Сто годин сумніву - Полонський Радій

Були ділові рішення. Ніхто не знав, що один з учасників і керівників цієї розмови, Рюрик Корнійович Рибченко, переживав неприємний стан емоційної розщепл'еності. У тяжкій ситуації, що склалася для заводу від сьогоднішнього ранку, він був природним спільником і помічником Нечаєнка. Він був ладен підтримувати Нечаєнка і йти за ним до кінця. Врешті, він був зацікавлений у невразливості Нечаєнка хоча б тому, що збирався стати його зятем.

І при всьому цьому Рюрик Рибченко відчував радісне піднесення. Він завжди прагнув бути чесним з самим собою. Він почав знову перетрушувати'свої емоції, щоб їх упорядкувати, а вони пручалися, звивалися, не визнавали насильства — і весь їхній ланцюжок невблаганно біг в один бік: подія була святкова. Невідомо чим і чому, але вже з самого початку вона його потішила. Ще відвертіте! Він зрозумів, що почуття, яке виростало у ньому сьогодні цілий день,— то була радість. Моторошний факт: сталася аварія — і він зрадів. Ще відвертіше! Все цс врешті обернулося зловтіхою, примітивною, міщанською, фантастично безглуздою: зловтіхою з того, що великий Нечаєнко зазнав катастрофічної поразки у розквіті своєї творчої могутності. Зловтіха з того, що батько його" нареченої, його завтрашній тесть, може зазнати великих моральних і, може, матеріальних збитків. Але ж це неодмінно завдасть шкоди самому Рюрикові!

Що найдивніше: оскільки Рюрик не мав певності, що всі ці прикрощі і справді впадуть на голову Нечаєнка, то. найбільшим його бажанням було: нехай падають!

У Рюрика дістало б мужності себе вилаяти, навіть визнати, що він виявився здатним на ниці, непорядні почуття,— але поки що він дивувався: чому? звідкіля?

Він себе чесно запитав: а може ти, Рюрчику, сподіваєшся, що Нечаєнка виженуть з роботи, і ти як його заступник піднімешся на сходинку? Але ця думка була примітивна, як ломака: не таким був авторитет академіка Нечаєнка, щоб через одну чи дві або й десять невдач його б усунули з капітанського містка. Нечаєнків у цілому світі налічуються одиниці.

Тоді що ж це діялося з Рюриком Корнійовичем?

В Інституті проблем машинобудування турбінами займався доктор наук Федір Дем'янко. Колишній інженер-енергомонтажник, учень і друг Нечаєнка, він, саме він забезпечить найоб'ективнішу експертизу конструкції турбіни Н-800 з урахуванням цієї аварії. "Щоб він згинув, цей Дем'янко!" Так подумав Рюрик Рибченко і промовив уголос:

— Товариші, найоб'ективнішу експертизу конструкції турбіни Н-800 з урахуванням сьогоднішньої аварії забезпечить відділ доктора наук Дем'янка з інституту проблем. Пропоную звернутися до них.

Нечаєнко кивав головою. Все правильно. Завтра або післязавтра на Чайку і на завод прибуде міністерська комісія. Вони встигнуть підготувати для неї вихідні матеріали.

У попільниці лежала сигарета "Опал", над нею погойдувався довгий і тонкий сувій синього диму — жаданого, проникливого, який бадьорить краще за каву. Цілий день між своїх легень Нечаєнко відчував холодний лоскіт — то був слід безперервного напруження, невпинної тихої його боротьби, в тому лоскотГ чаїлася його, слабість, а дим "Опала", втягуючись у груди, щільно оповивав той лоскіт і вгамовував його. І Нечаєнко подумав, що, коли він і справді збирається покинути курити,— а він збирається це зробити вже либонь років із п'ять,— то кращого моменту, ніж оце зараз, не буде ніколи.

Він узяв "Опал", машинально підніс до рота, щоб затягтися, здивувався своїй непослідовності і сердито загасив недокурок.

— То ви кажете: Дем'янкові?

