Сто годин сумніву - Полонський Радій

Аж тоді прочинив двері до синової кімнати.

Толик мислив. Він дуже любив ранком у ліжку мислити. Для цього, спираючись на плечі і потилицю, розпростував тіло по стіні догори ногами і так залишався кілька хвилин.

— Ти знову за своє?— запитав Погорілець.

— Батю, так треба.

— Невже догори ногами легше живеться?

— Набагато. Я викликаю у голову свіжу кров — скільки хочу.

— Запатентуй.

— На столі сніданок? Так і кажи.

Це в нього почалося ще змалку — він спав у найне-вірогідніших позах: отак точно, задерши ноги по стіні, або ж долілиць, підігнувши під, себе руки й ноги (батько казав — гарматою), або ж звісивши одну ногу з ліжка.

Снідали мовчки, цілеспрямовано, швидко. Вони вели господарство на основі паритету: сьогодні за все відповідає батько, завтра — син. Ще кілька років тому вони хазяйнували абияк — могли снідати прямо з пакетів, у яких приносили ковбасу, сир або тюльку, сьорбати м'якими алюмінієвими ложками з каструлі суп або борщ, що приносили з найближчої їдальні, аж поки Толик, підрісши, • не почав упроваджувати свої порядки. На столі з'явився посуд, відтак — кухонний гарнітур і таке інше.

Телевізійні програми вони дивилися не всі і не щодня, зате телевізор завжди мали найкращий, а недавно придбали кольоровий.

Після сніданку ніколи не чекали переповненого службового автобуса, простували униз по Сумській до станції метро "Радянська". Це займало півгодини, а далі — три хвилини на ескалаторі, вісім у поїзді і ще три хвилини, щоб вийти з-під землі і опинитися біля прохідної.

Ритуал був обов'язковим для будь-якої пори року і для будь-якої погоди. Толик кілька разів намагався залучити до нього й Аліну, та нічого з того не вийшло.

— Колгосп так колгосп,— казав Толик Погорілець.— Я не проти, надто, коли підбереться компанія. От якби не клопи.

— Сьогодні скажу у завкомі, добре, що нагадав.

Вони пройшли повз Палац одруження, і у Олеся заворушилося щось недобре в душі, і він не міг зрозуміти, що то за знак.

Худий довгоногий Толик був вищий за батька, він ішов трохи погойдуючись. Чорне його волосся купчилося на потилиці й на скронях, самі мочки вух виглядали, і через це голова його здавалася великою, а шия — довгою і тонкою. То був легкий, тендітний хлоп'ячий обрис — юному Погорільцеві було вісімнадцять.

— Вчора ранком заходить на дільницю дід Африкан Ьезтямко, дивлюсь, а в нього руки трусяться, а очі каламутні, як у риби, а я до нього підходжу та й кажу такий вірш, от послухай:

А ранком виникає бажання похмелиться. Тремтять неловкі пальці, болить у голові... Яке ж бо ти уперте, бажання похмелиться,— Ніяк тебе не можу в собі перебороть!

Олесь Погорілець розсміявся. Толик продовжив:

— А він знаєш що? Каже: хоч і не в рихму, а складно, а головне — по совісті. А чому його бояться? Цього Безтямка. Дід як дід.

Погорілець здивувався:

— Бояться? Африкана? Це дуже цікавий чолов'яга. Мовчить, мовчить або щось собі під ніс мурмоче, а тим часом отут у нього,— постукав пальцем по голові,— аж булькає від напруження, тільки того ніхто не чує, іноді навіть він сам.

У розмові найвиразніше виявлялася людська привабливість Олеся Погорільця: різкі борозни на його обличчі м'якшали, рот робився рухливим, щомиті готовий до усмішки, і видно було, що це добра людина. Поверхові люди часом приймають це за ознаку слабкості.

