Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди - Давидов Анатолій

Того вистачило, щоб казкові дівчатка опинилися на волі.

— У Тридакни, коли вона злякається, стулки-щелепи міцно стискаються м’язом. Ось ми його полоскотали — і він розслабився,— зі сміхом розповідали Водоростівки.— Ходімо звідси. Ми вам покажемо щось цікавіше.

Лісовий люд був страшенно здивований, побачивши на піску яйцевидні поцяцьковані мушлі. Гладенькі, немов відполіровані.

Ліщинка відразу ж зазирнула всередину.

— Там порожньо. Де ж самі молюски?

— Це кістяк ципрей, або фарфорових равликів,— пояснив Равлик.— Його можна побачити лише після загибелі молюсків.

— А зараз ми вам живу ципрею знайдемо,— пообіцяли Водоростівки.

І вони викопали з піску чималенького голошкірого молюска. На вигляд зовсім непривабливого. Хто б міг подумати, що в ньому схована така красива мушля.

Ципрея вислизнула з рук Водоростівок й хутко зарилася в пісок. І було їй чого ховатися, бо неподалік з’явився великий равлик. Черепашка в нього масивна і груба, однак вона не заважала йому швидко рухатися.

— Тікаймо! — пищали Водоростівки.— Це Стромбус на полювання вийшов. Він не боїться нікого, бо має грізну зброю — загострену кришечку. Коли спить, закривається нею, мов заслінкою, а коли нападає на здобич — ріже, мов ножем.

А Стромбус вже "господарював": ногою вигрібав ципрей з піску й шматував їх немилосердно.

— Вовчі звички,— обурився Озивайко.— Візьми собі, щоб наїстися, а навіщо усім підряд віку вкорочувати. Ось я тобі покажу!

З цими словами він кинувся до Стромбуса, хотів ухопити його за мушлю й відкинути, як шкідливого кота, якомога далі від себе, та молюск несподівано підскочив і різонув лісовичка кришечкою. Мало пальця не одпанахав!

Добре, що в казкових хлопчиків рани вмить гояться, а то чимало б крові пролилося.

Затис Озивайко рану, а тоді увімкнув моторчика, блискавично підскочив до Стромбуса, вхопив його за мушлю й потяг у глибину океану.

— Ну й важкий! — відсапався.

— А хто обіцяв показати нам спрута! — зиркнула Ліщинка на Равлика.— Страшнувато, правда, але хочеться побачити!

Повз них саме пропливала морська черепаха. Схожа на ту, яка живе у їхньому лісовому озері, але у сотню, а мо’ й тисячу разів більша. Кокосик про щось із нею перемовився, а тоді запросив гостей на її широку спину. Довго пливли вони вздовж берега, аж доки не досягли великої заглибини. У ній, знав Кокосик, і жив найбільший кальмар або, як його іще називають,— Спрут. Хоч і зрідка, але на поверхні моря він з’являвся. Кокосик вже й схованку побачив, звідки можна буде спокійнісінько спостерігати за хижаком, та сталося інакше. Спрут сам на них чекав. Не на них, звичайно, бо звідки йому знати про відвідини Озивайка з лісовим людом, просто голодний хижак чатував на здобич.

Такого страховиська, як Спрут, лісовий люд досі ще не бачив. Голова ніби бочка, а на ній — величезне лиховісне око й міцний дзьоб, дуже схожий на дзьоб папуги. І що найжахливіше — прямо від голови розходяться довжелезні міцні щупальця з гачками й присосками. Нишпорять-нишпорять довкола себе, тільки потрап у їхні обійми...

— Кальмар! — все одно зрадів своєму родичеві Равлик.— Привіт тобі, наш найсильніший родич!

Та голодному Спруту не до равликової запопадливості. Він, як побачив черепаху, торпедою вилетів із засідки й оповив її щупальцями, а тоді вдарив дзьобом у голову.

Черепаха одразу перекинулася горілиць, а лісовий люд і Озивайко попадали на дно, в якусь прірву. Добре, що в кожного з них був моторчик, а так не зібратися їм гуртом довіку.

