Розгін - Загребельний Павло

Не з партійної газети... Коли б центральний орган, то я... Ви ж знаєте, Петре Андрійовичу, з пресою ми завжди в контакті... Але це ні...

— Тоді звідки ж? — Карналь нарешті починав, здається, цікавитися, що теж не могло бути бажаним для помічника.

— Молодіжна газета,— вибачливо посміхнувся Олексій Кирилович,— знаєте: комсомольці, молодіжні серця... До речі, із зустрічі учених з журналістами всі газети тоді дали ваше фото, а ця газета єдина не дала.

— Не дала? То там, видно, цікаві люди?

Олексій Кирилович зітхнув. Не завжди устами академіків глаголить істина, як і устами младенців. На жаль.

— Я сказав їй, що ви ніколи не згадуєте. Про війну особливо.

— Ви в цьому переконані? — з цікавістю позирнув на помічника академік.

— Принаймні я не чув од вас... За час мого... Окрім того, я сказав їй, що ваш час належить державі, народові, ніхто не має права марнувати його... Коли ж треба редакції, то повинен бути дотриманий рівень і домовлятися має щоразу тільки головний редактор або й ще вище...

Але цього вже Карналь знор не слухав. Хто там має домовлятися, редактор чи хтось вищий, і хто ще вищий, і що воно таке— ніщо вже не цікавило цього втомленого чоловіка. Не ображало його й те, як безцеремонно порядкують його часом, мало не наказуючи йому, в який спосіб найефективніше витрачати той час. Зате безмірно здивувало, що навіть цей наближений до нього і, ясно ж, підставлений Кучмієнком для всезагального вивчення й спостереження чоловік, власне, й досі не помітив, що він, академік Карналь, ось уже багато місяців майже цілковито перебуває в сфері спогадів, заполонений спогадами, до того ж болючими й нестерпними, від чого коефіцієнт його корисної дії починає наближатися до нуля, коли вже й не досягнув цього рівня.

— Скажіть, Олексію Кириловичу,— запросивши свого помічника сісти, хоч той у своїй вічній розчахненості ніколи не хотів цього робити,— ось ви розпорядилися за мене... Відмовили мені в праві на спогади про війну... Які мотиви? Могли б ви пояснити?

Олексій Кирилович знітився.

— Зрештою,— розвів він руками,— я не зовсім точно висловився... Відмовляти не маю права... Але порадити... Я порадив тій дівчині...

— Що ж порадили?

.— Даруйте, Петре Андрійовичу, але ви ж належите до генералів кібернетики... Я це пояснив їй досить популярно... Що ж до війни, то порадив пошукати генералів з тих часів. Спогади генералів про війну — це ж прекрасно. Ще ліпше, коли згадують маршали... Жуков, Василевський... Полководці...

Карналь знов згубив свого помічника з кута зору і, здається, з обріїв думки. Говорив і не до нього, й не до себе — просто думав уголос.

— Спогади полководців — це й не спогади. Філософія війни. Зіткнення мислі, суцільна абстракція, фронти, армії, величезні маси людей, незмірні відстані, театри воєнних дій, гігантська шахівниця... Але немає наближення до людини, відсутній суто людський елемент, зникають долі, відрив від коренів, схоластика...

Олексій Кирилович усією своєю постаттю виказував намагання змаліти, змізерніти, стати, може, й зовсім непомітним. Він карався відверто і, коли б можна так висловитися, показово.

— Петре Андрійовичу, моя провина очевидна.

— Провина? Не бачу.

— Я не врахував. Дивився на вас суто функціонально. А ви прожили таке життя...

— Як усі.

— Але ж не всі учасники Великої Вітчизняної! Тільки очевидці можуть розповісти вдячним нащадкам.

