Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди - Давидов Анатолій

Петько вже хотів залишити свою забавку, коли це на його соломинку сіло сонечко й стало спускатися по ній до попелиць.

— Попелиці — улюблена їжа сонечка,— пояснив Озивайко.

— Як? Невже сонечко — хижак? Воно таке миле! — здивувалася Оля.

— Зараз сонечок навіть виводять штучно,— повідомив Ігор,— і випускають на поля. Адже сонечка знищують шкідників і цим захищають рослини.

Тільки-но сонечко спустилося з соломинки, як на нього напали мурахи. Воно хотіло пробитися крізь охорону, та ба! Мурахи хоробро вхопилися за його ніжки. Довелося нападникові розпустити крила й летіти в пошуках здобичі далі.

— Ось так мурахи захищають своїх "корівок" од ворогів,— сказав Озивайко.— Дружба в них міцна. Буває, на ніч, щоб попелиці не заклякли від холоду, мурахи ховають їх у нірки або спеціально побудовані для цього комірки. А тепер гляньте, куди мурахи носять свої солодощі.

Одна з мурах саме спустилася на землю й поповзла геть од кінського щавлю. Діти пішли за нею, й невдовзі мураха привела їх до старого пенька, з сонячного боку якого притулився мурашник. "їхня" мураха одразу ж туди сховалася.

— Чудасія! — тільки й сказали юннати...

— Зустрінемось аж через два місяці,— сказав Петько Озивайкові, як прощалися на узліссі.— Їдемо до літніх таборів відпочивати.

— Щасливих вам канікул! — побажав лісовичок. А коли вертав на галявину, наткнувся на Вовка.

— Знову з людськими дітьми водишся? — хижо блиснули в того очі.

— Тобі яке до того діло? Геть з мого лісу!

Прикмети осені

Що не кажіть, а відпочивати краще, ніж учитися. Та ще коли не просто відпочивати в таборі літнього відпочинку, а в спеціальному — юних натуралістів. У походах та екскурсіях Петько й незчувся, як місяць промайнув. І ось він удома. Вранці тата з мамою на роботу провів, а тоді зашторив вікна й вирішив нарешті виспатися. Тільки-но голову до подушки приклав, ту ж мить у сон поринув. Чи спав, чи й не спав, коли чує — хтось у вікно стукає.

— Хто там? — гукнув, сподіваючись, що той стукіт приснився йому.

Мовчання. А тоді знову: стук-стук!

Довелося встати. Відсунув штору — нікого немає. Хотів знову лягти, коли це збоку чорно-біла птаха підлетіла й швидко по шибці стукнула дзьобом.

— Та це ж Сорока! — упізнав Петько Озивайкову посланницю.

Відчинив вікно.

— Щось сталося?

Сорока проджерготіла щось й подалася в напрямку лісу.

"Озивайко кличе",— зрозумів Петько.

Через півгодини був уже на узліссі.

— Озивайку, озовися!

— Тут я,— обняв друга Озивайко.— Скучив за вами, а ви не йдете.

— Тільки вчора з табору приїхали,— виправдовувався Петько.— А як твої справи?

— Чудово! Хочу показати, як лелеки у вирій збираються.

— Коли?

— Приходьте завтра рано-вранці.

...Туман над болотом уже розходився.

— Ще сплять! — Озивайко показав рукою в бік сіруватих плям.

Сходило сонце. Велетенський рожевий диск випливав на виднокрузі. Від нього в усі боки простяглися стріли-промені.

Лелеки заворушилися, заклекотали й назабаром один за одним знялися в повітря. Витягнувшись довгим ключем, почали описувати над болотом широкі кола. Аж ось один із птахів порушив цей дивовижний хоровод, вирвався вгору. За ним — уся зграя.

— Немов учаться гуртом літати!

— Правильно, друзі, підмітили,— підтвердив Озивайко.— Лелеки якраз і зібралися на болоті, щоб підготуватися до тривалої далекої дороги. Тут птахи набувають умінь, необхідних мандрівникам.

