Хо - Коцюбинський

III

Наближається пiв­день, черв­це­вий пiв­день, пов­ний спе­ки й свiт­ла. Свiт­ло хви­ля­ми ллється з не­ба, спов­няє по­вiт­ря, не­си­то по­жи­ра тi­нi на зем­лi, за­га­ня їх пiд де­ре­ва, ку­щi, у гу­щи­ну. На що вже бу­ва­ють таємни­чi хо­лод­ки, а й ту­ди хоч то­ненькою цiв­кою про­тис­неться во­но i смiється, ра­де, що знай­шло i там сво­го во­ро­га - тем­ря­ву… Тiльки в ту альтан­ку, що пiд ста­рез­ним во­лоським го­рi­хом у сад­ку, не пус­ка йо­го ди­кий ви­ног­рад, звив­шись тiс­но й щiльно в од­ну зе­ле­ну стi­ну. Вже що не ро­бить свiт­ло: i зай­чи­ком пли­гає бi­ля альтан­ки, про­бив­шись крiзь лис­тя го­рi­ха, i зо­ло­тою сiт­кою па­да на зем­лю, i миг­тить, i пе­ре­ли­вається, на­ма­га­ю­чись при­су­ну­ти­ся ближ­че до тем­но­го за­кут­ка - та ба! Нi­як не мо­же. Ста­ло на по­ро­зi альтан­ки, за­зи­рає ту­ди, а ввiй­ти - дзуськи! Од­нак во­но по­мi­чає, що альтан­ка не по­рож­ня. Там, на зе­ле­нiй лав­цi, обк­ла­де­нiй дер­ни­ною, спер­ши го­ло­ву на ру­ки, си­дить бi­ля­ва пан­ноч­ка з смут­ним об­лич­чям. Бiд­на! Скрiзь те­пер ве­се­ло, яс­но, свiт бо­жий ски­дається на рай - а во­на су­мує. По­тi­ши­ти б її, по­пес­ти­ти, та нi­як увiй­ти, бо та тем­ря­ва роз­пер­ла­ся в альтан­цi, мов па­нi яка,- i не пус­кає. На щас­тя, пан­ноч­ка нер­во­вим ру­хом зри­ває лис­ток ви­ног­рад­ний, зро­бив­ши тим ма­леньку шпар­ку в зе­ле­нiй стi­нi. Зра­дi­лий пус­тун ска­че про­мiн­ням у шпар­ку й трап­ля прос­то на стiл, натк­нув­шись на який­сь па­пiр. Що во­но за ди­во, па­пiр отой? При­див­ляється до но­го й чи­тає збо­ку: "Iнспек­тор шкiл на­род­них". Пус­тун тро­хи зля­кав­ся, пе­ре­чи­тав­ши ти­тул та­кої важ­ної осо­би, бо по­чу­вається до де­яких про­вин шко­лярських, але не­за­ба­ром ос­мi­люється й про­бiга змiст па­пе­ру. В па­пе­рi стоїть, що пан­на Яри­на До­ль­ська нас­тав­ляється на вчи­тельку в се­ло С. Учи­телька! Ад­­же й вчи­телька маi пра­во кар­та­ти! I про­мiнь ки­дає на дiв­чи­ну ви­ну­ва­тий, бла­га­ючий пог­ляд. Од­нак об­лич­чя дiв­чи­ни­не, блi­де й де­лi­кат­не, з ви­ра­зом смут­ку та внут­рi­ш­ньої бо­ротьби, не має в со­бi нi­чо­го грiз­но­го, що зас­по­коює й ос­мi­лює пус­ту­на нас­тiльки, що вiн по­чи­на гра­тись iз гру­бою зо­ло­тою ко­сою дiв­чи­ни, цi­лу­ва­ти її пов­нi ус­та, бро­ви, за­зи­ра­ти в ве­ли­кi си­вi очi. А пан­нi Яри­нi не до пес­то­щiв. Во­на вiд­су­вається вiд до­куч­ли­во­го про­ме­ня й схи­ляється над па­пе­ром, чи­та­ючи йо­го, мо­же, в со­тий раз. Так, сей па­пi­рець до­ро­го кош­ту­вав їй! Щоб здо­бу­ти йо­го, во­на му­си­ла на­сам­пе­ред зчи­ни­ти бо­ротьбу з со­бою, зi своїми звич­ка­ми, пог­ля­да­ми, тра­ди­цi­ями; му­си­ла пос­ва­ри­тись iз батьком, яко­го так ко­хає, до­вес­ти до слiз та на­рi­кан­ня ма­тiр. Але се бу­ла тiльки пре­лю­дiя, i по­ки тяг­ла­ся во­на - дiв­чи­на по­чу­ва­ла в со­бi си­лу бо­ро­ти­ся й пе­ре­мог­ти. Те­пер же, з па­пiр­цем сим, му­сить по­ча­ти­ся ак­цiя, так не­терп­ля­че очi­ку­ва­на ак­цiя… i див­на рiч! Пан­на Яри­на в сю рi­шу­чу й важ­ну хви­ли­ну по­чу­ває, що си­ли її мен­ша­ють, слаб­нуть, що во­на вже не здат­на до бо­ротьби. Нев­же в неї ста­ло енер­гiї тiльки на пре­лю­дiю?