Подивився схвально на Рюрика. То був чоловік цілеспрямованої і світлої вдачі. Отже — якщо тільки Аліна його любить... Ото ж бо і є: почуття Аліни, думав Нечаєнко, схожі на кружляння метеликіві миготять перед очима, блимають, а дмухне вітерець — де й подінуться.

Холодний лоскіт жеврів у його грудях, йому навіть здалося, що він починає до нього звикати. Добре, що не було ранкової млості і вистачало кисню.

— Що відомо про стан Музики?

— Стела Безтямко дає йому кров,— відказав Олесь Погорілець. Він сидів на цій нараді принишклий, наче то був і не він.— Вона колись перенесла опік, он Африкан підтвердить, це дуже важливо.

— І що?

— Нічого. Пряме переливання.

— От вам і Стелка-італійка!

— Африкане Сидоровичу, маєте героїчну онукуі

— Яз неї ось шкуру спущу. Ич яке — хоч би слово сказало. Рости його, рости, а воно мою кров без спросу роздає!..

На закінчення наради голова завкому нагадав "трикутникам", цехів і відділів, що завтра перша партія молоді виїздить у Лиманівку на збирання помідорів і що треба забезпечити гідну організацію цієї важливої кампанії.

Розходилися. Рюрик Рибченко підійшов до Нечаєнка і запитав:

— Ви бачили — я вам лишив тут на столі...

— Так, я познайомився з вашими глибокими міркуваннями.

— Іронія? Я вас розумію...

— Хто зна!—сердито кинув Нечаєнко.

— Я вас розумію! — вигукнув Рюрик пристрасно.

Поруч них стояв Погорілець, такий самий тихий і звернений у себе. Нечаєнко уловив незвичайний Олесів стан:

— Поїдемо обідати? Машина підійде сюди.

— Ні... Я ще тут... недалеко. Зайду до лікарні ще раз.

— Але послухайте,— наполягав Рюрик.— Послухай і ти, Олесю. За сучасної цивілізації жертви неминучі, ^ брати на себе вину за нещасливі випадки не тільки безглуздо, але й — неприпустимо, так-так, Іване Гнатовичу! Сучасна людина неминуче повинна бути фаталістом, інакше жити просто не можна. Людина, яка боїться, приміром, літати на літаку, смішна і жалюгідна — бо на мирних вулицях і в затишних квартирах через усілякі нещасливі випадки гине більїйе люду, ніж в авіаката^і строфах. А от нещастя біля турбіни—це настільки рід* кісне явище, що нам з вами більше ніколи в житті ні випаде бути свідками такої травми.

— Співучасниками... — буркнув Нечаєнко. І відразу до Погорільця: — їдьмо в лікарню.

8

То були тяжкі відвідини. Спочатку Нечаєнко зустрів* ся з поглядом Тетяни Музики. її очі тьмяно блимнули перед ним і втекли, але тут же таки вернулися, якось побіжно, невпевнено оббігли його обличчя,— а Нечаєнко раптом відчув велику зніченість і досаду.

Він казав про співчуття своє і всього колективу, він її підбадьорював ("Ми всі віримо, що все буде гаразд")* вони стояли під кроною ясно-золотого клена, вони всі були золотаві, і їхні обличчя дихали якоюсь старовинною печаллю; потім Тетяна, зиркнувши очікувально на Погорільця, сказала:

— Кость боявся вашої машини. Розумієте? Він вас шанував, він захоплювався і... боявся... От. Я хотіла, щоб ви це знали.

Певна річ, цій розгубленій і слабій жінці у її розпачі потрібна була означеність — принаймні, прямий винуватець трагедії. І вона його знайшла. Для себе.

Щось заспокійливе і непотрібне казав їй Погорілець, а вона слухала із тремтливою готовністю, і Нечаєнко тільки тепер довідався, що Погорілець для цієї родини — своя людина.

