Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди - Давидов Анатолій

І вже до Озивайка: — Виходить, ти нічого не знаєш про космічні тарілочки?

— Не знаю,— здивувався той,— звідки ж мені про це знати, коли я з лісу не виходжу?

— Бачиш, як викручується? — не вгавав Дмитрик.— Але нас не проведеш. Або скажеш, де стоїть космічний корабель, або кинемо тут прив’язаного — нехай звірі тебе з’їдять! — страхав він Озивайка.

Той зрозумів, що легко не відбудеться. Ще раз звернувся до сили лісовикової — марно!

"Треба щось вигадати,— розмірковував гарячково,— аби не лишили мене прив’язаного. Бо тоді Вовк одразу пошматує..."

— То ти поведеш нас до свого зорельота-тарілочки чи ні? — наступав Дмитрик.

— Ходімо! — погодився Озивайко.

Хлопці швидко розв’язали його і втрьох подалися в глиб лісу.

Дмитрик аж підстрибував од радощів.— Не вірив мені,— дорікав Костикові,— а я був цілком певний, що перед нами інопланетянин. Тепер прославимося!.. Аякже — полонили шпигуна з іншої планети! — І до Озивайка: — Тільки не надумайся тікати, бо з-під землі дістанемо. Ми з Костиком такі!

Ліс дедалі густішав. Осінь запалила дерева й кущі багряно-жовтим полум’ям. Тремтіло під холодним вітром листя, падало й встеляло землю м’яким килимом.

— Куди ти завів нас? — нарешті схаменувся Костя.

Останні промені сонця золотили кучеряві вільхи, трохи далі височіли могутні ялини. Під ногами проступало болото.

Впритул до Озивайка підійшов Дмитрик:

— Веди до корабля, інакше втопимо в оцій багнюці!

Тривожно шуміло верховіття. Десь неподалік зареготала сова.

Озивайкові стало моторошно.

"А як справді втоплять? Хто тоді про ліс дбатиме?"

— Напевне, Костику, треба знову зв’язати це опудало! — Дмитрик почав розмотувати мотузок.

— Озивайку, озовися! — раптом долинуло десь здалеку. І лісовичок упізнав голос Петька, одного із своїх помічників.

— Тут я! — голосно закричав.— Рятуй мене швидше!

...Довго в лісі стояв регіт, коли Озивайко розповідав, як його хлопці в полон брали.

— Оце так прославилися! — переживав Костик і попросив юннатів нікому не розповідати про лісову пригоду.

— Не міг раніше пояснити, хто ти! — примирливо говорив Дмитрик Озивайкові.— Одначе, як же нам тепер звідси вибратися? А ви, хлопці, чого сюди забрели?

— Теж заблукали, бо Озивайка не могли докликатися!

Швидко стемніло, і Петько запропонував заночувати в лісі, щоб у пітьмі не потрапити в непрохідне болото.

Хлопці швидко спорудили курінь, вислали його ялиновим гіллям, запалили для годиться невелике багаття біля входу й одразу ж поснули.

Тільки Петько не спав.

— Озивайку,— нарешті промовив,— як ти дозволив себе зв’язати? Тебе ж нічого не бере?!

Довелося Озивайкові розповісти Петькові про рішення найстарших лісовиків.

— Вони що, з глузду з’їхали! — розхвилювався Петько.— Та дарма! Завтра щось придумаємо. Не журися, Озивайку.

Однак і вранці Петько нічим не зміг допомогти другові. Тільки запропонував:

— Залишайся з нами в місті. Перезимуєш, а там видно буде.

— Загину я без лісу,— засумував Озивайко.— Та й звірам і птахам моя допомога потрібна!..

Пішли діти додому. Пообіцяли Озивайкові частіше навідуватися. А щоб Вовка не боявся, дали йому ніж мисливський.

...Бреде Озивайко лісом. Дерева вже майже голі. Зривається осінній дощ. Добре, що Петько теплу штормівку дав. По дорозі річка трапилася. Оце тут узимку він видру сполохав. Ліг край берега. Онде нірки — там раки зимуватимуть. Приглядівся, а раки ще не сплять. Ніжками ворушать, а до них невеличкі ягідки прикріплені — ікра. "Треба буде юннатам показати,— подумав Озивайко.— Он як рачихи ніжками водять, щоб кисень до ікри поступав. А де ж це видра? Дрімає, либонь, у теплому лігві, щоб звечора на полювання податися".

Підвівся Озивайко, пішов над берегом. А це що? Давній знайомий — зайчик. Тільки тепер у білу шубку вбрався. Тремтить, бідолаха, не лише від холоду, а від страху, що здалеку його видно. Озивайко хотів погладити зайченя, та воно чкурнуло чимдуж у кущі. Думав-таки наздогнати, але спіткнувся і впав, боляче вдарився об... лосині роги.

