: страшно зустрінути поглядом погляд зелених очей Беати!
А що, як знову налетять вихорем оплакані, віджалувані жалі?
Та ж голі й мертві холодні стіни розмовниці… Тільки знак хреста — знак безконечности!.. Бо ж ніяк і ніколи не зійдуться його кінці — креслять на них чорні лінії круцифіксу…
Кілька грубих, дерев’яних стільців біля кратчастої, залізної перегородки — від підлоги до стелі. За тими густими кратами спадає груба, суконна заслона. Вона відділяє Беату від світу… від них трьох, найближчих, що навіть не можуть її ані побачити, як це наказує устав[71], — ані не мають надії востаннє почути її голос.
Ніби прозорий і затертий звучить він. То говорить приявна при Беаті сестра:
— Пробачте, ради Господа, якщо засмучую вас: тут немає Беати де Кастро. Тут є наша люба, найсолодша сестричка — Марія Анґустіяс, що прийшла до нас сьогодні. Вона слухає вас.
Всі вже чули це наймення, що відсьогодні прийняла його Беата в храмі. Але Каталіні враз придушують горло ридання й вона квапливо затуляє хусточкою уста.
Карльосові ж видається, що не король дон Феліпе, а він сам стоїть у відчиненому гробі і в ньому віднині мандруватиме світом…
А донья Хуана схилилася до крати й тремтить цілим тілом.
— Сестро Маріє дель Ангустіяс!.. Сестро Маріє!.. Беато!.. — переливається стаккатними акордами володарчин голос. — Молись за чудо!.. Проси, щоб сталося воно, поки перейдемо кордони еспанські! Молись! Беато де мі коразон[72].
Не може прийняти нового чужого їй наймення, донья Хуана.
— Тут — лицар твій… Карльос… Благослови його в далеку путь!.. Без зброї, босий, сам єдиний піде він до Господнього Гробу!..
— Помолись за мене.,. Сестро… — зривається Карльосів голос, розбитий на останнє слово.
Каталіна плаче. Німа, як її невидима сестра, на тім боці крат.
Обидві вони не мають слів, бо ж мусіли б сказати одна одній так багато, багато…
Та зненацька, по тім боці крат важка тканина заслони захвилювалася, як від подиху бурі.
Видко, що чиїсь руки хапаються за неї. Але вона не підноситься.
Зате не кляшторний — стертий, прозорий, — але живий, давній Беатин голос вогненним язиком злітає вгору й тріпотить, розливаючи сяйво на цілу розмовницю:
— Карльосе!…
— Осанна! Осанна! — лунають там — за заслоною, — як супровід, прозорі голоси черниць.
Тихо дзвенять тінню звуків зеренця вервиць.
У земному поклоні зімнялись шорсткі ряси. Чути як черниці "з Беатиного почоту" впали навколішки. Хуана в екстазі підносить догори руки. Уста її всміхаються, хоч їх усміх — вираз страждання.
А за заслоною Беата поривчасто, квапливо кидає слова:
— Не "воскресне", володарко! Не воскресне! Помилка це!.. Але — відродиться… Дитина твоя, твій новий син!.. У ньому відродиться твоє життя, "воскресне" воно… В нім житиме по смерти дон Феліпе — ніжність твоя, сенс твого життя!.. В нім відродиться для тебе… радість…
Каталіна мовчки впала навколішки, благаюче простягає до крат руки.
А Беата, немов бачить її крізь заслону:
— Каталіно!.. До мене прийдеш, сестро! Господь з’єднає все, що роз’єднав світ… З’єднає і нас із тобою, Каталіно люба… Пробач! Пробач усе! Як я прощаю…
Осяяна внутрішнім світлом донья Хуана обома руками вхопилася за крати:
— Говори!.. Говори ще! Дорога, наймиліша! Тулиться обличчям до заліза крат, голос завмирає на її устах, по щоках швидко збігають — як намисточка з розірваної нитки, дрібні сльози.
І Беата говорить. Поки ще не лягла на уста печать — відтепер уже добровільної! — мовчанки:
— Карльосе! Єдине світло мого життя! Знайдеш утрачене!.. Прийде відродження і для тебе… в далекій, далекій землі…
Голос уривається.
Донья Хуана ще щільніше тулить обличчя до крат:
— Дай хоч руку!.. Хоч через сукно!.. Благословенна! Нехай поцілую на ній ласку Божу…
І, мов останній зліт полум’я — дзвінко озивається Беата:
— Вір, володарко! І дякуй Всевишньому… Голос Беати гасне, як у знесиленні. Зашелестіли ряси сестер, що підносяться з підлоги, на яку були поклякали Десь далеко — в омбітах, — дзвенить дзвінок. Мов розбиває крихке шкельце скороминущої, останньої хвилини.
Але щераз вибухає голос:
— Молитимусь за вас… усіх!.. За тебе, Карльосе!.. Завжди…
І стало тихо.
ДЖУРА
Невеличкий, старинний "паляцето Лясерда", загорнувшися зеленню садків, зручно вмостився в глибокій долині за Бурґосом.
Не була це літня резиденція — "фльоріда"; занадто бо гостре для літниська бурґоське підсоння, де взимку замало сонця, а влітку забагато спеки й вітрів.
Інший маґнет притягав сюди здавен-давна рід Лясердів.
З вежі "Каза Лясердо", — як звали в околиці паляцето, — було видно стародавню оселю преславного лицаря Сіда Кампеадора.
Стояла та садиба ще й досі в тому ж самому стані, як тоді, коли тримала рука "Непереможного Сіда" свою грізну шпаду.
Недалеко, в манастирі Сан Педро де Карденья, поставленому тим же героєм, відпочивало тепер тіло Сідове…
А володіння Лясердів межували безпосередньо з манастирськими врочищами.