Потім з'явилися Федір Дем'янко і його жінка Леся. Рони дуже давно не бачилися з Нечаєнком, але ж тут було не до того, вони лиш кивнули одне одному, і знову — очі цих людей... Федір мав смуглу шкіру і якісь срібні очі — колись у молоді роки жінки називали його чорною пантерою. Метким мисливським зблиском вони охопили всю групу, а спинилися на Нечаенкові.

— Як Кость?

"Як Кость"... Виходило, ніби цей Кость Музика, який зранку для Нечаєнка був всього лиш абстракцією, відстороненим символом нещастя,— він усім їм друг, усім — рідний.

— Як він?..— запитала Леся.

II обличчя трохи розпливлося з роками,— а втім вона зроду не була красунею,— але симпатії і жіночої принадності воно не втратило. Нечаєнко змусив себе стриматися від приязної посмішки. Відповів Погорілець:

— Тяжко. Щойно зроблене пряме переливання крові. Донором була Стелла Безтямко.

— Вона там?..

— Трохи полежала, а тепер.її повезли додому. А Кость непритомний,..

Увечері ҐІетрик пригнав залишений на Леваді автомобіль і повіз Івана Гнатовича додому. Дорогою спинилися біля кіоска "Квіти", Нечаєнко купив букет волохатих лілових айстр. "Аби лиш Африкана не було..." Подзвонив у двері, Стелка відчинила і стала, розгублена, аж рота роззявила. Вона сказала щось таке: "А... ава... а діда... ава... немає..." Нечаєнко засміявся.

— Ава... а мені діда не треба. Тобі веліли лежати, правда? А я тебе підняв, еге?

— Дрібниці*.— відповіла Стелка і облизнула губи.—• Я ж здорова собі...

Нечаєнко простягнув їй букет.

— Оце тобі від мене. Ти дуже гарна дівчина і хороша людина, і це рідко сполучається, вір мені, бо я вже старий. Відпочивай, набирайся сил. Я пішов.

Аж після цього дістався Нечаєнко додому. Клацнули за ним двері, і тепер вони з Ганною Іванівною обнялися. І він відчув, що вона знає геть усе. Мовчки скинув плащ. , — Отак, люба...

Вона кивнула, зазираючи йому в обличчя, і повела його до кімнати.

Ганна Іванівна була досить огрядна, але метка; на її обличчі із високим лобом і крупним носом лежав вираз заспокоєної мудрості і терпіння. Ніколи не молодилася, косметики майже не вживала, але трималася невимушено і бадьоро і завдяки цьому видавалася молодшою за свої сорок п'ять років.

Нечаєнко ніколи не приховував від неї своїх тривог — навпаки, він мав природну потребу негайно їй усе викласти. Вона уміла уловлювати суть його проблем і добре розуміла всілякі складнощі у людських взаєминах.

Вона й сьогодні анітрохи не злякалася, коли він роз* повів їй про сердечний приступ на Леваді — навіть посміхнулася винувато, ніби то був її недогляд:

— Кузенько, такий наш з тобою вік. Не гнівімо бога...

Вона тепер рідко називала його Кузею. Останнім часом це траплялося лиш у рідкі хвилини ліричної розслабленості. Поки він умивався, Ганна Іванівна поставила на стіл вечерю і навіть дістала з буфета пляшку токайського.

Прийшла Аліна, спитала батька:

— Не міг узяти з собою?

— Не міг.

— Товчешся в тому метро... Я пішла.

— Це ж куди?

— До Стелки. Не чули? Є в мене така подруга. Стелка, вона сьогодні кров давала.

Нечаєнко мовчки дивився на дівчину. Вона сказала противним кволим голосом:

— Мамулю! Чао-чао, бамбіна! Мене немає.

І хряпнула дверима. Наче й не жила в цьому домі, і все, що тут робилося, її не обходило.

Мовчки сіли до столу, але тут почувся від сходів неприємно знайомий голос, і шарпнулися двері, і задзвонив дзвоник. Нечаєнко у сорочці з розхристаним коміром, хатній і беззахисний, попрямував до дверей і чекав, похиливши голову, поки Ганна Іванівна впустить гостя.