Предок - Королева Наталена
Не дрі-ма-ай! — побігло вздовж корабля з його "носа".
— Вар-ту-у-є-м! — відгукнувся баскієць і задивився на зорі…
— Ох, зорі, зорі!… Божі очі… Кажуть, братця, хто праведний, як морями мандрує, в таку зоряну ніч, може побачить острів[88]… грішним не видний. А на острові тім — гора свята… Еге ж! А на горі тій росте "дерево вічного життя"… А з неба — над тим деревом, — келих таємний ллє на те дерево Божу благодать, що нею вся земля наша держиться. Он воно що…
— А так… Дивні дива є на світі! От, хоч би й у нас, — притакнув верховинець з Піренеїв— У наших таки сторонах, — близенько від Гори Спасіння Монсеґюру, — озеро є таке… високо в горах! Глибоке та чорне, як добре "vino tinto". І є те озеро "колискою громів". Сидять вони там, під водою тобто… І не дозволь, Боже, комусь туди камінцем жбурнути! Вмить громовиця збудиться — та яка! А того, хто каменя кинув, хоч і без наміру злого, — тільки з глупоти тяжкої, — рано чи пізно, а таки неминуче блискавкою сколе[89].
— Ге-ей!… Пиль-нуй!.. Дивись!
Це вже не був звичайний оклик, як попередній. Він оповіщав про можливу небезпеку.
В порожній пустині моря, залитій облудним місячним світлом, здалеку вимальовувалось на темній, нефоремній масі — кілька зірочок-світелок…
Були такі дрібні, такі погідні… Але усі плавці захвилювались.
Незабаром, легко, — мов танцюючи кокетливу "паванну", — на розпущених парусах-вітрилах підходив ґалліон[90].
Уже означились форми високих, заокруглених боків, чорне плетиво такеляжу, а на біліючих вітринах показалися знаки[91].
Відлягло на серці: коли є знаки, то нема небезпеки, бо корсар не світить, не має знаків, а прикриває своє хижацтво чорними вітрилами.
Світляним жучком поповз угору на щоглі ліхтар.
Те саме повторилось і на "Естреллі". Заграли пригашені барви прапорів:
— Noël, compagnons![92] — озвалось із ґалліону.
— Соп Dios, hermanos! З Богом, браття! — злетіло приязно з "Естреллі".
Шелестливий шум щільніше присунувся до облавку бриґа. Хвиля колихнула спочатку злегка, вдруге вдарила міцніше. І нагло мов камінь від скелі, вирвався з бриґа ґвалтовний вигук:
— Людина за облавком!
За тим покриком, немов кинені у море меткою рукою, злетіло додолу з облавка кілька людських постатей.
Спускали линви, мотузяні драбини… Посеред помосту, де над широкою посудиною з водою, цілу ніч горить прикріплений до неї великий смолоскип, топлючи у воді свої іскри, заметушились розсвічені ліхтарики. Різка свиставка кликала "всіх на гору"[93]. Озвалася й завмерла, немов затоптана тупотінням босих ніг.
Галліон уже зник у серпанку ночі. Біля спиненої "Естреллі" лежала спокійна, чорна поверхня моря.
— Гей! Тримай у руці! — підносилося з води.
— Пресвята Діво del Pilar![94] Охороно плавців!… Лясерда швидко обернувся: цей голос, що кличе до Святої Діви?… Чи вчулося йому, чи справді він уже чув його… І нібито це голос…
Та ж уже й вигук, і голос упірнув у гамір і стерся в ньому…
— Il Navarrete! Малий Наварець!
— Першорічник!… Задрімав у вартовому коші на щоглі, а як хитнуло…
— Mamarrocho![95] Дурний, як хрущ, хлопчисько! Булькнув із щогли, мов тобі через поріжок перестрибнув!
— Fray descalso[96], дай розгрішення християнській душі!.. Міцно потовкся хлопчина! Навряд чи витримає!
