Останні орли - Старицький Михайло

Тягни мене нагору, прорубаємо дерево знизу, так буде швидше.

Коли Найда вибрався з дупла, вони з Аркадієм одразу взялися до роботи, й через годину, не більше, в нижній частині липи був уже прорубаний отвір, крізь який приятелі нарешті витягли важкі казани.

Тремтячими від нетерпіння руками вони розкрили один із казанів: він був повен червінців.

Аж дух перехопило в Найди й Аркадія. Якусь мить обидва стояли мовчки перед цими незліченними багатствами...

— Ну, брате! — вигукнув Найда, зводячи очі до неба. — Подякуймо ж господеві милосердному: тепер усе закипить навколо...

XVII

Жахливий бенкет досяг апогею потворності. Сердешні черниці, прив'язані до колон і біля намісних ікон, висіли, наче розп'яття; вірьовки врізалися в їхнє тіло, надто на руках; із саден сочилася кров... З виразу облич і з тихих надривних стогнань можна було судити, які страшні фізичні муки, не кажучи вже про моральні, терпіли страдниці: багато хто з них втрачав свідомість, але їх обливали вином і приводили до тями. Шляхта пила, блюзнірствувала й лихословила. П'яна челядь конкурувала з своїми панами в лайці й неподобствах...

Коли п'яні дотепи, сповнені цинізму й образ, були вичерпані, одному старому ротмістрові спала на думку нова забава — стріляти з пістолів у черниць, голосно називаючи частини тіла, в які мають вцілити кулі.

— У ліву руку он тієї, панове! В долоню! — крикнув ротмістр і, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрелив, майже не цілячись. Але він був занадто п'яний і не міг твердо тримати руку: куля вдарилась у золоту різьбу, зачепивши тільки палець нещасної. Дехто, спотикаючись і падаючи, кинувся перевіряти наслідки пострілу.

— Маху дав, пане ротмістр! Ха-ха! — почувся сміх. — Еге, уже постарів пан... рука схибила.

Це зачепило за живе старого рубаку, він вихопив другий пістоль і, крикнувши:

"Відійдіть, панове! Прямо в серце!" — вистрілив.

Цього разу ротмістрові не зрадили ні око, ні рука. Куля вцілила в груди черниці й пронизала серце... Ні крику, ні стогону не вирвалося з уст мучениці; тільки на мить розплющились перелякані очі, здригнулось тіло, й голова повільно схилилася... Із рани поволі потекла темно-червона цівка крові, закривавились посинілі уста.

— Віват! Досконале! Підрізав, наче куріпку! — закричали найближчі свідки пострілу.

— За здоров'я пана ротмістра! — підхопили ті, що сиділи за столом.

— Влучно! — підтримала гучну радість і челядь.

Але навіть на п'яний, жорстокий і дикий натовп смерть безневинної страдниці справила враження; молоде тіло, ще мить тому сповнене сил, висіло тепер перед напасниками живим докором їхнього звірства...

Голосні вигуки й регіт стихли, і в оскверненому храмі на якийсь час запала тяжка, гнітюча тиша... Чути було навіть шепотіння тих, що молилися за вбиту черницю.

— Упокой, господи, в лоні праведних рабу твою Єфросинію, яка прийняла мученицький вінець, і візьми її в селища горні, де немає ні злоби, ні сліз, ні страждань, — голосно молилася Дарина.

— Вічна пам'ять тобі, наша сестро, — тремтячими голосами обізвалися подруги.

Цей зворушливий шепіт ще більше потьмарив настрій шляхти. Кожен відчув у душі якусь мерзоту. Порив шалених веселощів ущух, конфедерати спохмурніли.

Бенкет припинився сам собою, і пан Голембицький, міцно вхопивши за руку Дарину, квапливо повів її до келії ігумені. Хоч який він був п'яний, врода панни справила на нього величезне враження.

