Хо - Коцюбинський

Хо пе­ред со­бою лю­дей, пов­них си­ли, енер­гiї, вi­ри, злу­че­них з со­бою теп­ли­ми, сли­ве бра­терськи­ми вiд­но­си­на­ми. I не див­но: всi во­ни грi­ли­ся бi­ля од­но­го вог­ни­ща, ко­жен брав звiд­ти свiт­ло й теп­ло. Вог­ни­ще те - лю­бов до сво­єї країни, до сво­го на­ро­ду; свiт­ло - то iдея, що да­ла змiст жи­т­тю, то свi­до­мiсть своїх обов'язкiв, теп­ло - вi­ра в пе­ре­ва­гу доб­ра над злом, прав­ди над крив­дою, свiт­ла над тем­ря­вою…

- Братики мої! - здiй­має рiч один.- Роз­хо­ди­мось ми рiз­ни­ми шля­ха­ми, роз­лу­чаємось, на­вi­ки злу­че­нi од­ною iдеєю… iдеєю на­цiй­но-культур­но­го вiд­род­жен­ня на­шої країни… Пе­­ред на­ми жит­тя, пе­ред на­ми ро­бо­та… Ро­зiй­дi­мось ми про­мiн­ня­ми сон­ця, по­не­сi­мо свiт­ло у тем­нi за­кут­ки… Роз­пли­­вi­мось гли­бо­ки­ми рiч­ка­ми, зро­сi­мо рiд­ну зем­лю, i, "як дi­во­чi вiн­ки, за­зе­ле­нi­ють на­шi ни­ви"… Не ля­кай­мось ве­ли­кос­тi пра­цi, не жа­хай­мось важ­кої до­ро­ги! В iдеї на­шiй, в на­шiй пра­цi, в на­шiй смi­ли­вос­тi - си­ла на­ша. П'ю за смi­ли­вiсть!

- За смi­ли­вiсть! - лу­на­ють го­ло­си, вто­ру­ючи бряз­ко­ту ча­рок.

- Хе-хе-хе! за смi­ли­вiсть!..- глуз­ли­во ше­по­тить Хо.- Ро­зiй­де­мось про­мiн­ня­ми… ро­зiллємось рiч­ка­ми… Хе-хе-хе! Ой, як ус­та­нуть ту­ма­ни, як за­ку­та­ють про­мiн­ня те, як по­тис­нуть мо­ро­зи та ску­ють рiч­ки - по­ба­чи­мо, ку­ди дi­неться ва­ша смi­ли­вiсть! Хе-хе!.. А про дi­да Хо й за­бу­ли? Не пам'ятаєте, яку чу­до­дiй­ну си­лу має йо­го бо­ро­да? Ге? А сього не хо­че­те?..- I Хо тря­се бо­ро­дою, спов­ня­ючи ха­ту хо­лод­ним вiт­ром.

Але мо­ло­дiж iз ус­мiш­кою слу­ха ста­ро­го. Ля­кай, дi­ду!

