День народження - Діброва Володимир

На Ігорі — сухі штанці. Кравець, щоб розвантажити жінку, садовить його собі на коліна. Дочекавшися паузи, він питає у Когута, як тут проходять техогляд (бо йому давно уже вийшов строк).

"Де у них тут відповідна контора? І як це робиться? По телефону чи можна і без попереднього запису?"

"То можна їздити місяцями, — заспокоює Когут Кравця.-В нас багато хто так робить. Тому

не мусиш журитися". "А як спіймають?"

"То буде штраф! Кілька сотен долярів. Бо так в Америці ніхто не робить. На те є закон". "Ну так де ж ця контора?" — домагається Кравець.

"Ми вже кілька років в Америці, — підключається Лариса, — а я ніколи не бачила тут зеленого часнику. Цибуля — є, кількох видів, і зелена, і цибулинами. А часник—тільки зубчиками. Ви не знаєте, чому тут не продають молодий часник?"

"То в мене жінка на закупи їздить,—дає пояснення Когут. — В котрийсь з супермаркетів. То є великі склепи або "чейн-сторз". "Чейн" — значить ланцюг. По всіх штатах. А я іду до холодильника, відчиняю його і кажу собі: "еге! сьогодні я готую щось мексиканське!" Бо то можна купити в етнічних склепах".

"Ну а жінка, — питає його Лариса, — вона щось готує?" О, так!

"То ви вдвох, виходить, готуєте? Разом?"

"То певно. Бо в нас нині фемінізм. Чоловіки мусять дбати про все самі. Жінки теж воліють мати окрему кар'єру. На часі засновувати своє, чоловіче звільнення".

Але ця тема ніяк далі не розвивається. Натомість, із подачі Уляни, поверх її звіту про бенкет у готелі "Уолдорф-Асторія", всі накидаються обговорювати долю нашого письменства. Бо всі багато читають і знайомі мало не з усіма провідними митцями. Людмила примушує Оксану

виголосити поезію, яку та склала у третьому класі на старий Новий рік. Але за той час, що Оксана комизиться, Рокся вигукує віршик про муху, яка сіла на варення.

Когут, який колись рецензував переклад "Собору" Гончара, питає загал, чи є Гончар соцреалістом. Погляди розділяються.

Лунає думка про те, що, якщо хтось із наших і заслуговує Нобелівку, так це—Шевчук. Бо у нього — психологічна проза. А ще він—історик, стиліст і філософ. Людина франкового діапазону.

Бойко вважає, що премія Нобеля перетворилася на політичну повію. Всі кандидатури розписано наперед, панує залізна кон'юнктура, і хіба що олегофрену не ясно, в чиїх руках віжки.

Уляна критикує Шевчука (вона з ним колись їхала в одному купе). Шевчук —популіст. А це — вчорашній день.

Інші за Шевчука стають горою. Бо він не боїться писати про місто, не лізе в політику, працює день і ніч, використовує масні та напівзабуті лексичні пласти.

Самбур в захваті від Шевчука. "Чувак — ходяча енциклопеція!" — каже він, Самбур колись ставив одну із п'єс Шевчука, бував у нього вдома і кілька разів пив з ним чай.

"Народовство—це анахронізм, — відкидає ці аргументи Уляна. — Бо нині—доба деконструкції й постмодернізму".

Когут із нею погоджуєтеся. "А у вас, — не приховує він свого здивування, — не знають феноменології! Не запроваджують статевих студій! У дев'яностому році я мав панель на зборах вашої Академії Наук. І я бачив, що вони не знають термінології! Ну то як можна було вести повноцінну дискусію!" На думку Когута, колективізм є причиною всіх відставань. Це є те гальмо, що не дає українській культурі влитися в західний контекст. Тому вона й досі виконує не естетичну, а виключно соціальну функцію. Це розуміють молоді митці, бо вони вже не скуті догмами і відкидають табу. Когут сподівається, що той переклад, над яким він зараз працює, розвіє кліше й справить враження.

