Хо - Коцюбинський

тур­бу­ва­ло йо­го, за­ла­зи­ло до сер­ця, за­зи­ра­ло пiд шку­ру ко­маш­нею. Ма­кар Iва­но­вич був нес­по­кiй­ний. Ану ж, бо­ро­ни бо­же, хто спос­те­рiг, як вiн увi­хо­див або ви­хо­див iз зiб­ран­ня "мо­ло­дих"? А що то­дi бу­де? По­га­на спра­ва. Ли­хий по­нiс йо­го ту­ди, до тих бо­же­вiльцiв. Чи не кра­ще то бу­ло пi­ти на "вiнт" до су­сi­да? Ат!!! А тут ще сон та­кий, на­че вi­щує щось. По­га­но. Е, що там вреш­тi сон! Дур­ни­ця. Во­но якось не прис­та­ло на­вiть лю­ди­нi з ви­щою ос­вi­тою, з по­важ­ним ста­но­ви­щем знач­но­го уря­дов­ця вi­ри­ти в сни, як вi­рить у них тем­на, не­ос­вi­че­на ба­ба на се­лi… А про­те на сер­цi на­че ми­шi шкря­ба­ють.

Макар Iва­но­вич зу­пи­нив­ся пе­ред дзер­ка­лом, звiд­ки ви­зир­ну­ло до йо­го че­пур­не, але пом'яте вже об­лич­чя з шпа­ку­ва­тою бо­ро­дою, з дов­гим ук­раїнським но­сом, хит­ри­ми си­ви­ми очи­ма та вип­ле­ка­ним во­лос­сям, що, мов кримським смуш­ком, вкри­ва­ло йо­му го­ло­ву. Ко­кет­ним, на­вик­лим ру­хом поп­ра­вив вiн бо­ро­ду й во­лос­ся, ос­мi­ха­ючись до дум­ки, що не по­ни­зив­ся ще курс йо­го в жi­нок. Але й се не по­мог­ло. Сон та вчо­раш­нiй ве­чiр не йшли йо­му з го­ло­ви, дра­ту­ва­ли нер­ви. Вiн усе спо­дi­вавсь чо­гось ли­хо­го.

Ураз - дзвi­нок.

Макар Iва­но­вич так i жах­нув­ся, так i зат­рем­тiв увесь. Нес­по­кiй­ним пог­ля­дом оки­нув­ши по­кiй, не­мов ба­жа­ючи за­пев­ни­тись, чи там не­ма чо­го не­без­печ­но­го, вiн сам по­бiг вiд­чи­ня­ти две­рi.

- 0-ох! - з пiльгою зiтх­нув Ма­кар Iва­но­вич, вер­та­ючись до по­кою з пач­кою ко­рес­пон­ден­цiй. - Лис­то­но­ша!

Нервовим ру­хом од­ки­нув вiн на­бiк "Свiт", "Ки­евс­кую ста­ри­ну", "Зо­рю" й узяв­ся за лис­ти.

Вiдкритка? Вiд ко­го б се? А-а, вiд бра­та-бур­са­ка.

Прчитавши за­лед­ве кiлька слiв, Ма­кар Iва­но­вич по­чер­во­нiв, пiдп­лиг­нув на мiс­цi i в най­ви­що­му обу­рен­нi ки­нув вiдк­рит­ку на стiл.

- Се… се… се… чорт зна що та­ке!..- скрик­нув вiн.- Се прос­то нiк­чем­нiсть… Пи­са­ти до ме­не по-вкраїнсько­му на вiдк­рит­цi… комп­ро­ме­ту­ва­ти ме­не! Вiдк­рит­ку кож­не мо­же пе­ре­чи­та­ти, кож­не мо­же по­ба­чи­ти… Я не доз­во­лю так комп­ро­ме­ту­ва­ти се­бе… Я ж йо­му про­чи­таю "па­тер-нос­тер"! [2]

Макар Iва­но­вич бi­гав по ха­тi в сильно­му роз'ятрен­нi, на­че з вiдк­рит­ки тої зняв­ся рiй вiс та по­ку­сав йо­го. Вреш­тi, тро­хи зас­по­коївшись, вiн узяв карт­ку в ру­ки, щоб до­чи­та­ти.

