Предок - Королева Наталена

То ж здавалося, що несмертельний дух світлого героя тут ближче до живих, ніж на якомусь іншому місці.

Родинна ж леґенда переказувала, що не за самий престіл еспанський боровся перший Лясердо з доном Санчо IV. Інше, — може міцніше, — полум’я розпалювало ворожнечу і гнало обох суперників до бою: вогники, що палали в очах доньї Соль, Сідової доньки.

Та ж і вона, — так само, як і доля, — вибрала дона Санчо…

А переможений Лясерда постановив хоч по смерти лежати в тій землі, що її торкався вогненний погляд доньї Соль. Тому й виросла під Бурґосом ця "Каза Лясердо", або "Казерон Лясердо".

І Карльос любив мале паляцето. А коли постановив іти до Гробу Господнього, вирішив, що вирушить у мандрівку відсіля, де віяло легендами Сідової слави та його незломного духа.

З них Карльос набирався сили, щоб осягнути тяжку мету, за яку може доведеться заплатити й життям.

Та ж хіба гідний зватись еспанцем той, хто відступить від наміченого пляну?

Треба тільки при собі мати провідну думку. А що ж може бути вище за згадку про Сіда, що є взірцем, дорадником і — може — помічною рукою, коли ослабне втомлений дух?

Дім не вдягався в жалобу, як по смерти голови роду, коли "Карліто" — як називав його Херонімо, — вирушив у далеку подорож, дарма, що сум притис могильною плитою ввесь паляцето.

Всі розуміли: коли б і лишився живий їхній пан, то вже напевно ніколи не діткнеться цих земель його нога…

І не дивувалися, що Дієґо Мартінес, домосправець-мажордом, ходив "немов ішов за труною", забуваючи й надворі покрити свою сиву голову, хоч холодний вітер сповивав сріблястим німбом його кощаве, темне обличчя.

Весна ще не почалася. З гір тягло пронизливим холодом. Хмари розпускали на шпилях гір свої мокрі коси і, хоч інколи проривалася крізь сиву запону блакить неба, ребристі зломи скель ставали від того ще безнадійніші[73].

Слуги не могли отямитись.

— Як могло статися, що Херонімо і домосправець "пустили" з дому пана в такий час? Та ще й самітнього, без супроводу?

І чого аж тепер приправляється Херонімо сам до подорожі?

Два мули, троє коней… ладяться в супровід і двоє людей. Так наказав Мартінес.

Але куди саме? І пощо?

В неділю перед св. Марком до Каза Лясердо пригнався гонець із Толедо.

Ті, що були з дон Карльосом у похоронній мандрівці володарки, впізнали вояка Пальоміто.

Він це відпроваджував із сумного весілля дон Карльоса тих володарчиних "труверів із Романії", що про них тоді так нагло згадала була королева.

Тепер Херонімів від’їзд затримався, бо ж старий джура мав на цілий день поїхати до Бурґосу.

Другого ранку вислухав Службу Божу в Сан Педро, сповідався й запричащався, ввечорі ж, із Пальомітом та двома людьми з паляцета вирушив до Сарагоси.

Так он куди збирався улюблений панів джура!

Хто ж бо не знав про особливу Херонімову побожність до Nuestro Senora del Pilar! Що на непорушному стовпі — "columna immobilis" з’явилась Апостолові Якову?!

Тільки ж знову було дивно, що перед від’їздом на ту прощу, прощався Херонімо з Дієґом Мартінесом "немов би виїздив на бій із невірними…" Тричі поцілувались обидва. Сльози були на очах в обох…

— І за мене грішного помолися там, брате, як буде на те воля Божа… — аж надто поважно просив наостанку домосправець.

Удорозі, Херонімо їхав усе одалік із Пальомітом.

І що робив у Сарагосі, — також не довідалися люди з паляцето.

А старий, тим часом, довго шукав у Сараґосі гітану Белен, ту, що то звичайно смажила в олії свої оладки під колишнім палацом маврських шейхів — Castillo de la Aljaferro[74].

