Писар Імхотеп - Микитин Теодор
Може, не сьогодні, а наступного разу, коли головний учитель знову дозволить йому навідатися до батьків. Але спершу треба гарненько подумати, як перехитрити Терсею.
Поспішаючи додому, Імхотеп спостерігав за змінами, які сталися в Царській дільниці за рік. Він зауважив, що з'явилося кілька нових розкішних будинків, харчевень і крамниць, на площі поставлено сонячний годинник, на вулицях стало людніше. Мабуть, з убогої Еллади знов прибули поселенці.
Як завжди, тихо було в іудейських дільницях і гамірно в Єгипетсько-Сірійській. Тут, на вулицях і площах, з'явилося більше жебраків, штукарів і ворожбитів, а також дивовижно одягнених чужинців. У центрі дільниці споруджено басейн, до якого з пащ чотирьох кам'яних левів текла вода, проведена сюди трубами з озера. Біля басейну товпилися змізернілі жінки з відрами і жбанами. Для них безплатна вода була благодаттю, але багато водоносів позбулося нужденного заробітку.
Невільниче торжище вже не вміщувало виставлених на продаж "тіл без душі". Тут майже за безцінь продавали дітей, але молоді раби, особливо вродливі рабині, коштували чимало срібла, навіть золота.
В дільниці Ракотіс Імхотеп прискорив хід. Хотілося чимскоріш зустрітися з батьками. До того ж, він уважно шукав якихось змін, але не знаходив. Ті самі нужденні хижі, які були рік тому, ті ж передчасно постарілі од злиднів чоловіки й жінки, ті ж голі, з роздутими від водянистої ячмінної каші животиками діти. Чомусь не видно було товаришів по хлоп'ячих розвагах, з якими купався в морі, збирав черепашки, ловив на мілині раків. Мабуть, юні друзі вже заробляють на ячмінну кашу: рибалять, тчуть, ліплять глиняні глечики і жбани, пасуть чужих корів і овець.
— Імхотепе, сину Петубаста! — покликала його якась жінка, і він зупинився.
В отворі хижі, який на ніч заслоняли солом'яною матою, стояла Усехет — мати його товариша Джедгера.
"Як вона постаріла і схудла",— здивувався Імхотеп, торкаючись долонями колін.
— Кажуть, що ти скоро станеш писарем,— підійшла до хлопця Усехет.— Твої батьки щасливі,— зітхнула, позаздривши їм за такого сина.
— Мине ще багато пір року, поки наберуся потрібної мудрості,— скромно спростував сказане жінкою Імхотеп.— Дорога до неї далека, як до витоків Гапі. Де ж Джедгер?
— Не питай, Імхотепе,— схлипнула Усехет,— Джедгер уже в царстві Осіріса. Він і його батько, а мій чоловік Пабас, не повернулися з риболовлі. Нема вже й Пагері. Батьки віддали його в найми наглядачеві над зрізувачами папірусу — і він помер від болотної хвороби. А малий веселий Ті став пастухом, і розлючений бик настромив його на роги. Тобі пощастило уникнути їхньої долі.
Загибель товаришів пригасила радість хлопця. Ось ті зміни, які сталися в Ракотісі. Власне, щороку Осіріс забирає звідси багато молодих людей, але досі він, Імхотеп, не замислювався над причиною такого лиха.
— Воля богів,— не знайшов він переконливіших слів, щоб розрадити Усехет.
— Не згадуй про них, бо вони такі несправедливі, як і люди,— засмикалося обличчя в жінки.— Вони опікуються багатими і їхніми синами, які ростуть здоровими, бо не зрізають папірусу, не пасуть розлючених биків і не виходять у море на старих, спорохнявілих човнах. Навіть богиня справедливості — Мат — байдужа до нас, злидарів. Хай моя Ка ніколи не зазнає спокою і вічно блукає в темряві, як коли-небудь пожертвую богам хоч би дакти-леву кісточку,— заповзялася на небесних владик за свою кривду.— Але йди вже, Імхотепе, хай Петубаст і Нехті нарадуються тобою.
