Хо - Коцюбинський

Боже, яка му­ка сто­яти отак на роз­до­рiж­жi й не зна­ти, ку­дою йти!.. Що ро­би­ти, що чи­ни­ти?.. Бо­же!.. Яри­на з роз­пу­кою за­ла­мує ру­ки i впа­дає в тяж­ку за­ду­му.

Враз її бу­дять дзвiн­кi го­ло­си. То дiв­ча­та-ро­бiт­ни­цi йдуть сад­ком на по­луднє.

- Чули, дiв­ча­та, на­ша пан­на вiд­дається. Там та­кий гар­ний па­нич сва­тає, хоч во­ди на­пий­ся: чор­ня­вий-чор­ня­вий, а очи­ма так i грає… Я ба­чи­ла, як приїздив, осе вже бу­де день зо три…

- Але вiд­дається? За­бо­жись, Одар­ко!

- Присягай бо­гу! А во­на, чуєте, не хо­че. за нього…

- Слухайте, бо­яри, як князь бре­ше. А ти ж звiд­ки знаєш? Мо­же, той па­нич до те­бе грав очи­ма, от-от не вид­ко, як ста­рос­тiв приш­ле.

- Падку мiй, смут­ку мiй! А я б що з та­ким чо­ло­вi­ком по­дi­яла, що ро­би­ти не го­ден?

- Оце ска­за­ла! Ад­же Одар­ка швид­ко сво­го ма­ти­ме - та­ко­го, що як го­во­рить, то й но­сом грає, не тiльки очи­ма.

- Атож! Е, не жу­рiться, дiв­ча­та, кож­на з вас дiж­деться! Бу­де про­бий­го­ло­ва, а мас­ти­го­ло­ви не бу­де, нi!

- Ха-ха-ха! Ну й ви­га­да­ла, ту­рок ти не­ми­ро­ва­ний!.. Се­ред ре­го­ту та жар­тiв про­ми­ну­ла ве­се­ла гро­мад­ка дiв­чат альтан­ку, де си­дi­ла Яри­на, спо­ло­ха­на го­ло­са­ми, з дум­ка­ми, що по­ли­ну­ли вже в iн­ший бiк.

Її сва­та­ють. Так. Пе­ред нею вiдк­ри­вається осо­бис­те щас­тя, ро­дин­нi втi­хи, дос­та­ток, жит­тя без­жур­не. Прав­да, во­на не за­ко­ха­на, але їй по­до­бається чор­ня­вий су­сiд, во­на нi­чо­го б не ма­ла про­ти йо­го за­мi­рiв, як­би не по­чут­тя iн­ших обо­в'язкiв, не iн­ший шлях, що сте­леться пе­ред нею. Але во­на стоїть над тим шля­хом, i му­читься сум­нi­ва­ми, й шу­кає ви­хо­ду… Ви­хiд єсть… Од­но сло­во - i до­ля її з'єднається на­вi­ки з до­лею дру­гої iс­то­ти, що ко­хає Яри­ну без пам'ятi… Вий­ти за­мiж? Хто се ска­зав?

Нi, прiч уся­кi спо­ку­си, уся­кi вик­ру­ти - во­на йде за своєю iдеєю!..

У ту ж са­му хви­ли­ну в две­рях альтан­ки миг­ну­ла тiнь, i чо­р­ня­вий хло­пець, здiй­ма­ючи бри­ля, пи­тав приємним ба­ри­то­ном:

- Чи вiльно спо­ло­ха­ти за­ду­му ва­шу, па­нi?

Ярина жа­хається, блiд­не, щоб за­раз зал­ля­ти­ся кар­ма­зи­ном.

То вiн при­хо­дить по ос­таннє сло­во.