А що Белен там не було — мусів попоходити та розпитуватися, де саме торгує вона нині.

Нарешті знайшов. Баба його покликала в своє житло — у печерах Monte Forrero. І аж там вислухала, чого бажає від неї слуга такого великого пана.

А почула — і затрусила штучними цвітами, що прикрашали її сиве долосся.

— Ai! Hombre[75]… Нема в світі такого питва, щоб людині відняло слово навіки! Як би ж було! — додала мрійно і з жалем, — ведрами продавала б! Палаци б мала! На золоті і їла й спала! Бо ж багатьом людям мова — а особливо чужа! — дуже, дуже зайва річ!

Херонімо вже давно тримав на долоні два золотих.

— Твої будуть! — тикав пальцем правої руки дукати, що лежали на лівій долоні.

— Будуть твої — повторив, ніби не чуючи бабиних запевнень. — Наша бо — бурґоська, — Марілена казала, що ти єдина, з роду Марії Паділлі[76] знаєш таємниці її чарівних напоїв.

І подивився гостро просто в циганчині очі.

— Ще й ручилася за тебе, що отруї не даси!

Бабині очі блищали й усе зверталися до золота. Однак рука до золота не простягалась.

— Марілена — то Божа душа: що скаже — все буде правда. Деякі таємниці Марії Паділлі я знаю. Це — теж правда, як істина і те, що сама Марілена ні чарів, ані напоїв не знає й не вживає. Коли ж майбутнє чиєсь бачить — то через дар від Господа. Бо чесна вона. А чеснота й небо відчиняє!… Чоловіче добрий! Не бійся Белен! Скажи мені щиро: чи тобі таємницю зберегти треба, чи ти помсти шукаєш?

Херонімо закрутив головою:

— Хай Господь захистить! Не помсти. Ні! Але… — путався в словах, висвітлюючи свій замір. — Я… правди ради… аби не плескав, вражий син того, чого не має.

Гітана притакнула головою й простягла руку:

— Добре. Бачу: не хочеш, — чи не смієш! — провітрювати своїх таємниць. Хай! Не я, а Господь судитиме тебе, якщо є за що! Мені ж іще одну монету додай: і Белен тобі дасть, чого потребуєш.

Діставши третього золотого, циганка шугнула ящіркою в розколину скелі. Немов провалилась у безодню.

Бо ж знала стежки, як скельні звірі, і поночі не спіткнулася б на каміння.

Але ж поставила "вартового": з легеньким шарудінням зі щілини виповз великий гад.

Глянув на тьмяний вогник зачадженого лоєвого каганчика й уперся в Хероніма зацікавленим поглядом золотих, — як намистини круглих, очей.

Немов питався: — А ти ж — хто? І по що до нас завітав?

Немов би прислухався хвилину і, не отримавши відповіді, втяг своє пружне тіло в чорну щілину, зарослу мохом.

Мовляв: досить показатись! Прихожий не матиме бажання зачіпки!…

На старому, посіченому сокирою чи ножами столі, лежав прикритий ганчіркою труп великого крука. Біля нього сидів кіт. Обмотався хвостом, немов йому мерзли лапки, і байдуже обнюхував мертвого птаха. На гостя не зважав.

Незабаром знов з’явилася гітана й піднесла вгору скляну, блакитнаво-зелену пляшечку з прозорою тектиною.

— От! Дай випити в воді. Ліпше в воді, як у вині. Це — наше, циганське питво[77]. Мало коли даємо його не циганам! Своїм же даємо, коли хтось починає зраджувати чужинцям відвічні наші таємниці. Хто вип’є, — забуде все попереднє: і ким є, і як зветься, і де живе. Наллєш усе нараз — впаде як мертва людина та… Але не бійся: не вмре. Ні сил, ні здоров’я не втратить. Тільки саму пам’ять. Очуняє, буде як немовлятко — новою людиною в новому житті. А хочеш, щоб сталася ця зміна непомітною — давай щоденно краплинами: від десять аж до двадцяти. Тільки щодня! Без пропусків.

