Писар Імхотеп - Микитин Теодор
— Зі скриньки, що висить у мене на грудях, за одного нужденного халкоя цей учений птах витягне для вас папірус, з якого довідаєтесь, що чекає вас, ваших дітей і онуків. Боги відкриють вам таємниці, варті драхми. Чи правду я кажу? — звернувся до папуги, і той крикнув щось незрозуміле. — Ось вам доказ, що не обманюю, — послався на птаха.
Петубаст почухав голову: шкода було халкоя, але кортіло узнати, яку долю готують боги Імхотепові.
— Ось тобі халкой.— Він вийняв з-за фартушка монету і подав сірійцеві.— Повіщуй йому,— кивнув на сина.
Сірієць сказав щось папузі — і птах, схилившись над скринькою, вийняв з неї дзьобом клаптик записаного папірусу.
— Ай-ай! — аж прицмокнув сірієць.— Читай! — помахав перед Імхотепом папірусом. — Але навряд чи ти знаєш письмена,— засумнівався.— Доторкнися до нього, щоб спливло на тебе за нужденного халкоя благословення богів. Вони пошлють тобі щасливу долю. Станеш великим вельможею, матимеш палаци і рабинь, житимеш більше років, ніж десять разів по десять пальців на руках і ногах, а твоя Ка буде вічна,— кинув папірус у скриньку, щоб за хвилину віщувати з нього іншому легковірному.
Петубаст був задоволений віщуванням і не шкодував халкоя. Боги, напевне, не обмануть бідного риболова і його сина. Він навіть у думці не припускав, що сірієць — брехун. Адже папірус зі скриньки діставав не він, а папуга, і дзьобом птаха керували боги.
Віщування підбадьорило батька і сина. Петубастова уява малювала чотири човни, Імхотепова — папіруси з невідомими письменами.
Найспокійнішою, найкрасивішою була Царська дільниця, в якій проживали греки і на яку трудився весь Ке-міт, всі підкорені народи. Вздовж широких, покритих вавілонською смолою 19 вулиць стояли палаци Птоломеїв і їхніх вельмож, святині еллінських богів, багатоповерхові урядові споруди, театри, магазини, контори грецьких лихварів і купців, вічнозелені сади і парки. Перед кожним будинком — кілька дерев, статуя якогось бога або богині і клумба з квітами, що їх дуже люблять елліни. Серед еллінів багато освічених, які мають бібліотеки; Ніке каже, що й у них вдома є чимало грецьких книг. У їхніх будинках є лазні з ваннами й проточною водою; Ніке також купається щодня. Але що то за купання у вузькому, хоч і мармуровому, кориті? Інша річ — море, сонце, теплий пісок, голубе небо над головою.
Елліни навіть одягаються не так, як інші александрійці: жінки носять дорогі спідні хітони і верхні хламиди, а чоловіки ще й тоги , хоч у них, мабуть, дуже спекотно.
Оздобою Царської дільниці є храм муз, або, як називають його елліни, Музейон. Це сховані в садах і парках святині, різні будинки, в яких живуть учені, вільні слуги і раби, це астрономічна обсерваторія, наукові установи і славна на весь світ Александр і йська бібліотека. Музейон — місто в місті, проте його скарби недоступні єгиптянам.
Підкорений народ повинен задовольнятися малими знаннями, бо великі породжують бунтарські мислі, за якими ідуть вчинки, а розумний не підрубає гілляку, на якій сидить.
19 Вавілонська смола — покриття типу асфальту.
20 Тога — верхній чоловічий одяг.
У Царській дільниці багато храмів грецьких богів і лише один єгипетський — бога-сокола Гора, прародича фараонів. Його жерцям дозволено постійно проживати в грецькій дільниці, навіть користуватися бібліотекою Музейону і вести школу для єгипетських дітей, з якої виходили жерці, писарі, збирачі податків, котрі пізніше працювали на греків.
Птоломеї дуже шанували Гора, прирівнювали його до свого грецького прародича — бога світла і сонця Аполлона. Тому-то вони теж вважали себе нащадками єгипетського бога і законними спадкоємцями фараонів та обох корон.
Царські борзописці вмить нашкрябали вчені трактати про божественне походження нових володарів Єгипту од Гора — Аполлона, але їхні доводи були такі наївні, що не переконували, а смішили. За кілька драхм, пшеничну паляницю і жирну качку можна написати ще й не таке. Одначе єгиптяни знали, що Гор існував ще задовго до появи Аполлона, а сини Еллади відали, що батько Сотера — не бог, а бідний македонський чабан. За спритність і відвагу великий земляк-завойовник підняв сина чабана до висот полководця.
У Царській дільниці раз у раз зустрічалися філакети у мідних нараменниках, які пильно охороняли ситий спокій її жителів, гопліти в блискучих панцирах і округлих шоломах, статечні елліни, еллінки і раби, котрі завжди кудись квапилися. Рабів було набагато більше, ніж греків. Кожен еллін мав кілька, а то й кільканадцять "тіл без душі", а багатії навіть сто і двісті. За великі гроші вони віддавали їх у найми державним установам для спорудження святинь, доріг і каналів.
Перед святинею Гора Петубаст і Імхотеп зупинилися, щоб оглянути написи на її мурах.
За мурами стояла тиша, чути було, як дзюрчить вода, що глиняними трубами текла у басейни.
Біля відчинених воріт вартували молоді, найнижчі за саном жерці. То були колишні учні-невдахи, яким палиці не нагнали розуму, і вони стали божими слугами, але без права навіть на мідну пластинку.
Нудьгуючи від неробства, вони обмовляли вищих за саном жерців, жінок, які проходили повз них, насміхалися з нечисленних, але достойних прочан.