Вона не встиг­ла опам'ята­тись, як вiн три­ма вже її за ру­ку й ти­хо про­мов­ляє трем­тя­чим го­ло­сом:

- Панi! Я не маю ще пра­ва ви­яви­ти вам, як я му­чив­ся, че­ка­ючи на сло­во, що ви­ро­бить сер­це ва­ше в од­по­вiдь на мої по­чут­тя й за­мi­ри. Я ще й до­сi в не­пев­нос­тi трем­чу за до­лю свою… i ще раз ва­жу­ся бла­га­ти вас, пан­но Яри­но, - не вiд­нi­май­те вiд ме­не ру­ки ва­шої, хай во­на бу­де зав­дат­ком на­шо­го бу­ду­чо­го щас­тя…

Ярина си­дить блi­да, не­по­руш­на, з слi­да­ми пе­ре­ля­ку та бо­ротьби на об­лич­чi, але не вi­дiй­має ру­ки вiд щас­ли­во­го хлоп­ця.

Хо не має тут бiльш ро­бо­ти. По­хи­ту­ючи си­вою го­ло­вою та пок­рек­ту­ючи, чва­лає ста­рий да­лi, шу­ка­ючи, де б спо­чи­ти на­том­ле­ною ду­шею, нат­руд­же­ним тi­лом.

IV

Марко Iва­но­вич Лiт­ко встав, ма­буть, з лiж­ка лi­вою но­гою, бо так йо­му сьогод­нi не по со­бi щось, усе йо­го дра­тує, усе тур­бує. Уно­чi, прав­да, зму­чив йо­го по­га­ний сон. Ото сни­лось йо­му, що в йо­го був трус, що при тру­сi то­му знай­де­но кiлька при­мiр­ни­кiв то­ненько­го збiр­ни­ка тво­рiв ук­раїнсько­го по­ета-са­мов­род­ка Ря­бок­ляч­ки, збiр­ни­ка, пу­ще­но­го no­ta be­ne [1] цен­зу­рою, але ви­да­но­го йо­го кош­том - i то в ве­ли­кiй таємни­цi, тре­ба до­да­ти. Неп­ро­ха­нi гос­тi грiз­но ви­пи­ту­ва­ли Ма­ка­ра Iва­но­ви­ча, звiд­ки взяв вiн та­кi стра­ш­нi бро­шу­ри та яку цiль має три­ма­ти їх, а Ма­кар Iва­но­вич, на­ля­ка­ний, зро­ше­ний ци­ганським по­том, бре­хав, що ку­пив їх тiльки зад­ля їх де­ше­ви­ни, ма­ючи пот­ре­бу в па­пе­рi для об­гор­тан­ня снi­дан­ня своїм дi­тям-шко­ля­рам, що вiн не знає, про що пи­шеться в книж­ках тих, бо не вмiє на­вiть чи­та­ти повк­раїнсько­му, та що вза­га­лi нi­чо­го спiльно­го з так зва­ни­ми "ма­ло­ро­са­ми" не має й не хо­че ма­ти… Йо­му, од­нак, не по­ня­то вi­ри, по­тяг­не­но йо­го з до­му, стра­ха­но в'язни­цею, ка­ра­ми, зас­лан­ням… Ма­кар Iва­но­вич вип­рав­ляв­ся, про­хав, ма­ло не пла­кав, вреш­тi, по­чав пру­ча­ти­ся… i про­ки­нув­ся. Про­ки­нув­ся i сплю­нув. А де ж! Прис­ниться ж та­ке, змор­дує, на­го­дує дри­жа­ка­ми… Тут i так трем­тиш ве­сь день, спо­кою не знаєш, а тут ще сни мо­ро­чать… Ть­фу!.. А все че­рез ве­чо­рок той вчо­раш­нiй у "мо­ло­дих" ук­раїнцiв… От як не хо­тi­лось йо­му йти ту­ди, а тре­ба бу­ло… Про­ха­но стар­ших; якось нi­яко­во не пi­ти. Ну ж i нас­лу­хав­ся вiн там! Се… се прос­то бо­же­вiльнi лю­ди, тi "мо­ло­дi". Се - кан­ди­да­ти на, ши­бе­ни­цю на кра­щий кi­нець! Да­вай їм за­раз усе: i свi­до­му вкраїнську iн­те­лi­ген­цiю, i на­род­ну ос­вi­ту з доб­ро­бу­том, i рiд­ну культу­ру, i ге­роїв, i пат­рi­отiв, i груш­ки на вер­бi, i зiр­ку з не­ба!.. Нi, вiн не мiг да­лi слу­ха­ти, не мiг про­бу­ва­ти да­лi в то­ва­рист­вi ша­ле­них, що са­мо­хiть iдуть пiд нiж… Вiн прос­то втiк iз ве­чор­ниць, за­ту­лив­ши ву­ха, ози­ра­ючись, чи хто не по­мi­тив йо­го на­вiть близько ха­ти, де бу­ло зiб­ран­ня.