Херонімо ще дав бабі срібняків.

— Белен — не відьма, не вбивниця, — говорила гітана і провадила гостя стежками-жолобами: Обережно: тут — поріжок, а зліва — урвище!… Белен — як доля: одним наливає радість, другим — горе… Бо ж одно виростає з другого… Такий закон! А мені… мені однаково! Бо ж я, — як доля! — не питаюся і не знаю, кому що чиню, і на що так а не інак… Дає моя рука. Але не серце й не розум… Ну, ходи здоров дорогами правими!

І знову зацокотіли по кам’янистих шляхах копита кінські…

* * *

Із Сараґоси їздці розділились: двом слугам звелів Херонімо догнати дон Карльоса, що хіба далеко не міг зайти пішки. Мали стежити за ним так, щоб він не помітив їх і — видима річ, — охороняти мали його, безборонного, як би було треба.

Так проведуть його аж до малої пристані Тортози, відкіль хотів він непомітно відплисти до Святої Землі. Коли і яким кораблем — про те мав довідатись один із слуг та негайно про це сповістити Херонімові, що чекатиме в Тараґоні, у манастирі францисканців. Другий посланець мав залишитись при дон Карльосові, аж до відпливу корабля.

Коли б до того часу не прибув Херонімо, то повинен був непомітно пробратися на корабель і плисти з паном аж до Святої Землі.

Слугу було вибрано певного, який щиро любив дон Карльоса. То ж можна було на нього цілком покладатись.

Але Херонімо й Пальоміто не поїхали відразу до манастиря францисканців.

Спочатку повернули до печер у "Жовтих Горах".

Погану славу мали ті печери: не тримались їх ані цигани, ані контрабандисти…

Різне говорили люди про ці "cuevas" — льохи. І різне бачили там ті, кого з конечности вела біля них дорога.

Але ж усі сходились на одному: "Пилатів дух" — бо ж таки кожному відомо, що з Тараґони походив Понтій Пилат! — береже тих земних печер…

І з одної до другої ходить його біла постать і все тре, — ніби миє, — руки.

Але ж річ у тому, що тре сухі руки! Бо в тих горах і печерах нема джерел. І навіть вода з дощів не затримується, а летить в ущелини й провалля додолу…

Дехто казав: покутує там Пилат! І до Останнього Суду триватиме та покута…

Тоді — не Бог-Отець, що судитиме усіх до одного людей, але Ісус Христос Сам судитиме Пилата "по милості Своїй" …

Інші, знову, запевняли, що не тільки покутує "тетрарх іудейський", але ж іще й стереже скарбу…

Якого й де? Того не знає ніхто напевно. Тільки ж відомо, що "в світі нема рівного тому дорогоцінному скарбові"[78].

Їздці спинились. На умовлений знак, повторений двічі: по сім разів щоразу кування зозулі — так само двічі відозвався "сміх" ятлика.

У глибині кам’яного коридора-ущелини появилася біло-одягнена постать. Загортка була піднесена аж по очі.

— Mire piscem[79]

— La Loba guarda![80]

Рясні згортки білого плаща африканських маврів, що дуже нагадували римську тоґу, зникли в темних хідниках.

Гасло сказано справно.

Незабаром Херонімо побачив широкі брови на блідому обличчі Енріко де Кастро. З-під них дивились незадоволено й підозріло гострі очі, а рука недвозначним рухом занурилась у згортки завоїв.

Одалік за спиною Енріко де Кастро, стояла друга, також біло одягнена постать.

Енріко пізнав Пальоміта: йому бо дав гроші, щоб відвіз листа Карльосові.

Знав, що ім’я Пилатове й оповідання про його "несуджеиу тінь" забезпечує йому певний захист… хоча б і до того часу, як нарешті прийде над Пилатом суд!… Але поява узброєної постаті при Пальомітові, викликала досаду й тривогу.

— Господь нехай пошле вашій милості доброго вечора! — привітався Пальоміто.

— Даруйте, що не везу жадного листа, але замість відповіді світлий граф посилає цього кавайєро.