— А тоді — гоп на поверхню! Історію з ротором чув? Старому лишалося кілька днів до пенсії. Справи здав. На стенді крутять ротор турбіни — ще отої, старої,— а він б'є. Звідки небаланс? Ходять конструктори, зітхають технологи, робочий клас чухає потилицю. Африкан підійшов, подивився і пішов геть, а за годину підходить і каже: "Чо ви цю бумбенцію крутите? Спиняйте, каже, її к чорту, у неї зсередини стружку не вибрали! Хіба не чуєте?" Ніби бачив крізь метал.

Толик запитав:

— Так навіщо ж його... кажуть, виставили на пенсію проти волі?

Погорілець насупився — мабуть, міркував про це не дуже весело.

— Нечаєнко казав йому переходити в експериментальний. Не схотів. Амбіція у старого. Амбіція є, освіти — чортма.

Аж отут зрозумів Олесь Погорілець причину отого бридкого почуття, що ніс його неусвідомлено від самого Палацу одруження, і сказав похмуро:

— Мабуть, знаєш? Про Аліну й Рюрика? Ви ж товаришуєте?

— Що?!

Вони вже спускалися у метро. Толик штовхнувся у натовпі попереду батька, а тут так крутнув головою, що Олесь аж здивувався.

— Не знаєш? Рюрик висватав собі Аліну. Вже й погодили.

— Та ні! Та ні?!

— Мені теж не сподобалося... Не той людський матеріал. Але, здається, правда.

Від цієї миті Толик Погорілець заціпенів душею. Добре хоч, що на ескалаторі і в вагоні не розговоришся, бо гуркоче залізо і товчуть тебе з усіх боків. Толик промовчав до самої прохідної, і відчай огортав його, і стріпувалася надія, що то непорозуміння. Треба було негайно побачити Аліну, щоб ця гнітюча мана розвіялася.

Вони жили в будинку Енергетичного заводу, в одному під'їзді, і Толик з Аліною товаришували з дитинства.

Вона була тиха і сором'язлива, дуже знічувалася від зустрічей з чужими людьми, від безпосередності дітей і безцеремонності дорослих, а Толик за неї заступався, і вона була йому віддана й вдячна.

Потім усе змінилося. Років зо два-три тому вона раптом перетворилася... з цибатого незграбного дівчиська у гарну молоду жінку, і сприйняла це вельми незмушено, і він раптом теж це помітив — і був приголомшений і все змінилося. Тепер вона панувала. Свою зверхність і оста-точність свого слова вона сприйняла як норму їх стосунків, і він не мав сили й бажання це оскаржувати, і врешті вона почала "варити з нього воду", як казала Стелка-італійка.

Батько й син зайшли у паротурбінний цех і розійшлися в різні боки. Толик — до своєї бригади, вони облопачували диски, Олесь — у свій експериментальний відсік, де звичайно слюсарі-аси виконували спеціальні замовлення КБ і експериментального цеху.

Обговорювали подію. У конторах без угаву дзвонили телефони. Заливався веселий червоний апарат і в їхньому відсіку. Навколо події здіймалася телефонна буря, і вже напевне її віддалені вали докочувалися до Москви і Києва. Спочатку Погорільцеві подзвонила секретарка Нечаєнка і запросила на нараду до головного о третій годині. Дружньо пояснила:

— Зараз Рюрик Корнійович на Чайці, але до обіду повернеться.

За дві години після початку зміни Погорільця ще раз покликали до телефону. У червоній трубці трохи погуло, тріснуло, потім він почув дуже тихий голос—єдиний голос, що змушував Погорільця відчувати слабість у ногах і тиху, якусь прив'ялу святковість у душі. Тетяна йому сказала:

— Олесю... Костя привезли сюди. Я з ним.

— Костя!.. Таню... Таню... Зажди, я хочу зрозуміти.., Чому??

— На Чайці біда! Ми приїхали в Першу міську лікарню.

