Про Озивайка, лісовий люд та їхні незвичайні пригоди - Давидов Анатолій
Тільки трохи менша,— промовив Озивайко.— Але такого, щоб із шматка тіла нова тварина виросла, у наших краях не буває. Так що місцевим зіркам поталанило...
— Ну й дива! — вигукнула Ліщинка, а сама бочком-бочком, подалі від того місця, де лежали морські зірки.
Відбилася Ліщинка од гурту, йде собі по м’якенькому пісочку — ногам приємно, а довкола краса, яку й уявити важко: неподалік строкаті риби-папуги пропливли; там, на дні ковбані, морські лілії похитують своїми ніжними пелюстками, між ними шастають креветки; під уламком загиблого корала невеликий спрут причаївся.
— Хитрюга! — усміхнулася Ліщинка й хотіла того спрутика дістати, щоб показати лісовому люду, а він як вистрілить в неї чорнилом. Ліщинка мало свідомість не втратила чи то від переляку, чи від болю в очах. Заплакала.
Їй на допомогу Водоростівки примчали. Розсердилися на спрута, стали йому виказувати.
— Який недоторканий! Нічого б з тобою не сталося, якби Ліщинка побавилася трохи!
— Знаю ці забавки,— буркнув спрутисько.— Так недовго й на обід комусь потрапити! — випустив струмінь води й помчав, мов ракета, подалі від гріха.
Водоростівки промили Ліщинці очі, розігнали довкола неї чорнильну пляму.
Помчали доганяти лісовий люд. Та тільки ступили між водорості, як пролунали застережливі голоси супутниць:
— Не наступи на равлика!
Глип, а неподалік красива жовтогаряча черепашка лежить.
— Порожня? — запитала Ліщинка Водоростівок і хотіла взяти черепашку, як звідти щось гостре виткнулося, і якби вона не відсахнулася, то удар прийшовся б по її руці.
— Обережно! — підскочили до неї Водоростівки.— Конус, так звати цього молюска, надзвичайно отруйний.
— Ну й родичі у нашого Равлика! — жахнулася Ліщинка.— Десятою дорогою треба їх обходити! Аж подих забило.
Водоростівки взяли її під руки й попливли до гурту. Та що це? На півдорозі вони зупинилися, з острахом стали вдивлятися в зарості водоростей, які тут росли особливо густо.
— Мурена! — тут і Ліщинка побачила довгу рибину із злими очима і широко відкритою пащею, повною гострих зубів.
Мурена, збагнувши, що її помітили, не таїлася далі й почала наближатися до них.
Водоростівки потягли Ліщинку вбік. Там лежав чималенький равлик "Ріг Тритона".
— Ховаймося за нього! — сказали Водоростівки.— А може, пропливе мимо мурена.
Однак хижачка не збиралася їх минати.
— Рятуй нас, Тритончику,— занервували Водоростівки.— Чи ж не бачиш, мурена хоче нас з’їсти!
"Ріг Тритона" виліз із своєї красивої мушлі, припав ногою до кам’янистого ґрунту, а край раковини підніс над собою. Мурена, як побачила, яка перед нею здобич, одразу ж забула про Водоростівок
і Ліщинку й кинулася на молюска. Блискавично це зробила, однак і "Ріг Тритона", виявляється, гав не ловив. Встиг-таки, поки його тіла торкнуться гострі зуби, причавити краєм черепашки голову мурени, притиснути її до ґрунту.
— Не відпустить, поки риба не задихнеться! — сказали всезнаючі Водоростівки.— Бачиш, Ліщинко, і серед молюсків у нас чимало друзів!
Великий острів, кораловий риф, виріс посередині океану з коралів — дрібненьких тваринок, які зовні нагадують квітку з пелюстками.
До коралового рифу, що гігантським млинцем осів на дно морське, й привів Кокосик мандрівників. Ще здалеку було видно: окремі місця коралової колонії взялися, немовби лишаями, білими плямами.
— Ось так виїдають корали морські зірки акантастери, або, як їх ще називають, тернові вінці,— пояснив Кокосик.— Добре, що про це своєчасно дізналися люди.