Академік сказав таке, що Олексій Кирилович онімів од тривожного здивовання:

— Ніхто так не бреше, як очевидці. Тоді додав без видимої послідовності:

— Що таке спогади? Заняття для пенсіонерів, марнування часу? Але ж це й історія, чорти його бери! Людина, обдерта від спогадів, позбавлена історії, лишається голою в холодних полях вічності. Яка ваша думка щодо корисності історії, Олексію Кириловичу?

— Я поділяю вашу думку, Петре Андрійовичу.

— Не треба поділяти чужих думок — треба мати власні...

Лякатися не входило в функції Олексія Кириловича, зате серед його невичерпного церемоніалу завжди досить було шанобливості. Він схилив набік голову, майже вклоняючись перед минулим свого шефа, минулим, може, й не дуже героїчним, але тяжким.

— Повірте мені, Петре Андрійовичу...

— Ви могли б відшукати ту кореспондентку? — несподівано поспитав Карналь.

Олексій Кирилович пробачливо всміхнувся. Хіба є щось на сім світі, чого б не зміг він, помічник академіка Карналя?

— Ви повинні перепросити її... Перепросити і... можливо, я справді б міг, коли випаде хвилина...

— У вас є "вікно" наступної середи, Петре Андрійовичу, між чотирнадцятою і шістнадцятою...

— Не станемо з цим поспішати. Наступну середу я вже комусь пообіцяв. Здається, до мене мають приїхати з Полтавщини. Але ми з вами повинні зарезервувати... З пресою треба жити мирно...

3

Як це назвати? Спогад? Свідчення очевидця? Задавнений кошмар?

Гори, наїжачені рідколіссям, крижаний дощ з чорного неба, люди, розокремлені важкою, як смерть, глиною, перемішаною з камінням,— одні назовні, другі в нутровищах гори, але вмирають і ті, й ті,— так усе це й досі стоїть у його пам'яті. Ще бачить він безладні купи цегли з-розбомблених станційних будівель, перевернуті вагони, паровози з розпанаханими нутрощами котлів, глибокі вирви в землі, обгороджені солом'яними віхтями місця падіння бомб, які не вибухнули, байдуже каміння замку по той бік залізниці.

Ніколи нікому про це не розповідав, навіть не пробував, бо ніхто не повірить. Той день належав війні, хоч був водночас і поза війною, назвати його слід би днем, викинутим з війни.

Дощ ішов уже кілька днів. Злий, чорний дощ падав з чорного неба на з'юрмлених коло підніжжя глиняної, порослої темним рідколіссям гори, небесні води, ледь дотикаючись до того, що було внизу, вмить замерзали, льодовий панцир обковував груддя глини, важкі, незграбні тачки, кирки й лопати, людей, не роблячи винятку ні для в'язнів, ні для охоронців, у яких зброя під тонкою кіркою льоду вилискувала, ніби скляна. Не була скляна — в цьому легко пересвідчувався кожен, хто мав необережність переступити незриму лінію постів. Без попередження лунав постріл, чоловік падав і так лежав до самого вечора для науки й постраху живим. За спиною у в'язнів була велика станція, розтрощена й розбомблена американськими штурмовиками, по той бік улоговини, в якій пролягали рейки, височів сірий, у гнилих плямах давнини замок, місто обтікало похмуру споруду замку химерними покрівлями своїх будинків, а з цього боку, за глиняною горою, яку колупали змучені люди, лежало передмістя, одна довга вулиця, що починалася відразу коло рейок залізниці, починалася ще міськими будиночками, поволі переходячи в вулицю сільську і впираючись десь далеко в темний ліс.