- Нам ска­жуть, що дум­ки на­шi не но­вi,- об­зи­вається дру­гий.- I ра­нiш не од­но чис­те сер­це зог­рi­ва­ло­ся та­ки­ми ж iде­ями… Та тим-то й ба, що то­дi тiльки iдея на­би­рає вар­тос­тi, ко­ли по­рос­тає тi­лом, пе­ре­во­диться в жит­тя. Пе­ре­ва­гу на­шу я до­ба­чаю най­го­лов­нi­ше в то­му, що ми пос­та­ви­ли со­бi зав­дан­ням пе­ре­вес­ти на­шi iдеї в жит­тя i пев­нi, що зро­би­мо все, що в на­шiй си­лi й змо­зi… Будьмо пе­ре­ду­сiм скрiзь ук­ра­їнця­ми - чи то в своїй ха­тi, чи в чу­жiй, чи то в сво­му краї, чи на чу­жи­нi. Хай мо­ва на­ша не бу­де мо­вою, якою звер­та­ються лиш до че­ля­дi… Хай во­на бри­нить i роз­гор­тається в на­шiй ро­ди­нi, у на­ших зно­си­нах то­ва­риських, гро­мад­сь­ких, у лi­те­ра­ту­рi - скрiзь, де нам не за­цiп­ле­но… Не по­пус­ка­й­мо со­бi на­вiть у дрiб­нич­ках. Не­сi­мо пра­пор спра­ви на­шої в ду­жих ру­ках а будьмо кон­сек­вент­ни­ми, не вiд­дi­ляй­мо сло­ва вiд дi­ла… Не жа­хай­мось, що дi­ло те та­ке ве­ли­ке, та­ке важ­ке… Ро­бiм, що мо­же­мо: на яку б до­ро­гу не сту­пи­ли ми - йдiм смi­ли­во, пам'ята­ючи, що всi до­ро­ги про­ва­дять до Ри­ма… А по­ки що нам тре­ба пра­цi, пра­цi й пра­цi… Я, як ви знаєте вже, ма­ючи шма­то­чок влас­но­го грун­ту, iду на се­ло гос­по­да­рю­ва­ти… При­див­ля­ючись ближ­че до жит­тя се­ла, я пе­рес­вiд­чив­ся, що на­вiть од­на iн­те­лi­гент­на лю­ди­на мо­же ба­га­то там зро­би­ти, ско­ро пот­ра­пить за­без­пе­чи­ти со­бi по­ва­жан­ня та вплив. Аби охо­та, а знай­деться змо­га при­ло­жи­ти ру­ки й до ос­вi­ти, i до по­лiп­шен­ня еко­но­мiч­но­го та мо­ра­льно­го ста­ну на­шо­го ла­ду.

- А си­ла во­ро­жа? А кро­ти, що ста­нуть пiд­ри­ва­ти твiй бу­ди­нок? А шин­кар? А жмик­ру­ти вся­кi? - аж пiдс­ка­кує на мiс­цi Хо, тря­су­чи бо­ро­дою.- Чи ж ти га­даєш, що то жар­ти?

- Знаю,веде да­лi бу­ду­чий хлi­бо­роб, на­че вiд­по­вi­дає на за­пи­тан­ня Хо,- що до­ве­деться ме­нi ра­ху­ва­ти­ся з чи­ма­ли­ми труд­на­цi­ями, стрi­ти ба­га­то пе­реш­код, але теж ба­га­то й вi­ри в ме­не у свою iдею, ба­га­то си­ли мо­ло­дої, ба­га­то енер­гiї вкла­ду я в свою пра­цю! П'ю за пра­цю на по­жи­ток країнi на­шiй, па­но­ве!

Випито за пра­цю.

- Приймаючи сей тост,- об­зи­вається тре­тiй,- до­дам кiлька слiв. При­га­дай­те со­бi, па­но­ве, бай­ку про се­ля­ни­на, що, вми­ра­ючи, на пуч­ку пру­ти­кiв по­ка­зав си­нам, яку си­лу має єднiсть. Отож єднос­тi, яка б ро­би­ла нас iз кво­лих на­вiть оди­ниць нез­ла­ма­ною си­лою, пот­ре­буємо й ми… Важ­ка пра­­ця, пе­реш­ко­ди, що не­ми­ну­че ста­нуть нам на до­ро­зi, уся­кi ли­хi при­го­ди здо­ла­ють зла­ма­ти хоч якi си­ли, хоч яку енер­гiю, i го­ре лю­ди­нi, що в та­ких обс­та­ви­нах по­чується са­мотньою, вi­дiр­ва­ним лист­ком… Отож тре­ба нам це­мен­ту, щоб на­рiв­нi з iдеєю зв'язу­вав нас до­ку­пи, а та­ким це­мен­том ува­жаю я щи­рi, чис­то бра­терськi вiд­но­си­ни мiж на­­ми, обо­пiльну по­мiч, по­ра­ду… Оп­рiч двох тос­тiв - за смi­ли­вiсть i за пра­цю - п'ю ще й тре­тiй: за сднiсть!