Святиня була багата: на її землях працювали тисячі фелахів, до того ж вона діставала щедрі дари од Птоломеїв, які не шкодували золота для своїх вигаданих прапредків, а вартових уволю годували ячмінною кашею, сочевицею, досхочу напували кислим пивом.
Але каша — розкіш злидарів — не задовольняла вартових. Вони заздрісливим оком поглипували на приношення багатих віруючих (які наслідували царів) — жирні печені качки, гуси і поросята з ніжно-брунатною шкірочкою і здоровенні нільські окуні, амфори з дорогим вином.
Вартові знали, що бог-сокіл, кам'яна статуя якого з золотими коронами Верхнього і Нижнього Кемітів зберігалася в найпотаємнішому сховку святині (куди доступ мали тільки довірені), і мармуровий Аполлон, який стояв побіч, ніколи не бачили і не нюхали тих смакот. Усе це злопають жерці з золотими і срібними пластинками та їхні сім'ї, а решта цього добра дістанеться тим, що з мідними. Божі слуги високого сану безконтрольно розпоряджалися прибутками святині. Вони жили з сім'ями в Александра у власних будинках, утримували гареми, влаштовували бенкети.
Поява Імхотепа і Петубаста з кошиком втішила вартових. На обол, а тим паче драхму, надії мало, але смаженою рибою можна поласувати.
— Чого роззявили роти? — вдавано сердито накинувся на них один, мабуть, старший. — Заходьте! — потягнувся рукою до кошика, але Петубаст вчасно встиг сховати його за себе.
— Шкодуєш божим слугам рибини,— присоромив вартовий Петубаста.— Боги обійдуться без двох-трьох твоїх риб'ячих хвостів.
— Вони для достойного Меріба, — виправдувався Петубаст, все ще тримаючи за спиною кошик.
— Для головного вчителя? — здивувався вартовий.— Чи не хлопця ти привів до школи? — показав на Імхотепа.
— Хай набирається наук, щоб стати писарем,— не приховував завчасної гордості за сина риболов.— Достойний учитель велів передати вам, щоб ви показали дорогу до нього.
— Коли так, то проведемо вас і риби не візьмемо,— приязно проказав вартовий.
Чи то він так боявся, чи шанував головного вчителя. Несподівано з-за мурів долинув розпачливий крик.
— Либонь, б'ють раба,— посумнів Імхотеп.
— Або нерозторопного учня,— засміявся вартовий, і батько з сином розуміюче перезирнулися.
Важкий шлях науки! Багато палиць коштує жердина землеміра чи футляр збирача податків.
До будинку школи вела широка алея, обсаджена яблунями, грушами і вишнями, яких донедавна не знали в Кеміті (їх привезли з Еллади.) Однак їхні плоди були ще дорогі, недоступні дітям з Ракотісу.
Була пора цвітіння, і дерева стояли в ніжно-білих шатах, їхня краса так заворожила Петубаста й Імхотепа, що вони раз у раз зупинялися, щоб налюбуватися нею.
По дорозі часто зустрічалися сановиті жерці з поголеними головами, декотрі були зі срібними пластинками,— вони з презирством дивились на убогих богомольців і на їхній скромний дар. Квапились кудись виснажені, змізернілі і напівголі або і голі раби. Вони зупинялися на мить біля Петубаста, пожадливо ловили запах смаженої риби.
Імхотеп уже потягнувся був рукою до кошика, щоб дати рибину старому, схожому на кістяк рабові, але Петубаст не дозволив.
— Усіх голодних не нагодуєш,— повчав сина.— Роздаси рибу — і до головного вчителя прийдемо з порожнім кошиком.
У глибині парку стояли різні будинки. Перед найбільшим вартовий зупинився.
— Ось школа, у якій тебе дубаситимуть,— пожартував.— Повідомлю про вас головного вчителя, а ви ждіть мене,— він зник у будинку.
За хвилину повернувся і рукою покликав риболова з сином.
Уздовж коридора, яким вів їх вартовий, були ясні, просторі зали. Різьба на стінах відтворювала події з життя Гора і бородатих фараонів. На постаментах стояли статуї бога-сокола і Аполлона. Особливо гарно виглядали вимощені кольоровими плитками підлоги. В одному з залів викладено озеро і крокодила в ньому. Крокодил здавався живим, й Імхотеп добряче злякався страшної тварини: ану ж виповзе з води і накинеться на нього!
Батька і сина здивувало, що зали порожні. Школа без учнів?
— Гамірно тут стане через кілька днів, як закінчиться місяць відпочинку. Тепер старших учнів відпустили додому, а молодші на майданчиках за святинею граються м'ячем, борюкаються, стрибають, бігають. Головний учитель дбає, щоб тіло і розум розвивалися разом.
— Значить, учнів відпускають додому? — аж зупинився в подиві Петубаст.
— Завдяки достойному Мерібові тепер тут уже не так суворо, як було колись,— порадував обох вартовий.— І годують учнів ситніше. Повернувшись з Еллади, головний учитель скасував багато шкідливих старих звичаїв, хоч як опиралися деякі старигани. Школа, каже він, не неволя, і грецьких дітей вона не лякає. Учні живуть з батьками, тому й не тужать за ними, займаються фізичними вправами, отже, ростуть здорові, а тому швидше і краще засвоюють науку, ніж завжди голодні єгипетські діти. "Ми також голодували",— заперечували головному вчителеві старигани, але верховний жрець вирішив спір на його користь. Тепер кожного десятого дня батьки можуть навідуватися до синів.
Розповідь вартового неабияк втішила Петубаста і Імхотепа.