- Ну, що ж там особ­ли­во­го? "Я здо­ров, ко­ха­ний бра­те… Як твоє здо­ров'я?.. На свят­ки, мо­же, приїду…" От i все… Ну, взяв би i на­пи­сав би "по-ро­сiй­сько­му"… А то… Ма­кар Iва­но­вич здвиг пле­чи­ма i сер­ди­то подер вiдк­рит­ку на дрiб­не­нь­кi шма­точ­ки.

Другий лист, вже у ко­вер­тi, вик­ли­кав тiльки ус­мiш­ку на ус­та Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча. Од­на вельми по­ва­жа­на осо­ба, звер­та­ючись до йо­го пат­рi­отиз­му, про­ха­ла по­ря­ту­ва­ти мо­ло­до­го вкраїнсько­го письмен­ни­ка, яко­му те­пер ду­же скрут­но; осо­ба та зiс­та­ва­лась в на­дiї, що Ма­кар Iва­но­вич дасть про­те­же її мiс­це в своїй кан­це­ля­рiї, бо ще не­дав­но на­тя­кав, ще пот­ре­бує по­мiч­ни­ка. Ма­кар Iва­но­вич ос­мiх­нув­ся. Не­ма дур­нiв! На сей га­чок йо­го не зло­виш! Вiн бу­де прий­ма­ти в кан­це­ля­рiю "мо­ло­дих"? На­вi­що? Щоб скомп­ро­ме­ту­ва­ти­ся, щоб ма­ти нес­по­кiй, а то - хто зна - мо­же, й ве­ли­кий кло­пiт? Хi­ба вiн не знає тих ши­бай­го­лiв, ку­па­них в ок­ро­пi!

- Нi, крас­ненько дя­кую,- роз­во­дить вiн ру­ка­ми з ук­ло­ном, на­че пе­ред ним си­дить та осо­ба, що пи­са­ла лист.- Звер­таєте­ся до пат­рi­отиз­му? Зго­да. Даю п'ять… ну, де­сять кар­бо­ван­цiв до склад­ки на за­по­мо­гу го­лод­но­му, але встро­ми­ти па­лець ме­жи две­рi… ук­лiн­но дя­кую… Мо­же, хто дру­гий зо­хо­титься…

Осмiхаючись, Ма­кар Iва­но­вич за­раз же на­пи­сав со­лод­ку вiд­по­вiдь, вис­тав­ля­ючи прик­рiсть, яку зро­би­ла йо­му не­мож­ли­вiсть да­ти мiс­це пев­нiй осо­бi че­рез брак ва­кан­сiї, й за­пев­ня­ючи за­ра­зом, що по­чу­вається до обов'язку зро­би­ти все мож­ли­ве для вкраїнсько­го письмен­ни­ка.

Задоволений зi сво­го дип­ло­ма­тич­но­го ма­нев­ру, Ма­кар Iва­но­вич зак­ле­ював лист, ко­ли з дру­гої ха­ти, як бом­ба, вле­тiв йо­го чо­ти­ри­лiт­нiй си­нок.

- Папа! па­па! - за­га­ла­су­вав вiн,- Ма­ма ска­за­ла, что­бы ты пос­лал по вод­ку!..

- За вод­кой… за вод­кой, а не по вод­ку!.. Сколько уж раз я за­ме­чал те­бе, му­жи­чо­нок ты эта­кой?!

I розд­ра­то­ва­ний ук­раїнський пат­рi­от, за­бу­ва­ючи на хви­лин­ку про свiй пат­рi­отизм, ви­бiг до дру­го­го по­кою, гу­ка­ючи на жiн­ку:

- Маша! Про­шу те­бе звер­ну­ти ува­гу вчи­тельки на­шої на те, як ба­ла­ка­ють на­шi дi­ти! Ад­же во­ни стра­шен­но ка­лi­чать "ро­сiй­ську" мо­ву! Се бог зна що та­ке… се нi на що не схо­же!..

Макар Iва­но­вич хви­люється, бi­гає по ха­тi.