"Бо Україна, — вважає він, — мусить збудитися. І перейнятися духом антрепренерства... Чи як ви то називаєте?"

"Підприємництво," — знаходить слово Уляна.

"Так, — киває Когут," — бо те саме колись було і в Америці. Але ми працювали! Мої батьки мали по кілька праць! Бо, як лежати на печі, нічого не буде".

Люда сьогодні, спровадивши дівчат до школи, дивилася по телевізору фільм-бойовик. А це ж— частина їхньої культури. В них організм вимагає цього, як у нас — алкоголю. "І я зрозуміла, — ділиться вона своїм відкриттям, — що вони, білі, перш, ніж прийти, усіх знищили! Коли встановлювали свою владу і розподіляли сфери".

"Які сфери? Де? Кого й хто нищив?" — питають у неї.

"Сфери впливу! На Дикому Заході! — розпрозорює Люда свою думку. — Коли ковбої вбивали тубільців! Тому що до Конституції в них було беззаконня! Ще гірше, ніж в нас! Вони тепер самі визнають це!"

Лариса за кілька років, що вони тут, обросла американськими приятелями. Тепер, коментуючи Людину здогадку, вона пояснює землякам, що у них, в американців, усе не так, як у нас. Бо вони — не такі, як ми.

"Наприклад, ви йдете до когось, припустимо, на пікнік. І несете з собою салат. А тоді, по закінченню спокійно забираєте його (те, що не доїли, звичайно) додому. Ніхто й не подумає ображатися за це на вас. Навпаки! Бо у них так заведено".

"Зате у нас—широта, — кажуть їй. — Ми для гостя нічого не пошкодуємо. Все, що є в хаті — на стіл! І не вчорашнє, й не з концентрату. Все — свіже та якісне. І недопитками друзів в нас не частують. Нехай ми для них — дурні скіфи. Зате вони для нас—жлобня!"

Тут розмова на мить уривається. Гості відчули, що наговорили зайвого. Але не бачачи, як з цього виборсатися, всі по черзі перевіряють, чогось б їм іще попоїсти. Нічого, крім залишків жовтого соусу, жоден із них не знаходить. А їхня усміхнена офіціантка з візком забирає тим часом брудний посуд і розчищає місце для десерту.

"Але от ми, українці,—знаходиться, нарешті, Бойко,—якщо ми вже опинилися тут, то могли б навалитися і ... тобто, спільно... зробити щось таке ... ну, хоча б ... я знаю ... короче, щоб про нас почули!"

Всі кидаються розвивати цю думку. Бо кожен хотів би і має чим прислужитися національній справі. Курсами мови, культури та цивілізації. Виставками колажів. Заснуванням тут українського клубу з постійними щотижневими літературно-мистецькими вечорницями. З дегустацією українських страв, лекціями під магнітофон і слайди. Вони по-дружньому могли б допомогти Юркові Когуту з його перекладом. Бо там багато русизмів, суржику, незрозумілих алюзій та натяків. Щоб цей переклад став, справді, подією в їхньому літературному житті. Тоді б до них дійшло, що ми — це не Раша й не Параша.

"Як тобі, Юрку, ця ідея? — підсумовує Бойко. — Реально таке чи ні?"

"Може бути, — погоджується з усім Когут. — Університет навесні тут проводить етнічний фестиваль. Студенти танцюють, співають та мають інші забави. На кафедрі в мене є ріжні костюми. Вам Дженіфер покаже. Гарна ідея. Чому б і ні?"

Усі розгублено мовчать.

"Так-от на бенкеті,—скидається Уляна, — я розмовляла з одним британським прозаїком. І запитала у нього, що він знає про Україну. Так він мені сказав, що це — дуже велике місто і що там багато католиків. А інший, також відомий поет, так мені прямо і заявив: "Яка література? Вкраїнська? А хіба існує така?"О, — погоджується доктор Когут, — то є розповсюджена тут думка!"