- За єднiсть! - торк­ну­лись усi чар­ка­ми. В ма­ленькiй кiм­на­т­цi чим­да­лi стає гуч­нi­ше. В ат­мос­фе­рi, пов­нiй пал­ких ре­чей, смi­ли­вих по­ри­вань, на­дiй, енер­гiї, пов­нiй безк­рай­ої вi­ри в iдею та влас­нi си­ли, заг­рi­тiй юнацьким за­па­лом, гар­но по­чу­вається мо­ло­дiж. Бай­ду­же їй, що Хо з усiєї си­ли на­ма­га­ється на­ля­ка­ти її: то бо­ро­дою має, з вiт­ром хо­лод­ним дри­­жа­ки по­си­ла­ючи, то вiд­хи­ляє зас­ло­ну, по­ка­зу­ючи спо­ку­си й не­без­печ­нос­тi, що мрi­ють на життєво­му шля­ху… Бай­ду­же!.. Пал­ка мо­ло­дiж у жи­вi очi смiється ста­ро­му, кеп­кує з йо­го за­хо­дiв, зве йо­го по­рох­ном.

Хо має при­чи­ну ра­дi­ти, бо хто ж то, як не вiн, на­рi­кав на по­лох­ли­вiсть, що три­ма йо­го на свi­тi, не дає спо­кiй­но зло­жи­ти кiс­ток у до­мо­ви­ну? Але Хо не сьогод­нiш­нiй, вiн ста­рий як свiт, йо­го не зве­деш. Ох, ба­га­то ба­чив вiн на вi­ку сво­му! Ба­чив вiн i та­ких, що, пов­нi мо­ло­де­чої вiд­ва­ги, вик­ли­ка­ли на герць по­ту­ги зла, а як прий­шло що до чо­го - пер­шi ж п'ята­ми на­ки­ва­ли. Ста­виться, як лев, а ги­не, як му­ха. Ба­чив Хо та­ких, ох, ба­чив, i те­пер… не вi­рить. Прос­то не вi­рить, щоб ся пал­ка мо­ло­дiж, ско­ро зiтк­неться зi справж­нiм жит­тям, вит­ри­ва­ла бо­ротьбу з йо­го чу­до­дiй­ною си­лою, не пiд­хи­ли­ла­ся їй. Ад­же й та­кi Ма­ка­ри Iва­но­ви­чi ма­ли свої хви­ли­ни зва­ги, а те­пер що з ни­ми ста­ло­ся? По­жалься, бо­же!..

- Слова, фра­зи!..- ше­по­тить Хо.- Се абих­то змо­же! А от дi­лом до­вес­ти вiд­ва­гу - й то не не­роз­суд­ли­ву вiд­ва­гу, а та­ку, щоб да­ва­ла змо­гу пов­сяк­час­ної пра­цi - се я ро­зу­мiю! Не мо­жу, прав­да, на­пе­ред ска­за­ти, що ви нез­дат­нi на се, але не по­вi­рю, по­ки жит­тя ва­ше не по­ка­же ва­шої прав­ди… А то­дi… О, то­дi стра­хо­вi Хо лег­ше ста­не, бо ближ­че бу­де до мо­ги­ли…

Хо слу­хає, як мо­ло­дий лi­кар роз­гор­тає пла­ни своєї лi­ка­р­ської та прос­вiтньої дi­яльнос­тi на се­лi, де має за­мiр осе­ли­тись. Вiн ве­де бо­ротьбу з тем­но­тою, з за­бо­бо­на­ми, з во­ро­гу­ван­ням се­ля­ни­на до iн­те­лi­ген­та, ор­га­нi­зує де­ше­ву ме­ди­ч­ну по­мiч… Чує Хо, як сiльський учи­тель обi­цяє хит­ро­муд­ре ке­ру­ва­ти по­мiж пiд­вод­ни­ми ка­мiн­ня­ми су­час­них по­ряд­кiв, а та­ки доп­лис­ти, ку­ди тре­ба, та­ки до­сяг­ти своєї ме­ти… А ось по­чи­на­ючий письмен­ник нах­ва­ляється щи­ро взя­тись за пра­цю, за по­важ­нi сту­дiї, прос­та­ти свої iдеї та пра­цю­ва­ти не то в свя­то, але й у бу­день… I Хо не мо­же йо­го нi­як зля­ка­ти анi цен­зур­ни­ми умо­ва­ми, анi фа­ту­мом ук­раї­н­сько­го письмен­ни­ка пи­са­ти grat­is [6] або за "бiг