Подивилися на лелек іще трохи, тоді пішли до лісу. Озивайко зупинився дорогою, приглядаючись, тоді шасть у траву.

— Знайшов щось...— мовила Оля,— схоже, ніби зайченя.

Діти підійшли до Озивайка. Зайченя принишкло в його руках, зібгалося в клубочок.

— Звідкіля воно, таке маленьке, взялося? — здивувався хтось.— Адже в цей час зайці повинні бути значно більші.

Зайченя з переляку навіть очі заплющило.

— О цій порі в зайців удруге за літо з’являються малята,— пояснив Озивайко.— Ростуть вони швидко, до зими стають майже дорослі. А цій знайді ще й тижня немає.

— Давайте я його відпущу! — простягла руку Оля.

Озивайко другою долонею прикрив зайченя.

— Що ти? У руки зайченят брати не можна. Почує людський дух зайчиха й побоїться до маляти підійти. Так і загине зайченя з голоду.

— А тобі що, можна? — допитувалася Оля.

— Можна, адже я лісовик.

Озивайко посадив зайченя під кущик, а воно не тікає.

Так і лишили його на узліссі. Пройшли метрів з п’ятдесят, а Оля знову:

— Може, Озивайко йому ніжку пошкодив, коли ловив?

— Я своїм звірятам шкоди не заподію,— заспокоїв Озивайко.

— Усе ж давайте повернемось, глянемо, що з ним.

— Тільки швидко!

Олю з Ігорем як вітром здуло. А вже за кілька хвилин наздогнали товаришів.

— Нема його! Втекло!

— Ось і добре,— порадів разом з дітьми Озивайко.— А чи знаєте, хто це грибів поначіплював на дерева?

— Білки!

— Пощастило мені одного разу підгледіти, як білка запасалася грибами,— став розповідати Ігор.— То був підосичник. Спочатку білка прогризла грибову шляпку з обох боків, ніби перевіряючи, чи немає там черв’яків, потім підкопала ніжку і понесла на дерево.

— Озивайку! — долинув з-за куща Петьків голос.— А хіба білки їдять коників?

— Не чув такого! А чому ти про це запитуєш?

— Тут ось на гілку хтось коника начепив.

— То витівки сорокопуда,— засміявся Озивайко.— Та ось і він сам,— показав у бік куща, де сиділа невелика пташка з білим комірцем і сірувато-бурою спинкою.

— Але сорокопуди не зимують у нас,— озвалася Оля,— навіщо тоді їм ці запаси?

— Як то кажуть, про чорний день. Приміром, коли підуть дощі і комахи сховаються в траву.

...Гарно в лісі. Пахне грибами, живицею, квітами. Багато цікавого побачили діти. Однак час і додому. Перший по стежині йшов Ігор.

— Ой! їжаченята! — раптом вигукнув він.— Раз, два, три... п’ятеро!

Нахилився, щоб роздивитися. А їжаченя підстрибнуло, боляче вкололо його.

— Чому вони опинилися тут? — запитали в Озивайка.

Замість відповіді той роззирався навкруги. Щось нагледів у траві й невдовзі приніс до гурту дорослого їжака.

— Тепер зрозуміло? Їжачиха вивела малят на прогулянку, а тут ми нагодилися.

Він поклав їжачиху на стежку. Юннати відійшли, очікуючи.

Минула хвилина-друга. Перелякана сімейка не рушала з місця. Тоді Озивайко щось промовив до їжачихи, та запирхала й подалася геть зі стежки. За нею покотилися клубочки-їжаченята.

...Надійшов вересень. Де-не-де жовтіло листя на деревах, однак трава зеленіє, й не хочеться вірити, що літо закінчилося. Та вір не вір, а сонце хоч і світить яскраво, однак гріє дедалі слабше.

Юннати ходили в гості до Озивайка, заготовляли корм для зимуючих пташок — збирали насіння з кущів, в’язали кетяги калини. Озивайко показав дітям, як білка собі на зиму жолуді збирає, а потім ховає їх у мох або складає в дупла. В одному дуплі наткнулися на летючих мишей. Ті з вереском випурхнули звідти, а як учні поховалися од них, летючі миші повернулися до схованки. Озивайко дозволив дітям обережно заглянути в дупло. Летючі миші висіли донизу головою — відпочивали.

