День народження - Діброва Володимир

Люда першою не витримує мовчанки й каже, що треба їм ще народити дитину. Але цього разу — нормальну. Тоді усе стане на свої місця.

"Як у тебе це просто! — сіпається Уляна. — Але життя жінки не обмежується дітородною функцією".

"Ну а ти тут до чого?! — відмахується Люда. — Не хочеш — не рожай!"

Ювіляр кидається між жінками й пояснює Уляні, що у дітей — своя психологія.

"Це — як тобі, припустимо, написати роман, а тоді хтось прийшов би і на твоїх очах порвав його. Єдиний примірник!"

Але попри Бойків примирливий тон, дух усобиці й розбрату виривається за межі вузько-дитячої теми й захоплює всіх. На поверхню вилазять усі криві слова та погляди, якими хтось колись когось обдад. Ніхто не хоче стримуватися, і діти, роззявивши роти, не встигають ковтати нові вирази.

Бойкові ставлять на карб те, що він — підлабузник, бо грабає Когуту листя. Уляні — що вона поклала око на доктора і передком пробиває собі чергову Америку. Самбуру — що він, мов глист, лізе без мила у кожен отвір. Кравцям — те, що в них є машина, але вони жодного разу не повезли нікого із земляків на природу.

"А ви підповзіть до свого благодійника, — огризається Кравець, — нехай він вас возить. А то ви йому підставляєтесь, а він вам — ні".

"Це ще невідомо, — мудро всміхається Бойко, — хто тут кого використовує. Бо я кажу йому одне, роблю зовсім інше, а що я при цьому думаю, цього ні він, ні ти знати не можете. Й ніколи не дізнаєтеся!"

"І про мене також!" — вихваляються й інші.

"Але, — обіцяє Уляна, — от я опишу його у своєму романі, тоді він почухається. І не він один!" Самбур розхвабрувався до того, що дає зарік при всіх послати Когута на три літери. "Не треба! — просять його. — Тебе не зрозуміють!" "Ні, треба! Як акт остаточного звільнення!"

Кравець шкодує, що так образив дружину і, поки земляцтво піддрочує Самбура, пробує втішити Ларису.

"Нічого,—шепоче він їй на вухо,—все не так погано. Зате ми тут. А пам'ятаєш, та жінка із Луцька, що вона сказала тобі? Пам'ятаєш? Що треба вірити і все минеться".

Легко їй казати — вірити! — Лариса тре серветкою очі. — Коли на те немає жодних підстав. Він позабував все, що знав у свої два роки! Як тут повіриш? І вона це не лише мені казала, але і тобі!"

"Але ж я працюю! Я на роботі весь день! Це ж ти з ним сидиш!"

Його останнє, пошепки мовлене речення чують усі, бо вже кілька секунд ніхто не ворушиться.

Кравець підводить голову і помічає, що Ігоря за столом немає.

"Де він? — хрипить Кравець. — Куди він зник?" Обернувшися, він бачить по ліву руку від себе доктора Когута. Тільки тепер, замість костюму, на ньому — жовто-червоні шорти і светер.

Ніхто не наважується ні вдихнути, ні видихнути Бо як знати, почув Когут щось чи не почув? А, як почув, то скільки? І, головне, що із того він зрозумів?

Лариса, нарешті, знаходить очима сина. Він стоїть в кінці проходу, біля дверей на кухню. Перед ним, на колінах —— та сама приязна молода китаянка, яка обслуговує їх. Вона притискає Ігоря до себе й щось йому каже. Ларисі здається, що Ігор не мовчить, а відповідає їй.

"Не може бути!" — холоне Лариса.

Когут, не витримавши диких поглядів, що прикипіли до його плямастого вбрання, недбало розводить руками.

"Я завжди у себе в авті маю запасний одяг і мешти,—пояснює він.—Тут—не те, що у вас. У нас до ресторану можна і в шортах ходити. Бо це є вільна країна".

Грудень 1995 — лютий 1996