Предок - Королева Наталена
Як квітку, що готова вже обсипатись.
Холодні в холодному сяйві верхи відбивали легкий відблиск. Невиразна стежка — дорога караванів гадючим рухом тікала в далечінь…
— "Мандрувати до Яфи" — означає пройти низкою небезпек, — згадує мандрівник стару приказку.
А от, може й Еспанією не пройшов би так спокійно, як іде цієї ночі в пустині! Мабуть уже швидко почне зеленіти на сході!…
Здалеку почувся немов істеричний плач[99]. Насторожився. Пізнав бо: це виє шакал. На перший голос хроматичною ґамою відгукнувся цілий хор подібних. І за короткий час чорні тіні пересунулись по пісках. Були, мов архаїчний малюнок зі старовинної вази.
Свічка в Карльосовій руці остерігаюче затремтіла й раптом зашкварчала. Немов на вогник впала невидна сльоза…
І, мов голкою, вколола думка:
— Беата!… Це — її сльоза… Там, у манастирі! Зоре моя провідна!
Нічого не поможуть їй, нічого не змінять для неї його мандрівка, відречення, страждання…
І ця коротка думка немов випила всі сили.
Ноги підгинались, ніби пісок хапався за них і не пускав іти далі.
Затримався. Оглянувся й відчув, як йому тісно в цьому просторі між пустинею й безкраїм небом…
І знову хитнулось полум’я свічки. А зовсім близько, за групою невисоких скель, відривчасто й неначе злорадісно засміявся шакал… Немов тішився з того, що передчував.
За скелями, сріблястою смугою, пів-аркою вигнув спину міст. Мабуть колись тут був глибокий рівчак, або розколина…
І знову тривога й сум передрозсвітних годин налягли на Карльосову душу.
Відмахнувся від згадок, від сумнівів, розпуки. Але не міг скинути думок, що обступали його, як прозорі тіні в потемнілій ночі. Мислі, звужували простір, заповнювали все довкола… людьми, образами, словами, речами…
Як у працівні дона Фернана..— і перед очима встав небіжчик "еl Sabio", що так хотів стати його тестем…
І раптом відгукнулись у пам’яті, немов іще сьогодні вчуті слова тієї прозорливої циганки, що її тоді припровадив Херонімо:
— Бажає недосяжного… Але знайде втрачене, коли гадатиме, що вже втратив його на віки…
Це була остання Карльосова думка: гострий удар ззаду, під плече, різко пересік міркування. Лясерда зробив кілька квапливих кроків уперед, немов намагався вловити кінець тікаючої думки. Затримався, хитнувся й упав на обличчя власним тілом згасивши свою свічку.
Загорнена в темно-синє постать мовчки схилилась над ним.
Угляділа на руці перстень і метким рухом зірвала його.
Друга — висмикнула свічку з-під тіла. Зломила її, жадібно шукаючи в стовбчику воску блискучих монет[100].
Ще двоє виросло зі скель "уеду"[101]— вузького й глибокого, немов проритого потоком річища.
І раптом відступили. По самі очі накинули сині загортки й зникли, як тіні в ущелині.
Мандрівник лежав нерухомо, уткнувшись обличчям у пісок. На грубім рядні покутничої сорочки розростаючись розцвітала червоним маком кривава пляма…
* * *
На сході простягалась смужечка зеленавого сяйва: ранок починав розплющувати очі…
Мала, темна сильветка шакала виткнулась із-за скелі. Піднесла вгору гостру морду, втягла повітря й наблизилась до людського тіла…
За нею приплазували ще дві… потім три… й ще одна…
Швидкі, боязкі, метушливі, жадібно злизували теплу кров… Помалу сміліли при безсилій нерухомості жертви й почали відривати шматки закривавленої тканини, шукаючи відкритої рани.
Та, зголоднілі й завидющі, загризлись на тілі — за тіло і забули про здобич.
Небо вже ясніло дужче. З гір потягло вранішнім холодком.