Не раз спотикався й падав пан Фелікс, поки доплентався до келії... Бідолашна полонянка могла б легко втекти від нього, та з усіх закапелків монастиря долинали п'яні крики й дикий регіт, і вона боялася потрапити до лап іншого звіра. До того ж з монастиря не було іншого виходу, крім головної брами. Тому залишалося одне — вирватися з лабет ката й накласти на себе руки. Та Дарина не хотіла так дешево продати своє життя...

Ввійшовши до келії, шляхетний лицар дістав вино, налив келихи собі й Дарині і наказав їй випити. Дівчина спершу відмовлялася, але нараз в її голові блиснула смілива думка.

— Спершу випий ти, пане, за моє здоров'я! Чи вже не здужаєш? — лукаво спитала Дарина.

— Я не здужаю? — образився пан Голембицький. — Ого! Я ще вип'ю скільки завгодно... Я всіх переп'ю... Пан Фелікс... сильніший за Геркулеса... десять левів задушу... Хай мене вб'є перун, коли не задушу... А гайдамакам... пся крев... та я сам... сотням зітну голови... махну... і нема десяти шельм... махну... бррр...

Дарина, користуючись з кожної паузи в п'яному базіканні пана Фелікса, примусила його спорожнити келих до дна.

— Ну, тепер сюди, до мене на груди! — гукнув пан Фелікс і, ледве тримаючись на ногах, поклав на стіл пістоль, відчепив шаблю й важко сів на лаву.

— Зачекай же, мій любий пане, я ще не випила за твоє здоров'я, — і дівчина почала маленькими ковтками пити вино, раз у раз звертаючись до славного лицаря з найкращими побажаннями.

Червоне обличчя пана довудци посиніло, очі то безтямно витріщались, то зовсім злипалися, він дихав з хрипінням і клекотом. В цю мить Голембицький був такий огидний, що бридливе почуття примушувало Дарину внутрішньо здригатися, але вона з усіх сил намагалася приховати це й гарячково думала, як скористатися з першого-ліпшого сприятливого моменту.

Дівчина похапцем налила ще один келих, проте впоратися з ним пан Фелікс уже не зміг і, не допивши, упав на лаву... Кілька разів він іще силкувався розплющити повіки, але так і не зміг.

П'яний сон звалив його...

— Тут врятована... а там?.. Е, від своєї долі не втечеш! — прошепотіла Дарина й з гарячковою швидкістю почала переодягатись у вбрання хорунжого, яке вона насилу стягла з нього. На щастя, довудца був худий і невисокий на зріст, так що жупан та кунтуш їй підійшли, тільки чоботи були надто великі, й панна залишила на ногах свої сап'янові чобітки із срібними підківками. Підперезавшись туго поясом, вона засунула за нього пару набитих пістолів і до боку почепила шаблю. Розшукавши ножиці, Дарина відрізала свою косу, наділа конфедератку й перетворилася на красеня-юнака, здатного полонити навіть королівну. Тільки незвичайна ніжність обличчя й квітуча молодість могли виказати панну в її новій ролі.

Вона зупинилась на мить перед катом, перед цим заклятим ворогом усього того, що було для неї святе, і в її серці закипіла боротьба... Почуття справедливості волало, що залишати живим цього недолюдка на горе знедоленим було б злочином, але на вбивство у дівчини не піднімалася рука... Опиралась її природа... Та й чим убити його? Шаблею? Вона не вміла нею орудувати. Непевний удар тільки розбудить його... Вистрелити в лоб із пістоля — але, звук пострілу викличе переполох, і її спіймають на місці злочину... Ех, коли б у неї був кинджал... Та його, як на зло, відняли. Що робити?..

"А ножиці?" — майнуло в голові Дарини, й вона судорожно вхопила їх знову.

Панна пригадала в цю мить мученицьку смерть батюшки, вбивство ігумені, наругу над святинею й мордування сестер... І в її серце впилося жало кривавої, невгасимої образи...