— Люди добрі! — боронився дон Карльос. — Я — тільки прочанин! Жодних свячень не маю! Я — не священик!.. Грішник, такий самий, як і кожний інший!.. Хіба що… — і урвав мови. Бо ж готове було зірватись:
— "Як лицар, на ранах розуміюсь і можу перев'язати".
І залишився при пораненому до ранку.
Херонімо кинув погляд на схиленого свого "Карліто", під смолоскипом і зійшов крутими сходами під поклад.
Вузенька вуличка, тьм’яно освітлена олійними ліхтарнями, дрімала порожня й тиха, заплющивши мов повіки на втомлених очах, усі двері кают.
Херонімо обережно відхилив дверцята Карльосової кабіни — найменшої, при самих сходах. Перед невеликим, гебановим хрестом, що на ньому біліла різьба розп’ятого Христа з грушкового дерева, рівно горіла висока восковиця в дерев’яному свічнику, поставленому в великій мисці з водою.
Жбан із водою, біля нього жовта, пілігримська тиковка, зв’язані білим мотузом запасні свічки, на маленькому столику… Стілець із солом’яним сідалом, темно-гнідо-сірий плащ на гаку… Високий, простий костур та привісний гамак із дебелої ряднини, без подушки й без ковдри… Це було все, що мала в собі Карльосова каюта.
От і все майно еспанського Гранда!., лицаря… багатого графа!.. — зітхнув старий джура.
Наблизився до свічки, зірвав пучками нагорілий ґніт і повним віри й ніжности поглядом глянув на дерев’яний хрест. Прикро було йому ще й досі при думці, що його "Карліто" хотів був іти сам, без свого Херонімо…
Необережний "першорічник" однак не вмер… І з того часу моряки ще нижче схилялися в поклоні при зустрічі з "босим братом".
Дехто намагався цілувати "благословенні руки, що втримали душу в тілі наварця.
Щоб обминути ті ознаки пошани, Карльосові лишалось одне: майже не виходити з каюти…
* * *
Спокійно минали — вже на гарт розпечені — дні…
Спокійне море, спокійні люди…
Плавці "всміхались до Ангелів", підносячи до неба голови, позіхаючи з нудьги та безділля…
Щоразу, як сонце поринало в свою вечірню купіль, хтось, — прикриваючи рукою рота, — кидав із корми:
— Ех, братця!… До цього вечора годиться казка, як сало до гороху!
Херонімо розповідав чергову пригоду й спокійний, що його "Карліто" тепер іще під певнішим доглядом закоханих до нього моряків, сам себе вмовляв у день:
— То ж спи, старий джуро! Спи "на запас!" Бо хто знає, що чекає мандрівника по Яфі?
І таки справді, твердо спав Херонімо, коли "Естрелля" затрималась коло Тріполісу напроти питної води.
Простояли недовго. Тільки кілька годин.
І бриґ поплив далі.
Увечері ж Херонімо з цікавістю придивлявся до казкових, чужих гір, що тонули в далечіні, мов блискуча хмарка, обіцюючи швидкий кінець морської мандрівки.
А душу сповнювали поважні думки. Знав Херонімо, скільки сміливих лицарів християнських пройшло цими місцями, скільки з них поклали своє життя тут, а проте:
— Не відібрали Гробу Господнього у невірних! — із сумом повторював плавцям.
— Бо марні всі людські зусилля, коли нема волі Божої на їхнє здійснення! — притакував керманич. — Та ж у Бога більше легіонів Янголів, як усіх лицарів на світі! Як би схотів! А то, знать, треба тому соромові тривати…
Профіль гірського пасма зник у фіялково-рожевих далях. Херонімо випростував з-під плаща руку, дістаючи сховану на грудях вервичку.
— Гей, камараде, — озвався баскієць, — бачу що хочеш нам заступити "босого брата"…
Тривожне передчуття шпигнуло джуру в серце. Затримав руку з вервицею:
— Як кажеш, брате? Чому ж це: заступити?