Панна Яри­на скла­дає ру­ки на сто­лi й без­сильно опус­кає на них свою ру­ся­ву го­лiв­ку.

Колись во­на бу­ла щас­ли­вою ди­ти­ною, ко­ха­ною оди­нач­кою ба­га­то­го дi­ди­ча. Одяг­не­на в ок­са­мит i шовк, пе­рес­вiд­че­на, що най­дрiб­нi­шi за­ба­ган­ки її бу­дуть зас­по­коєнi, ото­че­на роєм ус­луж­них бонн та слу­же­бок, во­на стри­ба­ла по ве­ли­ких кiм­на­тах па­ла­цу, по тi­нис­тих але­ях батькiвсько­го пар­ку. Не­за­бут­ня по­ра!

Одно тiльки дра­ту­ва­ло Ярин­ку, ро­би­ло їй на­вiть прик­рiсть - се за­бо­ро­на ба­ви­ти­ся з се­лянськи­ми дiв­ча­та­ми та хло­п­ця­ми… Фi! "Хлопськi дi­ти!" - якi в них ма­не­ри, яка гру­ба мо­ва, яка мо­ральнiсть! Ад­же то "бид­ло", а не лю­ди! - чу­ла во­на навк­ру­ги. Од­нак ма­ла Ярин­ка, пiд впли­вом ото­чен­ня, ма­ло-по­ма­лу огов­та­ла­ся з та­ки­ми пог­ля­да­ми, ба й са­ма ста­ла в та­кi вiд­но­си­ни до "бид­ла", у яких бу­ли батько та ма­ти. Во­на не­ба­вом зро­зу­мi­ла, що му­жи­кiв сот­во­ре­но лиш на те, аби ора­ти батько­вi ни­ву, слу­жи­ти за фiр­ма­нiв, ку­ха­рiв, ро­бiт­ни­кiв. На­вiть бiльше. Во­на сер­деч­нi­ше вiд­но­си­ла­ся до справжнього бид­ла, нiж до тої "ниж­чої ра­си". Ко­ли для за­ба­ви пан­ноч­ки при­во­ди­ли пе­ред га­нок ма­ле те­лят­ко або вiз­ник при­но­сив ще­нят, Ярин­ка обiй­ма­ла їх, цi­лу­ва­ла, пес­ти­ла, зна­хо­ди­ла "чу­до­ви­ми", то­дi як на дiв­чи­ну, доч­ку на­й­мич­ки, не звер­та­ла вже най­мен­шої ува­ги, на­че то бу­ла не лю­ди­на, а кi­лок, за­би­тий на сво­му мiс­цi. Сло­вом - Ярин­ка ста­ла пан­ноч­кою, як i її при­ятельки, су­сiд­ки з iн­ших сiл.