"Ну то,—Уляна обурена,—треба якось просвіщати їх! Хай твоя кафедра відкриє курси ..."

" Але я не маю вакансій, — дратується Когут. — І де я візьму фонди?! В нас так не робиться!"

"Звичайно! —— Бойко підтримує Когута. — Які ще курси?! Коли не існує сучасних підручників! От з чого слід починати! З підручників!"

"І треба до викладання, — пропонує Кравець, — залучати не митців, а фахівців!"

Уляна обдає Кравця (а заразом і усіх інших) пекучою ненавистю. Вона не приховує, хто тут є хто. Кандидатка у фахівці (себто Лариса Кравець) є зухвалою господаркою. Самбур — алкаш. Бойко — нікчема, який себе називає доктором і професором, хоча, насправді, він тільки є кандидатом наук і доцентом. А стосовно митців, так це правда. Вона — митець, бо її твори перекладалися і на англійську, й на румунську. І наукових праць у неї більше, ніж у всіх присутніх, узятих разом. Включно з доктором Когутом. А ще вона викладала в двох американських коледжах!

"Молодець! — кажуть їй. — Повикладала й оддиш. Нехай інші своє візьмуть".

Але єдиний фронт, який об'єднує всіх проти Уляни, кришиться з кожною реплікою. І невдовзі вже всі б'ються з усіма.

"Яке ти маєш право, — питають вони одне в одного, — мене засуджувати?! Як ти можеш казати "мені б твої турботи''?! Та що ти знаєш про мене?!"

З'ясовується, що у кожного є певна (й, добре, якщо тільки одна!) причина задлятися тут. Але туга за батьківщиною й постійна стриманість, на яку вони приречені в цій, хай і щедрій, але чужині, вибухає буремними сповідями.

Голосніше за всіх сповідається Уляна. Бо як поетка вона відчуває красу та біль світу гостріше за всіх. І з усіх лиш вона здатна перетопити довколишнє мерегтіння в добірні рядки. І хоч так, але увійти в вічність.

Із Людмили, навпаки, лізе дошкульна буденщина—лихі сни (а звідси і відповідний настрій), переживання за дітей та їхні хвороби, спогади про те, як вона боролася з різними шльондрами за свого чоловіка (чого тільки вона не пила, щоб схуднути! і чого тільки не виробляла, аби догодити йому й зберігти родину!)

"Як мені набридло все! — голосить Люда. — От, їй-Богу, пішки додому пішла б! Через весь їхній океан!"

Бойко також наплював би на все і вернувся б у Свій інститут, якби не батьки. Його та Людини; Бо, поки вони тут, у їхній хаті живе грецький журналіст. А гроші, чесно поділені навпіл, ідуть батькам-пенсіонерам.

"Ти ба! Він і тут заробляє, і там йому крапає! Ну ти, Юрасику, й жук!.— плеще в долоні Самбур. — А в мене ні тут, ні там власного кутка немає!" (І це—правда. Тільки-но їхній син вступив до школи міліції, як жінка випхала Самбура з хати.)

Кравець лягає обличчям на стіл, затуляє його руками і стогне. Бо всі вони розпоряджаються своїм життям, а вони з дружиною — ні.

"Щоб не можна було зі своєю дитиною по-людськи поговорити! Або на хвилину його відпустити десь! Бо він як не шкоду зробить, так каліцтво собі якесь заподіє! Хто б з вас таке витримав?

Га!"

"Припиняй! — каже йому Лариса. — Кому і на що ти скаржишся! Хіба вони зрозуміють!"

"От тільки не треба думати, — скипає Людмила, — що ви такі унікальні! У всіх тут є діти!"

Уляна не має дітей і сприймає цю заяву, як черговий підлий закид в її бік. За це вона обзиває обох Бойків комуняками. Бо і Людмила, і Юрій були донедавна членами нашої партії.