Тут мандрівники стали свідками, як добре вже знайомий Ліщинці молюск з красивою мушлею прорізав у тілі зірки щілину й став її пожирати.
— Знову вбивство! — мало не знепритомніла Ліщинка.
— Якби не тритони, не риби, не люди, про яких я розповідав, пропав би кораловий риф,— сказав Кокосик.— А він так потрібний мешканцям моря.
— Озивайку,— стривожено гукнув Соснячок,— там, на виднокраї, вітрильники. Ціла флотилія! Хто на них пливе? Друзі чи вороги?
І справді, на горизонті з’явилося багато невеличких вітрил, які швидко наближалися до острівця.
— Заспокойтеся,— усміхнувся Кокосик,— то не кораблі, а схожі на медуз "португальські кораблики". Вітрила, які ви бачите, не що інше як плавальні пухирі, оснащені гребенем. Подує вітерець, наповнить гребінь-вітрило — і "португальські кораблики" мчать по хвилях.
— Премилі істоти,— зраділа Ліщинка,— давайте з ними пограємося!
— Так хто ж з хижаками грається?! — жахнувся Кокосик.— Ось приб’є їх сюди вітерець і ви самі переконаєтеся, чи варто з ними справу мати.
Невдовзі один з "португальських корабликів" причалив до коралового рифу.
Зблизька він не здавався таким гарненьким, як здалеку, та все одно приваблював ніжно-голубим кольором, в його драглистому тілі сонячні промені вигравали веселкою. Цілий жмут щупальців обмацував усе довкола. А тут саме рибка пропливала. Як побачила лісовий люд, сахнулася й з переляку потрапила до щупальців. Ті одразу ж її хапонули. І чим дужче борсалася рибка, тим дужче стискали її щупальці. Невдовзі й тіпатися перестала.
— Оце тобі й іграшка! — промовила Ліщинка.— Так би він і мене задавив!
— Вже якось би гуртом одбили,— сказав Кокосик.— А взагалі "португальські кораблики" хижаки неабиякі, вони не пропускають ніякої здобичі. Від них рибі, крабам і рачкам справжня біда.
...У теплі й добрі проводили дозвілля на острові лісові хлопчики й дівчатка. Час від часу пропонували допомогу Орхідейкам та Ліанкам — доглядати за рослинами, але тим і самим не було чого робити, бо погода стояла гарна, вологи вистачало, а хвороб саме на острові не було ніяких. Тому-то купалися знічев’я та засмагали. Аж розлінилися, бо на запрошення Кокосика до підводних мандрівок були охочі лише Ліщинка та Дубовичок.
— А що,— сказав одного разу Озивайко.— Може, друзі, назавжди тут залишитесь? Не треба буде щодня трудитися біля дерев та кущів, мерзнути в непогоду, боротися з шкідниками...
— Про що ти говориш, Озивайку,— обурилися Грушівниці,— та ми ніяк не дочекаємося, коли додому летіти. Що там без нас у лісі робиться? Весна ж іде, Озивайку. А що може бути кращим у світі, як цвіт дикої груші!
— А весняна зелень березового листя, а гудіння бджіл, які збирають пилок-пергу з квіточок вільхи та ліщини, а ніжність пролісків...
Озивайко радісно вслухався в голоси своїх помічників, й ні з чим незрівнянне почуття гордості за них, за їхню вірність рідному краю огортали його серце.
— Тоді нам в дорогу пора,— сказав Лісовичок.— Складаймо спорядження до літачка, щоденники — наш звіт юннатам, й будемо дякувати премилим господарям за гостину, за те, що живими залишилися, бо від павуків, акул і спрутів, бачили, добра не жди!
...Сонце ще не встигло дійти до небокраю, а казковий літачок уже спускався на рідну землю.
Несправедливий вирок
Весна і літо промайнули швидко. Хоч і юннати, задоволені розповідями Озивайка про пригоди лісового люду в теплих краях, допомагали, та роботи на всіх вистачало. Вовк не з’являвся в лісі, й Озивайко у клопотах забув про нього.