Різкий крик супа[102], що відчув здалека поживу, збудив польових коників і вони засюрчали гостро, часто, діловито: неначе пустили в рух варстати, що ткали день.
Шакали раптом припинили гризню й нашорошили гострі вуха: з-за скель почувся неголосний спів.
Дрібне тупотіння копит дзвінким бубном акомпаніювало по вузькій, кам’яній стежці гимнові святого Ансельма:
— Omni die die Mariae.
Mea laudes, anima…"[103].
Нічні хижаки кинулися в розтіч квапливими, дрібними кроками, а на закруті дороги, зза виступу кам’яної брили виткнулись дві чернечі постаті на конях.
Наблизившись до нерухомого тіла, коні захропли й відступили.
Монахи спішились, наблизились до тіла, що віддавало останній поклін Творцеві.
Мандрівний покутник іще дихав…
Разом із запасом соли та ниток привезли брати Кандид та Евзебій пораненого Карльоса Лясерду до манастиря св. Катерини — колишньої фортеці хрестоносців.
Фра[104] Кандид і фра Евзебій знали про пораненого тільки одно:
— Прочанин… Може до нас?
— Це знатимемо, як опритомніє, — помислив уголос молодий фра Дженаро,
Але ігумен, патер Ліберат і голосом і поглядом скартав легкодушного брата, ще нетвердого в установлених побожних формулах:
— Як буде, на те воля Божа й поміч святої Катерини.
Дженаро вдарив себе в груди:
— Як буде на те воля Божа і поміч святої Катерини, — повторив покірливо слова свого "найдостойнішого"[105].
* * *
Повні три тижні перебував дон Карльос поза межами життя.
Та ж лицарська засада: "боротись і тоді, коли вже нема жадної надії!" — разом із молитвами отців, перемогли смерть.
Ченці вже тепер знали, що їхній гість — еспанець. Бо в гарячковому марінні часто називав наймення святої Патронки пустинного манастирця. Тільки ж звичаєм своєї країни вимовляв: "Каталіна". А це, трохи дивно було братам, що не називає її "мученицею" а раз-у-раз додає: "Беата" — тобто: "блаженна". І не було цілком зрозуміле, чи то просить себе врятувати? Чи допоминався пробачення? Немов би саме проти неї, св. Катерини, вчинив якийсь гріх?..
Коли ж надійшли дні реконвалесценції, до хворого приставили фра Дженаро, неаполітанця, з-поміж усіх інших братів-італійців найбільш обзнайомленого з еспанською мовою.
Однакі потім виявилось, що з немічним можна було цілком вільно порозумітись і "по маврському", тобто арабською мовою.
Хоч прийшов до свідомости, проте ще довго не міг Карльос стати на ноги. Зате, спершись на шкуряні подушки, випхані овечим руном, міг сидіти. А в урочистий день св. Василія Великого[106] 14 червня, хворого вперше винесли з келії на подвір’я.
Міцні стіни манастиря-фортеці, певне побудовані хрестоносцями, щоб захищати від невірних шлях до Гробу Господнього, глибоко врилися в пустиню.
Завеликий — на сімох ченців — почав набирати вигляду руїни.
— Найміцніша нам оборона це вбогість наша! — вловив брат Дженаро Карльосів погляд на ушкоджені часом і непоправлені роками вже амбразури вікон та стрільниць у вежах.
— Номади на нас не нападають. Не мусимо берегтися від невірних.
— То Діва Олександрійська[107] охороняє нас! — із непохитністю додав патер Джіролямо. — Визнають її опіку над скарбом краю цього — нашою криницею, — і невірні.
— Оце ваша криниця? — легким рухом голови вказав запитуючи немічний.
Вдивлявся у велике, сіре колесо в темнім затінку сріблястої, старої оливки. Отік того кола біліли пуп’янки високих стеблин лілей, мов густо розставлені свічки у канделябрах і ясно-зеленої бронзи.
