Голодна воля - Мирний

на­шуст­риться. Ріже пря­мо у вічі Йо­си­пен­кові прав­ду, пе­ред людьми стра­мить. Ду­ма, лю­ди за йо­го ос­туп­ляться. Та не так дво­рові звик­ли. Сам на сам во­ни Ва­си­ля вих­ва­ля­ють, а прий­деться до чо­го - за­раз і на­зад. Не злю­бив Ва­силь дво­ро­вих більш ніж Йо­си­пен­ка. Гірко йо­му бу­ло у ті ча­си. Віра в доб­ро людське мерх­ла, па­да­ла у йо­го. Він зос­тав­ся всю­ди один з мо­ло­дим за­па­лом прав­ди та гірко­го го­ря.

Все це зійшло йо­му на дум­ку те­пер. Зійшло… і, див­ля­чись на Псьол, Ва­силь ду­мав: "Ти­хо пли­веш ти, тем­на річко, у кру­тих бе­ре­гах. Зо­ло­том виг­ра­ва­ють твої ле­генькі хвилі при місяч­но­му світі… Доб­ре б, зап­лю­щив­ши очі, ки­ну­тись у твої чарівні кручі, по­шу­ка­ти спо­кою…" І на­че що за по­ли йо­го при­тяг­не до річки. Тілько що підійшов він до дуп­ли­нас­тої вер­би, що розвіси­ла свої віти над тем­ною кру­чею, де во­да, мов кип'яток у горш­ку, кру­ти­ла, як тон­кий дівоцький го­лос при­ли­нув до йо­го ву­ха. Ва­силь, кру­то по­вер­нув­ши, не пішов - побіг на го­ру. Сер­це йо­го за­би­лось, гіркі дум­ки не знать де зра­зу діли­ся, од­на тілько: во­на, во­на Співає і по­дає го­лос… Од­на во­на, моя Мот­ру­ся, що і кра­се се жит­тя. Прой­шов­ши тро­хи, він справді за­ба­чив знай­ому пос­тать. Уся у біло­му, з роз­пу­ще­ною ко­сою, сто­яла Мот­ря у кущі ка­ли­ни і об­див­ля­ла­ся навк­ру­ги. Ва­силь на­рош­но пішов попід ви­со­ким око­пом, щоб во­на не приміти­ла.

- Та не хо­вай­ся, не хо­вай­ся, ба­чу, - ска­за­ла во­на йо­му, ко­ли він, підхо­дя­чи до то­го місця, де во­на сто­яла, присів був. Ва­силь підвівся.

- А що, дов­го до­жи­дав? Не вда­ло­ся, як ду­ма­лось, вир­ва­тись. По­ки дівча­та по­ля­га­ли, по­ки пос­ну­ли… Віком зда­ло­ся. Чо­му ж ти не стри­баєш сю­ди, не бійся. Тут не­ма ніко­го… Да­вай ру­ку, я те­бе втяг­ну.

Василь мовч­ки одійшов на про­тив­ну сто­ро­ну і, розігнав­шись, стриб­нув. Во­на не вспіла по­да­ти йо­му ру­ку, як він уже був ко­ло неї, об­хо­пив її кру­гом ста­ну і, при­тис­ши до се­бе, дзвінко поцілу­вав.

- Мотрусю! Мо­тю! Моя ти рідна! - чу­ло­ся поміж га­ря­чи­ми поцілун­ка­ми. Мот­ря у одній тонкій со­ро­чи­ні, у білій спідниці, як хме­ли­на, об­ви­ва­ла­ся кру­гом міцної Ва­си­ле­вої шиї своїми біли­ми ру­ка­ми. Ви­со­ке ло­но тіпа­лось, при­гор­та­ючись до сво­го ми­ло­го, га­ря­че зітхан­ня гріло йо­го. йо­го очі горіли, тоді як прой­мав усього який­сь хо­лод. І дов­го во­ни, див­ля­чись од­не на од­но­го, міня­лись со­лод­ки­ми поцілун­ка­ми.

- Ти ску­чив за мною? Ску­чив? Ка­жи?- гра­ючи очи­ма, пи­та­ла­ся во­на.

- Ох! - зітхнув­ши важ­ко, од­ка­зав він.- Ко­ли б ти зна­ла, що я пе­ре­жив за сії дні. Во­ро­гові моєму не ба­жаю!

- І все дур­но. Нічо­го з сього не бу­де. Ти знаєш, чо­го ста­ро­му чор­тові дос­та­ло­ся?

- Як?

