Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди - Давидов Анатолій

Зібралися біля гнізда, поховалися під листя, під гілки, з яких було зроблене гніздо, й стали чекати Крука. А той тут як тут. Приземлився посередині гнізда, крила розлогі (аж край гнізда чіпають!) ще не встиг скласти, а вже випустив Равлика з дзьоба, намірюється поснідати ним. Й не просто так хоче з’їсти, а спершу поглумитися з жертви, адже, певен Крук, тут він повновладний хазяїн, ніхто йому не завадить поласувати найказковішим з равликів. Та що це? Враз шелеснули голки, тріснула гіллячка й крукове тіло немовби спеленали тисячі невидимих ниток. Розбійникові спочатку подумалося, що то йому так здалося. Він хотів скласти крила й зручніше стати в гнізді, але не зміг і поворухнутися. І лише тут помітив: тримають його за що тільки можна сотні дрібненьких хлопчиків і дівчаток. А щоб Крук не пустив у хід дзьоб, Соснячки склеїли його живицею.

— Тільки поворухнешся,— пригрозили,— капнемо живицею в носа, тоді одразу задихнешся!

А самі заходилися приводити до тями Равлика. Той від болю й переляку впав у дрімоту (так равлики перебувають несприятливі для них часи).

Вільшанки принесли Равликові свіженької водиці, покропили нею вже задубіле тіло, а він не рухається.

— Невже загинув? — бідкалися казкові хлопчики й дівчатка.

Вільшанки швиденько злізли вниз і назбирали повні долоні роси з живильних трав — звіробою, материнки й безсмертника. Все це залили в шапочки з жолудів — і хутко до Равлика. Кропили його росою, махали над ним листочками, щоб вітерець приносив більше повітря. І Равлик ожив.

Глипнув здивовано на своїх рятувальників, а як побачив Крука — жахнувся, хотів стрибнути з гнізда, бо не бачив, як це високо. Ледь стримав його лісовий люд від такого вчинку. Та все одно треба було звідти вибиратися. Як це зробити?

А тут Озивайко. Заліз на дерево. Взяв міцно Крука в руки, промовив до нього слово чарівне:

— Втретє тобі, Круче, не буде порятунку,— суворо промовив.— А поки що — киш звідси!

Той залякано шугонув з гнізда вниз й сховався в гущавині, бо знав — лиха, якого наробив він колись і намагався щойно зробити, вистачить, щоб поплатитися за те життям.

А допитливий Равлик, якого Озивайко поклав до кишені, не втримався, щоб не спитати його ще тут, у гнізді:

— Скажи, лісовичку, а за що Крука вигнали з казки?

— Дві провини у нього було. Про одну з них я вам навесні коротко розповідав,— нагадав Озивайко.

— А ми б хотіли про все те почути зараз,— хвилювалися Соснячки.— Як-не-як — з казки Крука вигнано...

— Тоді слухайте першу, дуже давню історію.

Колись казкові круки у вирій літали. Холодні зими проводили на острові, який омивало тепле море. А ще на тому острові росли різні дерева. Круки живилися їхніми смачними плодами. А води на тому острові не було. Її приносили крукам у своїх великих дзьобах казкові папуги. Ці птахи хоч і галасливі, та дуже гостинні. На час прильоту круків вони їм навіть гнізда віддавали, а самі ховалися від сонячних променів та тропічних злив під широким пальмовим листям. Так ось, круки так звикли до послуг гостинних папуг, що нічого не робили, а щоб господарям у чомусь допомогти — нічого й думати.

Тої зими, коли сталася ця історія, на острові було навдивовижу спекотно. Квіти в’яли, плоди сохли — хоч помирай з голоду, а тут ще пити хочеться! Папугам що — звикли й не до такого, а круки місця собі не знаходили. Обнишпорили всі закутки, а води немає. Посилають папуг по воду — ті не летять, бо знають, що в таку спеку не дістатися їм до річки, а загинути можуть. Обурилися круки — хіба так, мовляв, з гостями поводяться? Самі ж по воду летіти бояться. Ось тут Крук, якого ви знаєте, підстрибнув до ватажка папуг і так його дзьобнув у голову, що той, хоч і казковий, одразу ж дух випустив. А тут і дощ пішов — як з відра лив. Виходить, даремно вбив Крук гостинного Папугу. Ось за це його і вигнали з казки!

