День народження - Діброва Володимир

Чи він навмисно говорить загадками?"

Їй пояснюють, що це у нього, мабуть, — від непевності. Або від того, що з нього усі збиткувалися. В школі ж, напевно. За те, що він — син іміґрантів. Як в нас городські з селюків. Діти — скрізь жорстокі Ну й потім, аж доки він не захистився й не виборов собі посаду. Це в нас усе просто. Вступив до лав, і вже тобі скрізь зелене світло. А їм як? Ні партії, ні гебе, ні комсомолу... От він тепер і знущається з нас. Бо над ким йому ще виявляти свою зверхність?!

Не обминають і Когутового родинного життя. Чому його жінка завжди поза кадром? Живе він із нею чи не живе? Може, він — голубий?

Самбур каже, що, як вони сидять у сауні, доктор хоч зизом, хоч на хвильку, а завжди зиркає йому туди.

"Куди? Куди?" — Кравець з Бойком удають, що вони не зрозуміли. Людмила жене дочок до акваріуму з золотими рибками.

То він досліджує тебе, — кепкують чоловіки, — хоче знати, обрізаний ти чи ні. Га, Льоша, відкрийся нам".

"Прямо тут?"

Одсміявшися, всі, не тримаючи зла, віддають належне Когутові. Бо, якби не він, ні Бойки, ні Самбур тут не сиділи б. Та й Уляна, якби вона в дев'яностому році не познайомилася з ним у Києві, то невідомо, чи вийшла б вона колись на міжнародну орбіту. Наш Когут — це, все-таки, постать. Його не дарма знають і поза українськими колами.

З ясувавши все з Когутом, критикують Америку. За те, що тут нема справжнього хліба. І полуниця — немов з гуми. І кавуни, хоч і цілий рік, але ж який вони мають смак! У серпні кавуни треба їсти! Або у вересні. В крайньому разі — у жовтні. Але щоб у березні чи в травні... В цьому є щось неприродне.

"Ми, — розповідає Людмила, "— їмо лише ти, що самі готуємо. Деруни, яєшню, щось м'ясне, сирники. Без омарів не мучаємося. І хімією себе в їхніх "макдональдах" також не труїмо".

Всі зазначають, що одяг тут є. Але що цікаво! Яку бірку не смикни — скрізь "мейд ін чіна". Взуття, посуд, іграшки, канцтовари — усе для них роблять китайці. А так, щоб самі, та ще й руцями — вони й не хочуть, і не вміють. А, наприклад, Людмилина братова такі плете светри, що і в салонах не знайдеш!

Чути прозірливі спостереження, країнознавчі нотатки, аналіз як соціо-, так і культурологічних явищ. Висновок один: що це — дуже дивна країна. Бо тут дітей змалку вчать бути дорослими, а тоді, як вони підростуть, спонукають до здитиніння. Дають їм таку кількість прав і свобід, що заплутують, доводять до пересипу і сказу.

"От навіщо кожному з них стільки різних кредитних карток? Маєш одну—і годі! Купуй, користуйся, влізай у борг! Ні, їм усе мало!"

А історія вчить, що усяка надмірна вибагливість веде до виверту, до збочень. І, ледве цивілізація сягає піку, як обов'язково звідкільсь налітає орда, туди-сюди проходиться потоптом і нищить всю ту довершеність.

"Так! — кожен з присутніх наганяє потроху мороку. — Вони дограються! Пускають до себе всіх — чорних, голубих, косих. А потім дивуються, чому їх тіпає. Й халепа (я вам кажу!) прийде зовсім не з того боку, де вони чекають. Це може бути озонна діра, ураган або землетрус. Але він накриє їх несподівано і з головою. Тому що вони — зовсім незагартовані. Не те, що ми. Вони проти нас — підлітки. І нам є що їм сказати. Через те, що наш досвід, він — людський. А в них усе — на техніці. Яка завжди може гавкнутися".