Дощ почався ще тої ночі, коли американці здійснили особливо вдалий наліт на станцію й місто, дощ лив ось уже кілька днів, цивільне населення загнане було в міське бомбосховище, вирите в надрах глиняної гори за станцією, американці сипали бомби щедро й наосліп, бомби рвалися навіть у далекому лісі; багато з них упало на глиняну гору, і обидва виходи з бомбосховища виявилися заваленими. Мало не всі жителі містечка були поховані в глиняній горі, вони сиділи там у суцільній темряві, може, задихалися без повітря, може, вмирали з голоду, може, потопали в холодних підземних водах, викликаних вибухами бомб. Рятувати їх не було кому. Йшов лютий сорок п'ятого року, радянські армії вийшли на Одер, навіть сліпі бачили кінець війни, Німеччина металася в останніх судомах, тотальна мобілізація повимітала найостанніших калік, фронти ковтали все, в тилу лишалися жінки, діти, безнадійні каліки, а над ними — безлика, жорстока сила всіх отих гауляйтерів, крайсляйте-рів, охоронних військ, таємних служб, катів, убивць, донощиків і просто негідників за фахом і покликанням.

Поховані в глиняній горі були мовби втіленням тої безвиході, в якій опинився весь німецький народ. Диктатори завжди ставлять свої народи в безвихідь, тоді вимагають жертв, самовідданості й, звичайно ж, рабської покірливості. Вмирання за невідомі, але неодмінно високі ідеали належить до найвищих цнот, і ось ті, хто сидів десь у мороку підземелля, мали прекрасну нагоду виказати відданість і покірливість долі. До глиняної гори мерщій пригнано кількадесят польських полонених, виснажених до краю італійських солдатів, недавніх союзників, а тепер ворогів, кинуто було й каторжну офіцерську команду радянських полонених.

Цих людей мали б об'єднувати спільні зусилля — об'єднувала ненависть. Вони ненавиділи вартових, усіх отих безіменних, списаних з фронту через каліцтво есесманів, щедро наділюваних гефтлінгами 1 уїдливими прізвиськами: Лунатик, Гітлер, Боксер, Собака, Паралітик. Почуття ненависті мимоволі поширювалося й на тих, хто сидів у нетрях гори: ну, гади, попалися, ось би до вас і всіх цих, що на волі... Не думалося, що там діти й жінки, були вони для вмираючих в'язнів найперше ворогами, безтілесною й безликою масою, гідною лиш прокльонів і почуття мстивості. Бо хіба ж то не вони повторювали віршик з хрестоматії: "Візьмемо на себе всі незгоди війни: ніч, і вогонь, і нужду, і жорстоку смерть, коли звелить доля..." І хіба не вони вимагали свободи й хліба лиш для себе? Чому свобода лише для них і хліб тільки для них? Де інші? І чи можна коли-небудь нагодувати ненажер, які думають про хліб, забувши про чисте сумління?

Поляки працювали мовчки. Вдавали, що працюють. Італійці підбадьорювали себе погукуванням: "Лаборандо! Престо!" — але ворушилися досить мляво, бо не мали сили. Команда, в якій був Карналь, саботувала майже відверто. Мали усталену славу саботажників, не боялися вже нічого, кожен зазирнув на край життя, відкрилися його очам всі глибини небуття, смерть ходила коло них на відстані простягненої руки, жалюгідна нетривкість вичерпаного до крайніх меж тіла, ганебна залежність від сліпого випадку, від примхи озброєного охоронця — все це навчило їх покладатися лише на силу духу, на власну твердість і непохитність. Такими були скрізь, цим трималися до самої смерті й навіть після смерті. Карналю пощастило в нещасті, коли він опинився серед цих людей. Зібрані з багатьох концтаборів, безнадійні, штрафники, випадково вцілілі, вже наперед записані в реєстри смерті, ці люди вражали навіть есесівців, перекалічених на Східному фронті й приставлених до радянських полонених, аби задовольнили свою жадобу помсти, бо ж для таких мститися ніколи не пізно.

* Гефтлінг — арештант, в'язень (нім.).

Незмога було собі уявити здруженіших людей за цю штрафну команду, але до здруженості, сказати б, загальної неминуче додавалася ще й товариськість групова, команда ділилася на маленькі осередки, в яких люди сходилися ще тісніше, єдналися несподіваними симпатіями, замилуванням, повагою.