— Як же з іншими круками, чому вони тепер у вирій не літають? — цікавиться Найказковіший.

— Папуги все тоді зробили, щоб круки забули до їхнього чарівного острова дорогу...

Ліщинки, Дубовики, Соснячки, інший лісовий люд, які завше співчували слабим і знедоленим, з осудом подивилися в той бік, де в кущах приходив до тями злостивий Крук.

— А яка ж друга історія? — обступили Озивайка казкові хлопчики і дівчатка.— Напевно, ще жахливіша?

— А ось така.

...У великому густому лісі, де росли дуби, сосни й горобина, жило колись багато птахів. Одні з них полювали на комах, інші живилися зерном та ягодами, а були й такі, що вдень і вночі вишукували гнізда з яйцями або пташенятами. Багато горя приносили ці хижаки. Та чи не найбільший розбій тоді чинили круки. Озброєні міцними дзьобами й гострими кігтями, вони оселилися на високих соснах і тримали в страхові не лише дрібних, а й великих своїх сусідів. Там, гляди, гніздо розвалять, там маля заскубуть. Лихо, та й годі!

Що робити?

— Давайте попередимо круків: якщо й далі чинитимуть розбій, ми звернемось по допомогу до Орла,— сказала Вивільга.

Всі погодились.

Знайшли березову кору, дятли написали на ній листа, повзики скрутили кору в сувій, ремези заклеїли пташине послання — скріпили печаткою.

— Хто доставить листа крукам?

— Сорока,— запропонували сорокопуди.— Тільки вона не боїться розбійників.

— Авжеж не боїться, бо така ж, як і вони. Згадайте, скількох вона позбавила дітей,— заперечила Чайка.

— Чайка має рацію,— загаласували синиці.

— Тоді тобі, Шпаче, доведеться летіти,— промовила Вивільга.

— Коли громада доручає,— погодився Шпак,— полечу.

Узяв листа й подався до високих сосон.

— Без відповіді не вертайся! — гукнули йому вслід птахи.

Круки зустріли Шпака здивовано:

— Ти що, заблукав, небораче?

— Ні,— промовив пташиний посол,— доручено мені передати вам ось цю заяву,— простягнув найголовнішому Крукові.

— Про що ж ви пишете в ній?

— А ти прочитай!

— Хіба хто розбере ваші нікчемні каракулі? — розсердився Крук.— А втім, гаразд. Покличемо Сороку, вона в нас грамотна.

Шпак відлетів трохи й став чекати відповіді.

Пройшло чимало часу, аж поки Сорока прочитала крукам пташиного листа.

— Нахабна, нікчемна дрібнота,— зчинили ґвалт круки.— Кому загрожувати надумали? Орла на допомогу кликати захотіли? Знайшли захисника. Ха-ха-ха!

— Негайно, негайно в похід! Провчимо нахаб, щоб і діти їхні запам’ятали, як нам, крукам, загрожувати!

— А може, спочатку напишемо їм свій ультиматум? — пропонували поміркованіші.

— У бій! — закаркали старі круки.— Ще не було в історії такого, щоб нам загрожували якісь синиці й горобці.

— У бій!

Почувши войовничі вигуки у ворожому стані, Шпак хотів було попередити птахів про небезпеку, але не встиг. Чорною хмарою налетіли на нього круки.

А потім на дрібноту.

Бій тривав недовго. Круків було багато, та й напали вони зненацька. Чимало синиць, дятлів, повзиків, дроздів, солов’їв та інших пернатих загинуло тоді. А ті, що врятувалися, через деякий час зібралися в одному з найглухіших закутків лісу. Побиті, обскубані, закривавлені, поховалися вони під листям і знову задумалися, як далі жити, як знайти вихід із такого становища.

Вивільги вже не було. Вона загинула. Тому головувала Синиця.