Від такого висновку всім стає затишніше. Дехто по-думки лине додому. Уляна, пишаючись собою, заявляє, що до виску скучила за українською мовою. Навіть, за тим осоружним та тричі облаяним суржиком. Людмила побивається, що це ж їй треба тепер буде давати завучеві хабаря (а вона така недосвічена!). Бо з Роксоляною проблем не буде (вона всю програму першого класу у шість років вивчила). А Оксана через цю Америку дві чверті пропустила. Чи схочуть її взяти у шостий клас? А, як не схочуть, то скільки сунути — п'ятдесят доларів чи сто? Й якими купюрами? Запхати гроші в коробку з парфумами чи покласти в конверт? І як все це обставити?

Згадують, як було за тих часів, коли долар був заборонений. І що тоді було на прилавках. Зефір хоч білий, хоч рожевий, сиркова маса з родзинками, масло таке й шоколадне, ковбасний сир, перець різаний.

А які цукерки колись спокійно лежали! І "білочка", й "мішки в сосновому бору", і "тузік", і "а ну-ка отнімі".

Чоловіки у найменших деталях подають тодішні ціни на вино й горілку. "Біоміцин" у руп двадцять дві, "кисляк" по сімдесят сім, "чорнило" за нуль дев'яносто сім, "рубін", "іршавське", "римницьке", "сонцедар" (все — з називанням ціни та градусів). Навіть ті, хто не застав "сонцедару" та "тузіка", пам'ятають, що на один рубль колись можна було купити у кілька разів більше, ніж тут на долар.

Спільні спогади єднають.

"Все ж це було! І якої якості! — цмокають всі. — У нас така земля, і такий клімат, що ми могли б бути найситішим народом в Європі. А, може, і в світі".

За браком закуски надламують свої рогалики й видобувають застромлені в них папірці. Читають, що кому з них напророчили китайці, і співставляють щасливі числа. Хтось дізнається, що нове вбрання змінить його життя. А хтось — що головною рисою її характеру є поєднання легкого норову із глибиною здобутих знань. У когось вдалими числами є сорок шість і п'ять, а в когось, навпаки, — тридцять два й вісімка.

Домовляються щотижня в когось збиратися. На чай і те, що до чаю. Погомоніти свій до свого. Бо хто ще зрозуміє нас!

Діти також мають по рогалику і хочуть знати всю правду про себе, разом із щасливими цифрами. Оксана за ці три місяці вивчила англійську краще, ніж батько ЇЇ за усе своє попередній життя.

От чому (раптом доходить до всіх) ми досі не мали держави? Бо кожен сидів у своїй норі і мріяв, щоб у сусіда корова здохла. А треба було навпаки!. Якщо хтось тобі бажає зла, подаруй йому це, бо як знати, може, це він — од непевності, від того, що сам боїться тебе. Прости тому, хто чекає від тебе хабаря. І тому, хто у полоні ненависті зачакловує твою дитину. Або заганяє тебе в лави партії. Прости і пригорни. Бо всі вони — наші люди. Й тоді ми побачимо; як нас багато! Не менше, ніж євреїв. До речі, Когут колись казав, ніби Уолт Дісней — теж українець.

"А чого ваш Ігор, — підбігає до Лариси Оксана, — забирає в нас печиво?!"

"Синку! Іде сюди! Не чіпай! Віддай!" — наказує Лариса синові.

"Він його кришить!"

"Це він ненавмисно. Він більше не буде! Ігорю!"

"Скажіть, будь ласка, йому, що це — мій рогалик. У нього ж є свій!"

"На жаль, він того не розуміє".

"А ви йому скажіть!"

"Оксано! — втручається Людмила. — Не чіпай ти його! На, візьми мій! "Мамо! — скаржиться їй в пахву Роксоляна. — Я не хочу сидіти поруч із ним!"

Самбур занурив пальці у Ігорів чуб і куйовдить йото. "Це він, мабуть, так залицяється до дівчат. Скільки йому? Сім? Ну, давно на часі! Я вірно кажу? — зазирає він Ігорю в очі. — Ти хто в нас? Козак?"

Але з козака рвуться тваринні вигуки. З того, як його виламує, ясно, що він своїм тілом не керує.

Уляна ошелешена. "Що це з ним?"