Все на­че змо­ви­лось сьогод­нi, щоб дра­ту­ва­ти йо­го: i лис­ти, i дi­ти, i згад­ки вчо­раш­нiх ве­чор­ниць… Ай, тi ве­чор­ни­цi!.. не­дур­но ка­жуть, що як має склас­ти­ся ли­хо, то бог i ро­зум вiд­бе­ре. Тре­ба ж бу­ло зро­би­ти та­ку ка­пi­тальну дур­ни­цю - пi­ти на ве­чор­ни­цi… Бу­ти не мо­же, щоб не про­ню­ха­но, хто там був, про що ба­ла­ка­но… i то­дi… про­щай, Ма­ка­ре Iва­но­ви­чу!.. Поп­ро­щай­ся з по­са­дою, з ро­ди­ною i в двад­цять чо­ти­ри го­ди­ни… Ото вкле­пав­ся, ото вско­чив!..

Буйна фан­та­зiя тру­чає бiд­но­го Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча по по­хи­лос­тi в якусь чор­ну бе­зод­ню, звiд­ки не­ма стеж­ки на­верх. Страх об­гор­тає йо­го та­кий, яко­го вiн не при­га­дує в ди­ти­нст­вi на­вiть. На­пев­не, со­ром пе­ре­мiг би той страх, ко­ли б наш пат­рi­от мiг збо­ку гля­ну­ти на свою гро­мадську вiд­ва­гу, чи то пак на брак її. Але де там йо­му до со­ро­му, ко­ли шку­ра в не­без­печ­нос­тi! Шку-ра, ро­зу­мiєте ви? Шку-ра!!

Макар Iва­но­вич так зав­зя­то бi­гає по ха­тi i так кри­виться, аж дiд Хо, що вже дав­ненько крiзь вiк­но при­цив­ляється до сiєї сце­ни, не мо­же вдер­жа­ти­ся вiд смi­ху. Ста­рий знає, що не­без­печ­нiсть не ска­ла­му­тить ло­яльно­го жит­тя доб­ро­дiя Лiт­ка, й ве­се­ло хи­хи­кає:

- Хе-хе! От ще пе­ре­ля­ка­на лю­ди­на! Хе-хе! Ме­нi б нi­чо­го й сто­яти тут, так утiш­но ди­ви­тись, ко­ли до­рос­ла лю­ди­на, гро­ма­дя­нин, мов заєць той, по­ло­хається аби­чо­го. По­че­каю ще ча­син­ку, за­бав­лю­ся, бо нi­чо­го не­ма втiш­нi­шо­го, як та­кий стра­хо­по­лох - "фiл".

О, знов дзвi­нок!..

Макар Iва­но­вич аж ки­нув­ся, так той дзвi­нок прик­ро вда­рив йо­го по нап­ру­же­них нер­вах. Яке там ли­хо дзво­нить та й дзво­нить? Ма­рiй­ко, Вар­ко! Не чуєте, що там хтось дзво­нить? Швид­ше вiд­чи­ни­ти!.. Ма­кар Iва­но­вич, ба­жа­ючи дiз­на­тись, хто прий­шов, крiзь вiд­хи­ле­нi две­рi за­зир­нув у пе­ред­по­кiй… за­зир­нув i охо­лов. «Ой ле­ле! Офi­цер… з бi­ли­ми шлi­фа­ми!..» [3] Ма­ка­ро­вi Iва­но­ви­чу аж в очах по­тем­нi­ло, аж у п'ятах по­хо­ло­ло… От i справ­ди­ло­ся йо­го пе­ред­чут­тя. От i не­щас­тя!.. Блi­дий, пе­ре­ля­ка­ний Ма­кар Iва­но­вич пiд­бiг до сто­лу, ски­нув на йо­го очи­ма, вхо­пив бiд­ну, не­вин­ну "Зо­рю" i, нев­ва­жа­ючи на про­тес­ту­юче "Д. Ц.", [4] уки­нув її пiд стiл, у ко­шик. За­пев­нив­шись, що в ха­тi не­ма бiльш нi­чо­го "не­без­печ­но­го", вiн скуп­чив усю си­лу во­лi, щоб да­ти об­лич­чю сво­му спо­кiй­ний ви­раз.

I са­ме був час. У ха­ту всту­пив гiсть… вiй­сько­вий лi­кар, зна­й­омий Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча.

Х-у-у! Як же вiн на­ля­кав йо­го!

Макар Iва­но­вич лед­ве пе­ре­вiв дух. Трем­тя­чий, блi­дий, вiн при­вi­тав­ся до док­то­ра, поп­ро­хав йо­го