5

Коли він коротко кинув заступникові: "Залишаєшся за мене, я в лікарню",— той лиш зіщулено повів плечима, а заперечувати не наважився. Потім Погорілець зазирнув до начальника цеху, погодив сираву І> вже стрім-. ко крокуючи до височезних воріт цеху, раптом круто завернув на дільницю облопачування, підійшов до сина. )

Хлопчина опустив кувалду і стривожено втупився у батька. Погорілець у ці хвилини думав про Костя Музику, та водночас підсвідомість його відзначала сяйво величезного турбінного диску над синовою головою — ціла низка таких срібних сонць блищала у фіалковім серпанку дільниці... Ще років із п'ятнадцять тому Погорілець сам собі вирішив, що колись приведе сина у цей храм ме* талу й електрики і зробить його тут своєю людиною.

— Анатолію, слухай і не хвилюйся. Я біжу в лікарню до дядька Костя Музики. Звідти повернуся на завод — чув? І тоді розповім, що до чого. Ну-ну!.. Усі живі!

Толик мовчки кліпав йому услід.

Вже через двадцять хвилин Погорілець зайшов крізь ворота у старий сад, проминув масивний головний корпус лікарні, пірнув у гущавину терпких осінніх алей, виповнених ніжним пахтінням раннього прив'ядання. Цегляний будиночок восьмого корпусу у гущавині саду наче матеріалізувався із старої акварелі — так ясно світилася червона цегла, так лагідно промінилися жовто-зелені крони кленів і слалася бузкова алея, присипана лискучим листям.

Погорілець піднявся дерев'яними східцями на другий поверх, спинився у нерішучості, тут було кілька дверей,— і ні душі, ні звуку. Почуття нереальності охопило його — надто контрастним був цей перепад між могутнім металевим двигтінням на заводі і оцією старовинною акварельністю за вікном і чорними від часу дерев'яними сходами, зачовганими увігнутими половицяйи під ногами. Погорілець дивився у вікно і чекав, поки перебіжить ця несподівана хвиля заціпеніння. Позад нього тихо-тихо рипнули двері.

— Олесю...

Він ніби бачив її вперше: бліде стомлене обличчя тридцятилітньої жінки із сумно-здивованими круглими бровами, її погляд, сповнений допитливості і недовірливого очікування. З-під білого халата виднілося сіре сталевого полиску плаття.

— Тетяно,— сказав Погорілець.

— Він без пам'яті. Одного разу щось блимнуло — та й не стала..

Вони зайшли до палати. Тетяна зняла з вішалки й дала Погорільцеві халат, і Олесь накинув його на плечі. У палаті був ще тільки один хворий, він спав, одвернувшись до стіни. Медсестра чи санітарка несхвально глянула на Погорільця й Тетяну і мовчки вийшла.

Кость лежав на лівому боці, права рука була випростана поверх ковдри, червоні пальці блищали від якогось мастила. Так само блищала його права щока. Вона була червона, яким буває південний рум'янець на за.-смаглому обличчі. Від шиї і вниз по спині Кость був сповитий бинтами.

— Дуже тяжко,— прошепотіла Тетяна.— Плече, спина, правий бік... Розітнули пухирі, обробили,— зробили переливання крові... Якщо не отямиться, доведеться годувати через зонд.

Помовчали.

— Підсадку шкіри робитимуть? — запитав Погорілець.

— Ще не час.

Кость раптом розплющив очі і подивився просто на Тетяну й Погорільця. Першим рухом Погорільця було — відступити убік, вийти з його поля зору, він стримався, але знав — Тетяна відчула його рух.

— Костю,— сказав Погорілець.^— Ти за кілька днів будеш здоровим.

Кость мовчки дивився на них обох. Тетяна наблизилася до нього і запитала:

— Що б ти хотів, Кость?..

Він мовчав. Вона нахилилася, і її голова сховала від Погорільця Костеве обличчя. Мовчанка.