У бурхливому пориві цього почуття дівчина кинулась до Голембицького, який голосно хропів, відкинувши назад голову, і всадила ножиці йому в горло. Довудца судорожно сіпнувся й захарчав... І з рота струменем вдарила кров.

Не тямлячи себе від жаху, Дарина вискочила з келії й вибігла на монастирський двір. Він був зовсім безлюдний; усі, певно, вже спали мертвим сном. Під захмареним небом страхітливо чорніла безмісячна ніч; коли-не-коли спалахувала далека блискавка, наче небо блимало страшним оком, і тоді на мить виступали з пітьми силуети дзвіниць, тополь і дахів найближчих будівель. Прохолода ночі трохи підбадьорила Дарину; вона знову загорілася бажанням втекти від катів і врятувати своє життя... Але як і куди тікати? Монастир був оточений високою стіною, єдиний вихід — браму, певна річ, охороняли жовніри. "Хіба сховатися? — промайнула думка. — Але де? На який час? Немає сумніву, що Мокрицький настановить тут католицьку адміністрацію. Так чи інакше її врешті спіймають і віддадуть на нелюдські тортури... А втім, від тортур нині є чим урятуватися! — І дівчина помацала рукою пістолі. — Та все-таки треба використати всі засоби, всі шляхи... Літня ніч коротка..."

Тривожно прислухаючись до найменшого шелесту і вдивляючись розширеними очима в сліпу темряву, Дарина навпомацки посувалася вздовж стіни. Раз у раз вона з жахом озиралася назад, тремтячи від думки, що ось-ось її наздожене й схопить облитий кров'ю, з ножицями в горлі, довудца. Минали хвилини, які здавалися дівчині вічністю... Раптом десь поблизу, мало не біля неї, почувся глухий звук від падіння чогось важкого й м'якого. Дарина здригнулась і хотіла була кинутися в глиб двору, та в неї підломилися ноги... Вхопившись за стіну руками, втікачка затаїла дух. Минула хвилина-друга, але довкола було тихо. Дарина нарешті озирнулася, їй здавалося, що позаду промайнула якась тінь... Майже інстинктивно дівчина подалася вперед, та не встигла вона зробити й кілька кроків, як за прочиненими дверима однієї з келій, що тяглися вздовж стіни, почулося борюкання й збуджені, захекані голоси.

— Ні, шельмо, не втечеш, — хрипів грубий голос.

— Пусти! — кричала якась жінка. — Пусти!.. Геть!.. Я Євлалія... Я католичка... Я привела вас сюди...

— А дідько з тобою, Євлалія ти чи Мотря!.. Ти мені сподобалась — і край!

— Ой рятуйте! — заверещала Євлалія, борсаючись у темряві. — Я піду до пана довудци... Ти відповіси за насильство!

Євлалія вискочила з сінешніх дверей, — жовнір за нею.

В цю мить спалахнула блискавка й освітила блідим холодним сяйвом і Євлалію, що борюкалася з жовніром, і Дарину, що притиснулася до стіни...

— Он пан довудца! — простягаючи руки до Дарини, крикнула Євлалія. Жовнір скам'янів від несподіванки, у нього в голові блискавкою майнула думка, що коли випустити Євлалію живою, то вона викриє його в злочині, за який доведеться поплатитись головою.

— То ти доносити, гадюко? — прошипів він і встромив їй у спину кинджал. Євлалія несамовито закричала і впала крижем до ніг Дарини, а жовнір щез у нічній пітьмі.

Недовго стогнала Євлалія, — швидко слабнучи, вона ще зітхнула раз-другий і затихла... Минали найзручніші для втечі хвилини, а Дарина все ще стояла непорушне й раз у раз шепотіла:

— Божий суд! — Нарешті вона озирнулась і помітила, що на сході небо почало потроху яснішати...