Роги були великі, гарні. "Подарую Петькові",— підняв їх, а тоді побачив, що вони в багатьох місцях поточені лісовими мишами.

"Нехай уже доїдять",— вирішив і залишив роги там, де вони раніше лежали.

Вітер давно вщух, сонце стало ласкавіше, тепліше. Озивайко зняв штормівку, сів на неї, щоб перепочити. Але що це? Над галявиною з’явилася зграйка комарів.

"Поява комарів у листопаді,— подумав,— обіцяє м’яку зиму. Треба про це юннатам сказати".

Поки спочивав, сонце знову закрила свинцево-сіра хмара. Пішов дощ.

Неждана радість

Зима настала раптово. На минулому тижні ще йшли дощі, а це за одну ніч накидало снігу, вдарив мороз і закував у крижаний панцир дерева та кущі. Ламалося гілля, падали деякі дерева.

Не міг Озивайко довго чекати юннатів. Тривожився, що скоїться лихо непоправне з птахами та звірами. А тут Сорока десь поділася. Не витримав, подався сам до станції юннатів.

— Що ж ви, хлопці, собі думаєте? На кого чекаєте? — здибав першим Петька й напосів на нього.— У лісі біда велика: дощ пройшов, а тоді мороз вдарив. Усе під кригою. Птахи не можуть навіть із критих годівничок їжу брати!

— Звідки нам про те, Озивайку, знати,— подивувався Петько.— Ти ж бачиш, у місті дощу не було. Сніжок, правда, пролітав. До лісу ми збиралися завтра йти. Та коли таке діло, оголошуємо по всій станції тривогу! Біжіть, друзі,— звернувся до юннатів,— по всіх кімнатах, нехай діти до лісу збираються. Підемо визволяти з крижаного полону годівниці, рятувати братів наших молодших...

Ніколи, мабуть, у лісі ще не було стільки дітей. Мало того, що з старих годівниць кригу збили, заправили їх кормом, так іще й кілька нових поставили.

— Приймай роботу, Озивайку,— вигукнув Петько.— Стільки всілякого насіння принесли, що навіть лишилося. Матимеш добрий запас. Одне хвилює, чи встигли ми, чи не пропали лісові мешканці од голоду?

— Давайте відійдемо,— порадив Озивайко.— Інакше птахи боятимуться до годівниць летіти. Звірі — й поготів не підійдуть.

Сховалися в кущі. Одразу ж до корму прилетіли птахи, стали дзьобати насіння. Невдовзі до великої годівниці, що колись її Вовк зруйнував, прийшов лось. Став березові віники жувати. Прибігли й дві кізки, смикнули сіно з іншого боку. А лось на них навіть очима не повів.

— Встигли! Не пропадуть тепер пташки й звірята! — радісно вигукнула Оля.— І все це ти, Озивайку! Поки у нашому лісі такий лісовичок господарює, буяти йому зеленню, повнитися співом пташиним! Ти, Озивайку, справжній друг!

— Хто я тепер без вас,— розчулився лісовичок.— Велике спасибі за допомогу!

Хоч як у лісі добре, а додому пора. Петько підійшов до Озивайка:

— Ходімо з нами. Дивись, як мороз бере. Замерзнеш.

— З лісу, Петре, нікуди не піду! — сумно, але твердо промовив Озивайко.

Петько обняв лісовичка, кинувся наздоганяти дітей.

Тоскно стало Озивайкові, ох як тоскно. Згадав, як іще зовсім недавно була в нього сила лісовикова, все він міг, усім допомагав. А ось тепер сам у скруті, добре, що хоч Вовка поблизу немає. Злякався, певно, сіроманець людських голосів. Але якщо з’явиться,— лісовичок намацав біля пояса Петьків подарунок,— є чим зустріти наклепника.

— Добридень, Озивайку! — пролунало несподівано. Лісовик аж здригнувся, побачивши одного з найстарших лісовиків, що повідомляли йому вирок.— А я, синку, звістку тобі знову приніс.

— Яку ще кару можна мені придумати?

— Не про кару йдеться, синку,— лагідно промовив найстарший лісовик.— Тут бачиш яка справа: не розібралися ми одразу, що водишся ти з добрими людьми. Це Вовк нас збив із пантелику. А ось тепер, як у ліси біда прийшла, переконалися — то великі наші друзі. Та й ти справжній охоронець своїх угідь. Не злякався, не відступив, не покинув своїх підопічних. А Вовкові, мерзенному наклепникові, не жити у наших лісах!

— Спасибі, дідусю,— зрадів Озивайко.— А як буде з силою лісовиковою?

— Та вона вже повернулася до тебе!

Озивайко сплеснув у долоні й кілька разів став то невидимий, то видимий.

— Живемо! — поцілував найстаршого лісовика в обидві щоки.— А зараз, дідусю, даруйте — наздожену друзів, поділюся з ними радістю! — й над лісом полинула бадьора його пісня.

КІНЕЦЬ