Оговтавшись, поховалися за гілку розлогого коралу й стали спостерігати за двобоєм, не знаючи, як допомогти Черепасі. Та виявилося, що її не так просто було подолати, як на те сподівався кальмар. Вона сховала і поранену голову, і ноги, і хвоста під панцир. А тут неждано-негадано їй ще й поталанило. З океану на запах черепашачої крові припливли три акули. Вони накинулися на Спрута! Немов гострим ножем відтинали своїми зубами щупалець за щупальцем. І так, як з’явилися, раптово зникли в океані. Кальмар з одним-єдиним щупальцем поволі падав у прірву, з якої нещодавно випливли мандрівники.

— Дивіться,— здивувалася Ліщинка,— а в нього кров не червона, а голуба. Та й сам він став іншим. Не сірим, а червоним.

— Спрути вміють це робити,— пояснив Равлик.— І те, що щупальця втратив, не біда — нові відростуть. Така в нас, молюсків, особливість! — гордо промовив, забувши на мить про напад Спрута.

Однак кальмарові не вдалося сховатися, його знову запримітила акула. Хоч і менша від тих, що першими напали, але, видно, злюща. Спрут теж помітив хижачку й змінив забарвлення тіла на голубе. Гадав, напевно, що так його не видно буде на тлі прірви. Але акула вже робила круги навколо нього. І ось — ривок! Та хижачка врізалась замість тіла кальмара в чорнильну краплю, яка зовні нагадувала молюска, а як тільки її черкнула нападниця, вибухнула хмарою чорнила, яка зробила все довкола каламутним.

Спрут у цей час упав у заглибину й причаївся.

Акула, впіймавши облизня, крутнулася біля Черепахи, але, знаючи напевно, що міцний панцир не для її зубів, подалася геть.

— Озивайку,— прошепотів Дубовичок,— а де Спрутисько взяв стільки чорнила?

— Він сам його виробляє,— пояснив лісовичок.— Юннати розповідали, що такі чорнильні бомби кальмар може випускати дуже часто, вводячи в оману багатьох напасників. Черепаха, переконавшись, що небезпека минула, стала поволі пливти. Але не до берега, а в океан. Що з нею? — Мабуть, памороки акули їй забили! — висловив здогад Озивайко.— Треба допомогти бідоласі.

Він увімкнув моторчика, підплив до Черепахи й потяг її до берега. Лісовий люд — за ними.

Невдовзі Черепаха вилазила на берег. Вона втратила багато крові й знала, що їй уже не жити. І нічим ніхто їй не зарадить. А поки ще живе, треба відкласти яйця. Адже для цього вона й пливла до острова. І все було б так, як і раніше, якби не кляті акули.

Не гаючи часу, вона стала рити в піску нірки й класти туди яйця. Тільки-но відклала останнє, поволі посунула до моря, але у воду так і не потрапила, бо витекли останні краплі крові і вона загинула.

— Яка ж бо мужня,— сказав Озивайко лісовому люду.— Втратила останні свої сили, щоб тільки продовжувався рід черепашачий.

Тут до мандрівників прибігли Кокосик, Пальмовичка, Ліанка, Орхідейки. Озивайко розповів їм про пригоду і попросив, щоб вони простежили за черепашачими яйцями, адже й до них багато хто ласий.

Невдовзі Кокосик знову запросив гостей до підводної мандрівки.

Ось тоді й натрапили вони на морських зірок. Десятки їх лежали на піщаному дні. Найрізноманітніші — з п’ятьма променями найбільше, але були і чотирьох-, і шести-, і семи-, і восьми-, і десятипроменеві. Кольору теж різного — жовтого, рожевого, голубого, оранжевого... Дуже схожі на ті зірки, що люди під Новий рік на ялинки чіпляють.

— Давайте візьмемо кілька зірок і нашим друзям-юннатам як сувенір привеземо! — запропонувала Ліщинка.— Ото зрадіють!