- Як утек­ла ото я, та пря­мо в гор­ниці. Страш­но мені так та важ­ко. А як по­чу­ла ще, що бійка ва­ша і до па­на дійшла, так ме­не і вхо­пи­ло за сер­це, за віна. Про­пав вже, про­пав, - ду­маю! Пан вер­нув­ся сер­ди­тий.- Тре­ба бісо­во­го си­на у мос­калі спро­ва­ди­ти, - ска­зав. У ме­не і ду­ша об­мер­ла. Се зна­чить те­бе. Сид­жу, як кам'яна, до­жи­даю то­го ча­су, ко­ли бу­дуть ля­га­ти. Другі, при­пав­ши до сто­лу, ку­ня­ють, а я сид­жу та пла­чу. Ось чую: роз­хо­дяться, роз'їжджа­ються па­ни. Ось і він пішов. Ме­не кли­чуть. Пішла я, пла­чу.- Ти чо­го? - пи­тає. Мов­чу я, пла­чу.- Чо­го ти ре­веш? - пи­тає уд­ру­ге. Ме­не на­че сон­це освіти­ло: зра­зу на­ду­ма­ла, що ка­за­ти. Як йо­го, ка­жу, не пла­ка­ти - по­бив Йо­си­пен­ко.- Як, за що?- Я й ка­жу: пішли ми у кухні по­гу­ля­ти. Я вий­шла на двір, а Йо­си­пен­ко п'яний зза­ду:- А ти чо­го сю­ди?- та в за­ший­ок. Я так і впа­ла без пам'яті. Ко­ли підвод­жу­ся, аж Йо­си­пен­ко вже зче­пив­ся з ку­че­ром. Я скоріше і втек­ла.- Постій же, ста­ра со­ба­ко, нас­ва­рив­ся пан.- Так, бач, він на­ли­зав­ся до то­го, що й світа біло­го не ба­чить, та й укіп.- На дру­гий день як по­чав йо­му пан чи­та­ти мо­лит­ву, як по­чав, - то він і пла­кав, і кляв­ся-бо­жив­ся, що до су­ду не бу­де ніко­ли на­пи­ва­тись.

- Так це ти, ти, моє ко­хан­ня, виз­во­ли­ла ме­не? І, підняв­ши, як ди­ти­ну, він ухо­пив її на обе­ре­мок і пом­чав у кущі. Во­на тільки сти­ха ре­го­та­ла­ся.

II

Василь сам не­дав­но пос­ту­пив у двір, як тут при­ве­ли й Мот­рю. Йду­чи на­пу­ва­ти ко­ней, він стрів ко­ло дво­ру на не­ве­лич­ко­му воз­ку дівчи­ну з за­ку­та­ною го­ло­вою і ко­ло неї ста­ру жінку. Обидві пла­ка­ли. По­пе­ре­ду сум­ний, пох­ню­пив­ши го­ло­ву, ішов чо­ловік, дер­жа­чи у ру­ках пря­див'яні віжки, а зза­ду - гор­до вис­ту­пав дру­гий, на­топ­ту­ва­ний.

- Здрастуйте! - привітав­ся Ва­силь.

- Здоров.

- Куди се?

- Вже аж ніку­ди, - од­ка­зав пе­редній чо­ловік,

- Ти з дво­ру? - пи­та задній.

- З дво­ру.

- Прикажчик ус­тав?

- Ні, ще на­ле­жує.

- Поганяй, - од­ка­зав задній. Пе­редній приск­нув на во­ло­ха­ту шкіньку.

Василь зди­ву­вав­ся. Хто б се і чо­го? Він ще дуж­че зди­ву­вав­ся, як приїжджі ста­ли ко­ло дво­ру. До йо­го донісся нес­тям­ний плач ста­рої жінки. "Пев­но, не на доб­ро приїха­ли", - по­ду­мав він і пог­нав своїх же­ребців, щоб скоріше на­поїти і звер­ну­ти­ся мерщій на­зад, доз­на­тись, чо­го ці приїха­ли, що за ли­хо при­ве­ло їх у Двір.

Він зас­тав уже по­во­зоч­ку у дворі ко­ло воріт. І дівка, і жінка поз­ла­зи­ли з воз­ка, сто­яли тут. Двор­ник Свирид роз­пи­ту­вав­ся їх щось. Ва­силь мерщій повів ко­ней у ко­нюш­ню і сам пішов до приїжджих.

Дівка і жінка не­утішно пла­ка­ли.

- Та годі вам! От рю­ми роз­пус­ти­ли! - гірко крик­нув на їх пох­му­рий чо­ловік, вид­но, що ду­же близький їм.

- Не плач, дівко, тут тобі ху­до не бу­де, - умов­ляв і двор­ник.

- Вона ж у ме­не од­на… од­на, - на­си­лу за пла­чем од­ка­за­ла жінка і ще дуж­че за­ле­мен­ту­ва­ла.

- Та що ж це? Хіба бе­руть ку­ди її?- пи­та Ва­силь. Приїжджий чо­ловік сер­ди­то гля­нув на йо­го.

- Як же не бе­руть? Від сер­ця од­ри­ва­ють! - крик­ну­ла жінка.- У дру­гих он по скілько їх, та ні од­ної не бе­руть.

- А що ж у те­бе во­на врод­ли­ва вда­лась, - усміха­ючись, од­ка­зав двор­ник.

Василь по­няв усе. І йо­го сер­це зра­зу за­ко­ло­ти­ло­ся, аж дух у гру­дях спер­ло.

- Та ви й ве­зе­те? Ви й пус­ти­ли? - блик­нув­ши очи­ма, спи­тав він. Йо­му ніхто нічо­го не ска­зав. Один двор­ник тілько мах­нув ру­кою. Це ще дуж­че уко­ло­ло Ва­си­ля.

- Я б кра­ще за­да­вив її своїми ру­ка­ми! - га­ря­че скрик­нув Ва­силь. На йо­го приїжджі ски­ну­ли очи­ма. Ски­ну­ла і дівка. Ва­силь по­ди­вив­ся на неї. Мо­ло­да, чор­ня­ва, на лич­ку біла. А сльози, як го­рох, так і ко­тяться з її очей. Ва­силь не зміг далі ди­ви­тись і мерщій схо­вав­ся в ко­нюш­ню.

- Хто се