Минали ро­ки, збiльшу­ючи той мур, що сто­яв ме­жи дво­ром а се­лом. З од­но­го бо­ку бу­ли па­ни, з дру­го­го - "бид­ло". Ви­­рос­ла Ярин­ка на пан­ну Яри­ну й му­си­ла поз­бу­тись дум­ки, що все, що її ото­чує, на­ле­жить до батька або мо­же бу­ти куп­ле­не батьком за гро­шi. Яри­на зна­ла вже, що батьки її бiд­нi­ють i хоч не по­ка­зу­ють сього пе­ред людьми, на­вiть триб жит­тя не змi­ню­ють, але по­чу­вається вже пот­ре­ба не­гай­ної лiк­вi­да­цiї iн­те­ре­сiв для за­без­пе­ки хоч не­ла­со­го шмат­ка хлi­ба.

Тим ча­сом доз­вiл­ля (а сього доб­ра в пан­ни Яри­ни бу­ло чи­ма­ло) вку­пi з до­пит­ли­вим ро­зу­мом нап­ря­ми­ли дiв­чи­ну на книж­ки. По­жи­ра­ючи без ла­ду сот­нi то­мiв, Яри­на вмi­ла, од­нак, зiб­ра­ти в го­лов­цi про­мiн­ня мис­лi, роз­ки­да­нi там, вiд­гук­ну­ти­ся сер­цем на чес­нi й ви­со­кi по­ри­ван­ня. При­род­на щи­рiсть ста­ла тут у при­го­дi. Прав­да, кож­на но­ва дум­ка, що не згод­жу­ва­ла­ся з її до­те­пе­рiш­нiм свi­тог­ля­дом, вик­ли­ка­ла цi­лу бу­рю в мо­ло­дiй, не змiц­нi­лiй ще ду­шi, але мур, що вiд­дi­ляв її вiд се­ла, ва­лив­ся й вiдк­ри­вав не бид­ло, а справж­нiх лю­дей, з людськи­ми iн­те­ре­са­ми, бо­ля­ми й ра­до­ща­ми. Яри­ну за­цi­ка­ви­ло се не­вi­до­ме їй "му­жицьке царст­во", во­на по­ча­ла при­див­ля­ти­ся до нього, нас­кiльки се бу­ло в її змо­зi, i на­ля­ка­лась тем­но­ти й убо­жест­ва, що па­ну­ва­ли там. Бо­же! по­бiч жи­ють лю­ди, бра­ти її, i ни­дi­ють у тем­ря­вi та злид­нях, ко­ли во­на збит­кується пра­цею рук їх! Чи ж пiс­ля сього мож­на наз­ва­ти се­бе лю­ди­ною? Чи ж пiс­ля сього мож­на до­ба­ча­ти в со­бi об­раз бо­жий?.. Нi, го­дi! Роз­би­ти пу­та, що вiд вi­ку ско­ву­ють бi­лi, не­ро­бу­чi ру­ки, ски­ну­ти по­лу­ду з очей i чес­но та смi­ли­во звер­ну­ти скривд­же­ним те, що до їх на­ле­жить. До­во­лi бу­ти лялькою, ко­ли лю­ди­на - то лю­ди­на, i до­вес­ти се тре­ба дi­лом, а не сло­вом.

Дiвчина за­па­ли­ла­ся до пра­цi, до дi­яльнос­тi, пок­ла­ла прис­вя­ти­ти жит­тя своє для тих, що до­сi пра­цю­ва­ли на неї. Так спра­вед­ли­вiсть ка­же. Во­на бу­де вчи­телькою, во­на по­не­се свiт­ло в тем­ря­ву, по­тi­ху - смут­ко­вi, по­мiч - убо­жест­ву. А що вдо­ма на неї че­кає бу­ря, так що ж, хi­ба во­на не ви­нес­ла вже бу­рi са­ма в со­бi, ко­ли но­вi дум­ки, но­вi по­чу­ван­ня стрi­ли­ся з її пер­вiс­ним свi­тог­ля­дом?

Дома справ­дi зчи­ни­ла­ся ко­лот­не­ча. На Яри­ни­нi пла­ни ста­рi