Поки Лариса пояснює їй діагноз, Людмила впівголоса розповідає Самбуру про те, що хлопчика хтось зурочив. "І чим ви його лікуєте?" — питає Уляна.

"Це не лікується," — відповідає Лариса. "Чому? Це у нас не лікується, а от у Франції, я чула, вже знайшли спосіб, як з цим боротися". Й Уляна розповідає, що, згідно з французькими даними, хворі на аутизм діти весь час чують гомін. І гомін кожного з них має окрему частоту. Тому вони одягають на них навушники, на генераторах підбирають потрібну частоту і знімають гомін. Після чого усі вони починають сприймати світ.

"Вам до Франції треба з ним з'їздити," — пропонує Уляна.

Кравець на це їй каже, що і в колишньому Союзі теж є достатньо психологів (ленінградська школа, наприклад), які досить оригінальне працюють з подібними дітьми. Не всі, а психологи-ентузіасти, яким не давали за комунізму розкрити свої нові, нетрадиційні методи. По вихідних ці, як правило, молоді вчені вивозять таких дітей за місто, на електричках, у поле чи в ліс, щоб вони там, в грязюці, у шмарклях, на холоді, мокрі, але задоволені, пізнавали довколишній світ. Бо не завжди для цього є апаратура.

Уляна не любить, коли їй перечать, і тисне на Кравців, щоб вони негайно летіли до Франції. "Ви ж тут працюєте. Відкладіть пару тисяч. Хіба на здоров'ї можна ощадити?!"

Лариса розкриває рота для влучної відповіді, але її спиняє дівчачий вереск.

"Мамо! — вищить Роксоляна. — Він знову! Ще й кришить! Ану віддай! Це — моє! Та шо тако-

є-е-е!"

Мабуть, вона копнула Ігоря під столом, бо він аж вигнувся від болю. Втім, сльози потекли з нього не одразу, а тільки тоді, як минувся шок. Бо аби з чого він не скиглить. Тільки коли вже несила терпіти.

11

"Ну що тепер? — обертається Лариса. — Що тобі зараз не так?"

"Це—не я! Він—сам!"—Рокся ховається за матір. "Я теж його не торкалася!" — голосить Оксана. "Може, він поперхнувся?" — не виключає Бойко. "Оксано, — наказує мати, — ану йди сюди!"

Роксоляна, побачивши, що Кравець під столом мацяє синову ногу, б'є Ігорця кулачком у щоку.

Але Кравець помічає це й, більше того, ловить її за руку. "Гей-гей! Обережно!" — попереджає Людмила Кравця.

"З дітьми завжди проблеми! — підсовується Бойко до молодшої дочки. — Тому я в це не втручаюся".

"Я бачив! — Кравець спрямовує червоний від гніву палець на Роксю. — Навіщо ти вдарила Ігоря? Він же тебе не чіпав!"

"Він у неї забрав рогалик! — пояснює Бойко Кравцю. — Й розкришив його! А це — те саме, що, якби я прийшов до тебе й зламав ...ну ... хоча б ... твій комп'ютер! Га? Як би ти почувався?"

"Та він її не торкався!" — трясе кулаками Кравець. Переляканий, залитий сльозами Ігор реве і виборсується.

"Заберіть його! — вимагає Людмила. — Й тримайте десь при собі. Чому всі мусять знати про вашу проблему?! Якщо він у вас дикий і б'є дітей, то сидіть із ним вдома. Або найміть гувернантку!"

"Пішли звідси! — плаче Лариса. — Я ж казала: сам іди! Ні! Тобі треба було всіх тягнути!"

"Не кричи на мене! — сичить Кравець. — Я хотів, як краще. Щоб ти розвіялася".

"Іще трохи — і я збожеволію!"

"Припини! Я тут до чого? У мене і так нема життя!"

"Що ж тоді про мене казати? Ти хоч на роботу ходиш!"

"Якби я не працював, де б ми були зараз! Не забувай, завдяки кому ти тут!"

"Я ... — ридає Лариса, — ти ...Ігор,.." А далі — не розібрати.

Всім робиться ніяково.