— Хіба ж ти не знаєш? Подався ж бо прочанин побожний із Тріполісу піхотою! Так не один прочанин робить: навпростець! А цього видко, набожність гнала в пустиню, як спрага з пустині виганяє…
Херонімові видалось, що небо скручується чорним сувоєм, а море провалюється в глибінь передвічної безодні…
Затремтів і зблід, може вперше в журбі. Вхопився руками за поручні, непевний, чи встоїть…
— От так! — кували молотки в скроні,— проспав! У найнебезпечнішому місці проспав!
* * *
Тимчасом присмерк огортав дон Карльоса вже далеко за межами людських осель та за полями й гаями понадбережної долини.
Нестерпно боліли незвиклі босо ходити ноги. У вухах гуло від утоми й спеки, плечі й спину розломило, немов ніс на собі, як святий Христофор: — "Не тільки землю, але й Створителя її". Припікав неспокій і душу.
Чи примарилось на кораблі? Чи міцніш, як гадав, тримали за серце коріння минувшини?.. Не в одного ж Хероніма такий низький бас!..
Але ж… той знайомий тембр! Тільки самий тембр збудив і розбурхав вир болю й радісних згадок…
І враз ніби розірвалась чи розсунулась та запона, що виткало її спокійне море між теперішнім та минулим…
І знов, — ніби з мертвих повстало! — все, що було вже так докладно поховане, стало живим, близьким… дійсністю, а не минулим…
— "Кіт має сім житій, гад — сімдесят сім",— згадалась стара приповідка. — А скільки ж їх мають спогади минулого?
Ні, геть із спокусою!…
Ще тоді, як вирятовано з моря наварця, вирішив Карльос не плисти аж до Яфи, щоб іти звідтіля караваною…
Яка ж бо, і від кого може грозити йому — безмаєтному! — небезпека?
Не чувши гамору портового міста, перейшов у поля.
Біло-загорнені жінки й півголі чоловіки вибирали на ланах зеленкаві барвою, але достиглі, довгасті запашні дині — останні в цьому році, бо вже кінчалась весна[97].
Доспівав перший ячмінь. Докошували трави.
Чиясь милосердна, кощава рука простягла Карльосові овочі та яєчний корм.
Відвічна пошана східніх людей до "діткнутих Божою рукою" викликала зітхання:
— Може, щоб полегшити муки, відібрав Всемогучий розум людині цій.
І неодна пара чужих, чорних очей задумливим поглядом привітала високого, блідого прочанина, що видавався ще вищий у довгій, рівній сорочці.
Дон Карльос не відштовхнув руки, що подавала йому — вперше в житті! — милостиню. Хоч і здрігнувся мов опечений.
Схилив покірливо голову: — Хай буде благословенне наймення Боже!
"3а "Люцибелів гріх" — гордощі, — пригадались слова патера Інніґо, — Господь посилає впокорення"…
Хіба ж думалось колись, що рука, котра тільки давала, простягнеться за ялмужною?
Довго відпочивав під пальмами, в гаю, що був останній подорозі в долині.
Далі починалася пустиня.
Помаранчево-червона імла проковтнула сонячну, вогненну кулю й розстелила фіялковий серпанок, який покрила ще синім оксамитом.
Але з протилежнього боку вже викочувався місяць і згортав синю пітьму, увільняючи від неї шовково-блискучі піски, хвилясті як море. І, як море при березі, повні темних, кам’яних брил.
Дихнув іще раз, востаннє гарячий, денний вітер. Зачепив незримі струни порожньої землі й умер у нічній прохолоді…
— Так ось вона, та невідома пустиня! Яка ж вона несподівано… проста!
Голос африканського континенту, ближчий Еспанії, як європейські простори, немов покликав до себе свого сина…
Карльос відчув, що діткнувся ніби й справді не чужого краю, а — рідної землі[98].
Бадьоріше ступали відпочинуті ноги. Холонучий пісок ніби "співав" на тон вище.
І раптом, у тому співі — десь дуже далеко!— прорвався й згубився в безкраїх просторах не то зойк, не то — хлипаючий сміх…
Ось уже ніч перекинула місяць — немов зів’ялу, велетенську квітку! — ген за гори!,..