Того осіннього ранку зібрався було лісовик провідати борсуків, що оселилися в глибочезному яру, дізнатися, як до зими готуються. Аж гульк — гості до нього йдуть: два найстарших лісовики.
Зрадів їм Озивайко невимовно. Одного роду-племені, а може, ще чогось нового навчать чи розкажуть, як колись лісовики господарювали...
— А ти не дуже скачи перед нами,— пригасив його радість один з найстаріших лісовиків.— Прийшли ми сюди, щоб покарати тебе за зраду нашій справі!
— За зраду? — аж присів Озивайко.
— Так-так, бо злигався ти з одвічними нашими супротивниками, що ліс обдирають, як липку. Замість того, щоб їх відлякувати, принаджуєш сюди.
— Не злі вони люди, дідусю! І лісові багато допомагають: пташок та звірів підгодовують, мурашники розселюють...
Та найстарші лісовики не слухали тих пояснень. Вони були невблаганні.
— Зібрання найстарших лісовиків ще торік вирішило позбавити тебе сили лісовикової. Та за всілякими клопотами досі не могли оголосити тобі вирок. Відтепер живи так, як люди, котрим ти повірив. А про ліс дбай, од того залежить твоє вороття.
І зникли. Немовби й не було їх.
Пожурився, пожурився Озивайко, та діяти нічого. Вирішив-таки до борсуків навідатися. Хотів навпрошки болотом іти, куди там,— грузне! "Ось що таке — "позбавити сили лісовикової",— гірко усміхнувся сам до себе і почимчикував сухим лісом.— Раніше йшов — гілки одхилялися, а тепер так і намагаються по очах хвисьнути".
Йде Озивайко й не відає, яка ще біда підстерігає. Вовк за ним по п’ятах крадеться. Слушну мить вичікує.
— Отепер тобі, Озивайку, не минути лиха! — хрипить.— Ось коли я тебе провчу. Зараз ти пересвідчишся, які в мене гострі зуби!
Тільки-но Вовк хотів стрибнути,— над його головою Сорока зацокотіла, про небезпеку сповіщаючи. Почув Озивайко, обернувся рвучко. Бачить — Вовк лаштується до стрибка. Сплеснув у долоні. Раз, другий! І знову зрозумів, що то значить "позбавити сили лісовикової". Не зміг стати невидимим.
— Плещи, дурню, в долоньки, плещи,— зареготав Вовк.— Зараз я тебе їсти почну!
А Озивайко підстрибнув щосили і вчепився в товсту дубову гілку. Заліз на дерево. Вовк припізнився на якусь мить, тільки зубами клацнув та облизався.
— Злазь. На чесний двобій тебе кличу! — заволав.
— Теж мені чесний,— розсміявся Озивайко.— У тебе гострі зуби, а я зовсім без зброї...
— Сидітиму доти, доки не впадеш з голоду,— пообіцяв Вовк, умощуючись під деревом.
У цей час почулися людські голоси. Ближче, ближче, зовсім близько. Вовк злісно блимнув на Озивайка:
— Все одно не втечеш од мене! — й подався геть.
Вийшло двоє підлітків.
Озивайко зрадів їм, став з дуба спускатися. І вже коли землі торкнувся, відчув, як іззаду обхопили його чиїсь руки, почали прив’язувати мотузками до дерева.
Хоч як пручався Озивайко, мотуззя все тісніше обплітало його тіло, а хлопці стрибали перед ним, глузуючи:
— Впіймався, неборака! Тепер не допоможуть ніякі тарілочки.
— Про які тарілочки ви говорите? — здивувався Озивайко.— Хіба ви не знаєте, що лісовики нічого не їдять?
Хлопці перезирнулися.
— Не вір йому, Костику,— промовив менший на зріст.— Це справжній інопланетянин. Я на картинках бачив. Такі ж самі химерні комбінезони в них,— кивнув на зелене Озивайкове вбрання.— Прилетів сюди з лихим наміром, інакше не таївся б на дереві, а прийшов у міліцію й чесно сказав, яке завдання виконує!
— Не гарячкуй, Дмитрику! — зупинив його Костик.