— То у воді зірки такі гарні,— сказав Кокосик,— а як обсохнуть, загинуть і одразу ж поблякнуть.

— Все одно хочу до зірок, хоч у воді награюсь ними,— вела своєї Ліщинка.

— І ми хочемо, і ми!..— підтримав її лісовий люд.— Вони такі гарні!

— Ви, напевно, не знаєте, що морські зірки — найперші вороги тутешніх двостулкових молюсків? — насупився Равлик.— То лише зовні вони такі симпатичні, а насправді — теж вовки підводного царства.

Лісовий люд збентежено дивився на Кокосика. Чи ж правду каже Равлик?

— Справді, морські зірки живляться молюсками, але не лише ними, а й іншими тваринками, зокрема рибою! — пояснив Кокосик.— Тому-то з ними треба бути обережними!

— І все ж таки розглянемо морських зірок зблизька,— сказав Озивайко, включаючи моторчика.— Буде про що розповісти юннатам!

Зірки на мандрівників не зважали. Тільки здалеку здавалося, що вони непорушні, насправді кожна з них ворушилася, деякі рухалися.

— А як вони пересуваються, чи є в них ноги? — поцікавився Дубовичок.

Кокосик присів і заглянув під зірку. Таке ж зробили мандрівники й побачили, що зірка не лежить на піску, як здавалося, а коливається на тоненьких, немовби трубочки, ногах. На кінчиках ніг — присоски. Присмокчеться зірка ніжками-трубочками до ґрунту, а тоді підтягує на те місце все тіло. І так чалапає куди хоче.

— Гляньте, зірка напала на Устрицю! — сказав Кокосик.

— Ну що вона може їй зробити! — засміявся Озивайко.— У цього двостулкового молюска мушля міцна. Справжня фортеця.

— Ти так гадаєш? — здивувався Кокосик.— Тоді давайте поспостерігаємо, що далі буде робити зірка.

А зірка накрила тілом молюска, присмокталася ніжками до стулок і, видно, стала їх розсовувати. Проте Устриця мала добрі м’язи, які міцно стягували стулки. Зірка продовжувала робити своє. Пройшло немало часу, мандрівники вже хотіли йти далі, аж тут Ліщинка першою побачила, що молюск не витримав випробування і трохи розтулив стулки. І ось тоді всі побачили, як з рота зірки, що в центрі тіла, вигорнувся якийсь мішечок, який зірка тут же заштовхнула всередину молюска.

— То шлунок зірки. Тепер він заживо перетравить м’якоть молюска,— пояснив Кокосик.— Отепер повірите, який страшенний хижак ця зірка?! Колись біля нашого острова люди розводили цілі плантації устриць, яких потім вивозили звідси. Справи йшли добре, поки сюди не внадилися зірки. Люди з ними боролися — виловлювали й рубали на шматки, не знаючи, що у воді з тих шматків невдовзі виростали нові зірки.

— Як це виростали нові зірки? — здивувалися Вільшанки.— Хіба може з шматка тварини вирости нова? Це тільки в казках буває! Пригадуєте, нам Озивайко розповідав, як у Змія виростали відрубані Котигорошком голови?

— Та хіба не чули, що Равлик казав про Спрутові щупальця: вони також відростають; чи не бачили, як у нашої ящірки новий хвіст відростає? — озвався Дубовичок.

— Так то ж хвіст! — дивувалися Вільшанки.— А тут з маленького шматочка тіла утворюються нові зірки!

— Що правда, то правда,— сказав Озивайко.— Буває таке в окремих тварин і в наших краях. У невеличкому струмочку, що біля озера, де ми були, живуть тритони. Знаєте їх? Щось середнє між жабою і ящіркою. Так ось у них навіть лапки нові відростають. Сам бачив, як у одного з них їжак відірвав дві лапи — задню і передню, а через деякий час вони виросли.

— У крабів швидко відростають нові клешні! — згадав Кокосик.

— І в наших річкових раків замість втраченої з’являється нова клешня.