— Кажани, так ще називають цих тваринок,— розповів Озивайко,— всю зиму спатимуть в таких позах у дуплах або на горищах. Це надзвичайно корисні тваринки. Вони полюють на комах, серед яких багато шкідливих. Важливо й те, що полюють уночі, коли більшість пташок сплять. Часом кажани з’їдають стільки корму, скільки важать самі!..

Почалося бабине літо. Озивайко сказав гуртківцям, щоб здогадалися, чому ця пора так називається. А тут і думати нічого: стоїть така погожа безхмарна днина, так лагідно пригріває сонце, що навіть стареньким бабусям приємно посидіти надворі.

Летить павутина. Її дуже багато. Вона звисає на паркані, на кущах, чіпляється на дітей. Одну білясту ниточку вхопив Петько й хотів одкинути, та Озивайко не дозволив.

— Погляньте, хто сидить на кінчику павутини,— покликав дітей.

— Павучок! — зраділа Оля.— Який легенький!

— А тепер упіймайте ще по павутинці й подивіться, чи немає й там таких "парашутистів"!

Яке ж було здивування Олі, коли на кожній павутинці вона виявила по павучку.

— Звідки вони взялися і чого літають? — дивувалася.

— Таким чином павуки мандрують на далекі відстані,— пояснив Озивайко.— Тільки-но настане бабине літо, вони залазять на дерева й починають випускати клейку речовину, яка одразу ж застигає, утворюючи павутину. Дмухне вітерець, і павучок полетить на своєму "килимі-літаку" подалі від гнізда, де народився. Іноді довго летить, а як зачепиться — кидає павутину й шукає собі схованку, щоб перезимувати, а навесні звити в ній гніздечко.

— Виходить, павучки не гинуть на морозі? — здивувалася Оля.

— Та ні. І так зимують не лише вони, а й метелики, личинки багатьох комах...

Озивайкову розповідь перебило дзвінке "курли-курли-курли", що долинуло з неба. То клином летіли на південь журавлі.

За що крука з казки вигнали

Отож був погожий вересневий ранок: басовито гули джмелі, заклопотано метушилися мурахи, павук дбайливо снував свою нескінченну нитку-павутинку...

Озивайко сидів на пеньку край галявини, де він час від часу збирав своїх маленьких помічників — Соснячків, Бересточків, Кленовичків, Дубовичків та інший лісовий люд,— й радісні думки огортали його добре серце: у лісі повний порядок! Не страшно зимувати пташкам — уродило насіння, ще й друзі — юні натуралісти — обіцяють допомогти пернатим перебути морози; диким свиням жолудів до весни вистачить; кози й лосі теж не пропадуть з голоду — чекають на них копиці запашного сіна, віники з березового листя... А як там бобри? Озивайко рішуче встав, щоб одразу ж вирушити до лісової річки, де водилися ці працелюбні звірі. Та не встиг і кроку ступити, як у траві пролунав голос-дзвіночок Ліщинки — крихітної дівчинки в шапочці, що нагадувала горіх ліщини. Лісовичок страшенно здивувався, як побачив, що сидить Ліщинка на спині-закрутці Равлика. Що за неповага? Придивився, а біля неї й інший лісовий люд...

— Теж мені автобус знайшли! — розгнівався лісовичок.— Гадаєте, справ у Равлика мало? Йому он треба нірку шукати, аби де зиму перебути. А ви чому не біля своїх дерев?

— Не гримай на них, Озивайку,— промовив Равлик.— Вони мені гарну схованку під корінням Дуба показали, за це їх катаю! Нехай розважаються, бо цілісіньке літо, бачив, не присідали, охороняючи дерева, кущі й трави.

— А в нас до тебе, Озивайку, є невідкладна справа,— дзвенів голосочок Ліщинки.— Розсуди нас із Равликом.