— Мабуть, треба шукати інший ліс,— промовила,— такий, де немає ні круків, ні сорок.

— І справді,— зраділи птахи,— знайдемо такий ліс і будемо жити в ньому спокійно.

— Тоді — розлетілися! — наказала Синиця.— А через тиждень зберемося в цьому ж місці. Коли ж зустрінете Орла, скажіть: згодні на будь-яку умову, тільки нехай захистить!

Подалися пташки в різні боки. А коли сонце всьоме з’явилося над обрієм, стали злітатися до рідного лісу.

— Всюди круки. Скрізь сороки. У багатьох місцях ще й кібці водяться, і коти бродячі! А Орла не бачили,— стали доповідати.

— Тоді житимемо тут. Гнізда ж будуватимемо в дуплах, заростях дерев і кущів, щоб круки не бачили ні нас, ні жител наших!

Поховалися пташки в лісових нетрях, затихли, мов і не було їх тут. Довкола вимерло все.

А круки захвилювалися.

— Куди поділися птахи? Невже повтікали? Чим же тоді харчуватися? Не ловити ж нам, крукам, комах, як інші ловлять. Чорна робота нам не до лиця.

— Кру-кру-кру! Їсти хочемо,— заскиглили кручата.

— Які з вас батьки,— накинулися матері на круків,— діти он з голоду помирають, а ви все радитесь. Довели, що птахи з лісу повтікали!

— Вихід один,— сказав молодий Крук,— розрити он ті купини й нагодувати дітей мурашиними яйцями. Вони смачні, я куштував!

— Ні в якому разі,— заперечив старий Крук,— казали діди, щоб мурах не чіпали, бо тоді всім смерть буде!

— Смерть від мурах! — вигукнув молодий птах.— От насмішка. Через тебе, діду, птахи справді повтікали з лісу. Це ти підняв нас на ту, нікому не потрібну бійку. А тепер радиш із голоду вмирати?!

— Як знаєте,— тільки й мовив старий Крук.

— Тоді вперед! — наказав молодий птах, відчувши, що настає час, коли доля послала йому можливість зайняти перше місце в кручиній зграї.— Вперед!

Зашуміли важкі крила, і розбійники напали на мурашники. Руйнували їх дзьобами, розгрібали кігтями, добираючись до личинок. Нагодували пташенят і самі наїлися. Хвалили, вдоволені, свого ватажка.

Мурашки ж тим часом, не знаючи, що вдіяти, нишпорили в траві, засмучені від горя, аж поки не зібралися докупи на тій самій галявині, де колись радилися пташки.

— Що робити? — Це почув строкатий Дятел, який причаївся неподалік від старезної берези. Тепер він не наважувався довбати молоді дерева, а лише трухляки, боячись, щоб його стук не підслухали ненависні круки.

— Ех ви,— не втерпів він, слухаючи безпорадні зойки комах.— На вашому місці ми б, птахи, швидко справилися з розбійниками.

— А як? Швидше кажи, якщо знаєш,— кинулися до нього мурахи.— Відразу ж підемо на розправу!

— Скажу. Тільки за умови, що ви не застосуєте цієї зброї проти нас, мирних птахів!

— Обіцяємо! — зашуміло на галявині.

— Тоді слухайте. Як тільки зайде сонце, залазьте гуртом до круків у гнізда і жаліть їх отрутою. Тоді наші спільні вороги не зможуть злетіти і ви з ними зробите, що захочете. Відплатіть їм і за нас.

— Відплатимо! — пообіцяли комахи і подалися до сосни.

— Лише не поспішайте, нехай усі круки всядуться на ніч у гнізда!

То була страшна для круків ніч. Схід сонця побачили тільки окремі з них. Покусані мурахами, вони збилися невеличкою купкою на найвищому дереві і заволали до птахів, що з’явилися в небі:

— Змилуйтесь! Більше ніколи не зачепимо вас! Пташенятами присягаємося!

— Помилуємо їх? — запропонували тоді голуби.

— Помилуємо,— погодилися й інші,— дітьми ж присягаються.