Торкнувшись долонями колін, Імхотеп, зажурений почутим, побрів знайомою вуличкою.
Ось і батьківська хижа. Від зворушення хлопцеві аж дух перехопило. Така, як він її залишив, тільки де-не-де на покрівлі свіжий очерет.
На крихітному подвір'ї булькоче щось у чавунному казанку, підвішеному над маленьким вогнищем. (Цей посуд — найцінніша річ у хижі. Батько довго складав обол до обола, щоб купити його, і врешті новизна прийшла до хати.) А мати, стоячи на колінах, розтирає на камені ячмінне зерно, не відвикла від прадавнього способу: роздрібнює на камені зерно на кашу замість змолоти його на жорнах. Греки з давніх-давен користуються ними, бо зробити їх неважко. В святині Гора є навіть грецький млин, в якому каміння обертають впряжені у шлеї мули або раби, що ходять по колу.
"Ячмінна каша",— ВАОВИВ хлопець знайомий запах.
Передчуваючи щось, Нехті підвела голову, скрикнула.
— Імхотепе, сину! — схопилася на ноги й кинулася назустріч хлопцеві, пригорнула до грудей його голову.
Зацікавлений вигуком дружини, вийшов з хижі Петубаст. Уздрівши сина, він хвилинку придивлявся до нього, ніби хотів упевнитися, чи справді це Імхотеп, а тоді мовчки поклав йому на голову роз'їдені морською водою шкарубкі од весел долоні і довго їх не здіймав з неї.
Минули перші радісні хвилини, і всі троє засіли з ложками-черпачками до водянистої каші. Уплітаючи її, Імхотеп ладен був поклястися на всіх богів, що такої смачної він ще не їв, хоч учням школи Гора не шкодували і пшеничної. Водночас точилася жвава розмова з вигуками, сміхом, ахами і охами. До радісної зустрічі з сином додалася ще й гордість за нього, і обличчя Петубаста й Нехті сяяли, як два сонця.
Раптом риболов відклав черпачок.
— Терсея веліла мені перед надвечір'ям з'явитися до неї,— пояснив, чому не може побути з сином.— Вона матиме гостей з Еллади, і їй треба багато риби. Скільки і якої — скаже мені.
Імхотеп стрепенувся. Він піде з батьком... З порожніми руками? Батько ж не несе Терсеї риби. Якби-то можна якось подати Ніке вістку про себе і довідатись, як вона її сприйме?
— Сет наслав на Анупа хворобу,— поділилася з сином втішною подією Нехті.
— Тепер ніхто не перевіряє уловів,— радів разом з дружиною Петубаст. — Я призбирав кілька оболів, а завтра одержу від Терсеї, може, навіть драхму,— говорив, не підозріваючи, що діється в душі сина.
Імхотеп неуважно прислухався до слів батька й матері: напружено щось думав. Раптом обличчя його проясніло, він рвучко підняв з землі глиняний черепок і камінцем почав щось шкрябати на ньому.
— Передай його Ніке, але так, щоб не бачила Терсея, — подав черепок батькові.
Петубаст і Нехті багатозначно перезирнулися.
— Вона — еллінка,— нагадав синові риболов.— Та й дуже небезпечна це справа. Якби довідалася Терсея — прогнала б мене і не купила б риби. Що ж ти написав? — поцікавився.
— Імхотеп вітає Ніке,— прочитав хлопець.
— Але ж вона не знає єгипетських письмен,— зрадів Петубаст, що не треба буде нести черепка.
— Я написав грецькими,— ошелешив батька Імхотеп.
— Невже знаєш еллінські письмена? — здивувався Петубаст.
— Наш син уже такий розумний, як еллін! — радісно вигукнула Нехті.— Він швидко стане писарем.
— Я передам черепок Ніке,— розвіяв вагання Петубаст.
Він повернувся не скоро. Але веселе обличчя свідчило, що з доброю вісткою.