Адже й вiн ук­раїнець, i вiн пат­рi­от… Се до­ве­де­но не раз i не двi­чi. Хто, як не вiн, ще за ча­сiв сту­дентст­ва вi­сiм мi­ся­цiв ви­си­дiв у в'язни­цi?.. Прав­да, не в ук­раїнствi шу­ка­ти всiх при­чин то­го в'язнен­ня, але якось приємно те­пер, ко­ли вже ли­хо дав­но ми­ну­ло, за­лi­чи­ти тих вi­сiм мi­ся­цiв на карб пат­рi­отич­но­го страж­дан­ня.

Далi - хто, як не вiн, пiдт­ри­мує мо­ло­дi та­лан­ти, так пот­рi­б­нi… Ма­ло­ро­сiї? Ад­же вiн не по­жа­лу­вав ста кар­бо­ван­цiв на ви­дан­ня тво­рiв са­мов­род­ка Ря­бок­ляч­ки, а що тво­рiв тих нiх­то не ку­пу­вав - на влас­нi гро­шi на­був сот­ню при­мiр­ни­кiв, щоб пос­ла­ти на се­ло, до своїх, i та­ким ро­бом до­вес­ти, що, вiр­ний де­мок­ра­тич­нiй за­са­дi, не роз­ри­ває зв'язкiв iз на­ро­дом, пам'ятає про йо­го ду­хо­вi пот­ре­би… Ад­же всi зна­ють, що вже де­сять лiт зби­рається вiн на­пи­са­ти на­уко­ву роз­вiд­ку на вкраїнськiй мо­вi, хоч та мо­ва страх яка бiд­на, яка не здат­на до на­уко­вих праць… Вiн згод­жується, що не знає мо­ви, так якось не бу­ло ча­су вив­чи­тись… i че­рез те му­сить ба­ла­ка­ти по-мос­ковсько­му, здо­бу­ва­ючись iн­ко­ли на ма­ка­ро­нiч­нi фра­зи. Але те ж вi­до­мо всiм, що вiн усе зби­рається прос­ту­дi­юва­ти тро­хи вкраїнську мо­ву… А на ро­ко­ви­нах, на ве­чор­ни­цях, - хто так пат­рi­отич­но (без жар­тiв!) п'є го­рiл­ку, так щи­ро за­ве­де пiс­нi, вда­рить тро­па­ка?..

А скiльки стра­ху наб­ра­ти­ся, скiльки нат­рем­тi­ти­ся, скiльки обе­реж­нос­тi тре­ба, щоб не зра­ди­ти­ся пе­ред во­ро­га­ми! I се ще не пат­рi­отизм? Ма­ло на сьому ще? А во­ни пат­рi­отiв шу­ка­ють!..

Макар Iва­но­вич здвиг пле­чи­ма й по­чав хо­ди­ти по по­кою взад та впе­ред. Оче­ви­дяч­ки, дум­ки сi не зас­по­коїли йо­го. Щось ще