Над колесом, із шелестінням кружляв чималий табун голубів. А на самому колесі сиділа ще одна — біла — голубка. Патер Джіролямо не встиг відповісти на запит, як фризом втіленої спраги потягнулись від брами на манастирське подвір’я запорошені, втомлені постаті.
Кощавий ослик, навантажений бурдюками, хлопець із великим, череватим глеком на рамені, старий бедуїн із верблюдицею, від якої не відступало цибате, незугарне верблюденятко на нетвердих, несумірно високих ногах.
Згинаючись під тягарем, загорнений у сині загортки бедуїн ніс на плечах великого, брудно-гнідого барана. Гурток таких же, синьою, бавовняною тканиною обмотаних постатей замикав похід. Скрипіння дерев’яного кола й дзюрчання води примусило Карльоса повернути голову. Спрагнені тиснулись до води під вежу-капличку в кутку дворища.
— А це ж? — знову запитав Карльос, указуючи на сіре, кам’яне коло з голубкою, що все сиділа на ньому нерухомо.
Фра Дженаро м’яко посміхнувся: — Це колесо з каменя, а голубка — мармурова. Покійний патер Джуліяно — хай йому Світло вічне світить — поставив на пам’ятник терпінням і чеснотам нашої святої Патронки… Великий майстер перед Господом був!.. А криниця — там!..
Бедуїни покірною отарою розмістились на землі. довкола криниці.
Слухали чарівної музики: дзюрчання води й чекали як і терпеливі верблюди. Тільки з-під синіх загорток лискучі, немов свіжо-поляковані очі, розгорялись жаринками.
Старший віком араб, лишивши верблюда, пішов назустріч патерові Лібератові, що саме вийшов із каплиці й простував до Карльоса, — привітати його з першим виходом на подвір’я. Араб уклонився ченцеві й поклав біля його ніг зв’язаного барана:
— Привезли ми цей дарунок тобі й дервішам твоїм, охоронцям води — і араб, достойний як стародавній патріярх, простяг абатові ще торбинку: — Це — пахуча смола, що відганятиме димом своїм запашним злих духів від житла вашого.
Повернувся трохи назад і поважним рухом указав на більші мішки, що їх хлопець здіймав із верблюда.
— Там — трохи ячменю на коржі, у більшому. А менший — сушений виноград, що, як сам знаєш, є ліком на двадцять дев'ять недуг.
— Хай Господь заплатить вам — схилив голову отець Ліберат і поглянув у напрямі Карльоса: чи не хвилюють його прибулі, чи не дратує рипіння колеса? Тимчасом, від групи чекаючих відокремились іще чотири бедуїни. У глибокому поклоні схилилися перед патером Лібератом:
— Вибач нам, шейху дервішів! Вибач! Не знали й не догадувались ми… І старший із них почав розповідати.
Ігумен затримався. Коли-не-коли підводив голову, слухаючи й обертався в бік Лясерди.
Мовчки слухав оповідання бедуїна. А той скінчив тими ж словами, що й почав:
— Вибач! Не знали ми й не здогадувались!
Патер Ліберат зробив собі на грудях знак хреста. Підніс на хвильку очі до неба, ніби в короткій молитві, і повів тих чотирьох до Карльоса.
— За прикладом Господа нашого і його Святої Матері, лицарю побожний, — почав схвильованим голосом патер Ліберат по арабському, — вони і я просимо тебе: пробач тим, що вдіяли тобі кривду. Це ті, що поранили тебе!..
Бедуїни схрестили на грудях руки й низько спустили голови. Один упав навколішки й чолом торкнувся землі. Карльос відчув, як холодок пробіг по його спині.
Читав про подібні речі в "Золотій Леґенді" та в новелях короля Альфонса Х-го, але бачити біля своїх ніг голови живих і дійсних своїх убійників!..
Чи ж не продовжуються це ще марева гарячки? Стиснув свої зрослі брови, що з тінню носа утворили містичну літеру "Т".