— Як Сехет мені допоможе, то зароблю драхму ще й чотири оболи,— похвалився дружині і синові.— То дуже великі гроші, і в нас буде досить ячменю на кашу і паляниці.
— Купимо велику артабу 23 зерна і жбан олії, — наперед розпорядилася грішми Нехті.
— Ще й наваримо пива,— нагадав дружині Петубаст. Імхотеп поділяв радість батьків, проте чекав важливішої звістки, ніж про ячмінне пиво.
— Черепок я передав Ніке,— згадав нарешті прохання сина Петубаст.
— Вона, мабуть, не взяла його,— з острахом глянув на батька Імхотеп.
— Навпаки, дуже йому зраділа,— розсіяв тривогу сина риболов.— Але говорила щось таке дивне, що я не зрозумів її.
* А р т а б а велика і мала — 40 — 20 л.
— Ти запам'ятав її слова? — збуджено допитувався Імхотеп.
— Йшлося про якісь черепашки,— знизав плечима Пе-тубаст.— Казала, що ти повинен їх принести. Я обіцяв назбирати їх повен бедет, але вона відмовилася від моїх. Ніби яка різниця була 6 між моїми і твоїми черепашками. От вередливе дівчисько! — покрутив головою.
Те, що раптом сталося, неабияк налякало Петубаста і Нехті. їхній учений син, плескаючи в долоні, підстрибував у дивному танку, якого ніколи в Кеміті не танцювали.
Може, це був модний еллінський.
V
Людина творить — час руйнує. Йому підвладні навіть піраміди, в яких спочивають фараони і знаходить пристановище їхня безсмертна Ка, щоб не блукати в темряві. Не пощадив він і папірусів у святині Гора: вони потемніли, але ієрогліфи залишилися розбірливими. Сувоїв всього-на-всього чотири тисячі, зате найдавніших і тому найцінніших. Таких не мала навіть царська бібліотека (яка дістала назву від столиці — Александрійська), де зібрано їх понад півмільйона, ані святиня Серапіса, де зберігалося сорок тисяч папірусів. У них записано минуле Чорної Землі, її закони, звичаї і вірування ще задовго до того, як еллін Гомер створив "Одіссею" та "Іліаду", якими так гордяться греки.
А гордитися є чим. Імхотеп теж зачитувався ними, бо за п'ять років навчання так вивчив мову еллінів, що володів нею, як рідною. А втім, крім Гомера, у греків були ще Есхіл, Софокл, Евріпід, безліч мудреців і філософів на чолі з Сократом, істориків, законодавців і, врешті, таких славетних поетів, як Анакреонт і Сафо.
Меріб, перебуваючи в Елладі, придбав багато еллінських книг і тепер дозволяє читати їх своєму молодому помічникові.
Проте не лише мову еллінів-завойовників, без знання якої не приймають нині на царську службу, зобов'язаний вивчити єгипетський писар. Він повинен оволодіти ще й іншими знаннями. Чим далі від берега, тим глибше море. Так і з науками. Не встигнеш вивчити одну, а на черзі вже інші. Тим учням, які сприймають науки з трудом, допомагає палиця вчителя. Так, як Єменхепові. Юнакові вже дев'ятнадцять років, а його спина завжди в синцях, бо добрих учителів тепер замінили суворі. Учні постаршали, добавилися нові дисципліни. З колишніх учителів залишився лише Меріб. До його голосу прислухається сам верховний жрець, в харчовому раціоні учнів появляється іноді м'ясо, а фізичні вправи стали, як у грецьких школах, обов'язковими.
Нові предмети Імхотеп сприймав швидко, без труднощів, хоч деякі вчителі дивилися на нього кривим оком. Юнак іноді висловлював думки, які заперечували нібито незаперечні істини, бентежили вчителів. Особливо насторожено ставився до нього викладач староєгипетського і еллінського правосуддя Геренгетон. Судових законів було багато, і всі вони служили багатіям.
