Сто годин сумніву - Полонський Радій

Це не лестощі, я вас запевняю. А ще я вас запевняю, що тут ніхто, ні одна жива душа не думає, що академік Шальварський — мед!.. Сьогодні? — перепитав Рюрик із задоволенням.— Що ж; це ваш стиль. Без помпи. Так. Так! — вигукнув він.— Цей робітник виживе, йому перелили кров і все таке.

Рюрик любив комфорт, через це він доточив до свого телефону довжелезний шнур. І тепер він узяв апарат, переніс його на вікно і відсунув завісу. Із фрамуги в кабінет текло настояне осіннє повітря. Рюрик говорив твердо і затято — щоправда, при цьому він усміхався, але ж його співрозмовник ніяк не міг бачити тої посмішки, хіба що відчути її віддалений присмак:

— А настрій на заводі такий, Борисе Антоновичу, що ні турбіну свою, ні батька Нечая ми скривдити не дамо. Треба шукати браку в металі або ж похибок технології. Що ж до машини...— Рюрик виявив коректну невблаганність, приправлену, щоправда, тою самою легкою посмішкою.— Турбіна Н-800 — гордість нашого заводу і цілої галузі. Так само, як Нечаєнко — гордість вітчизняної науки і техніки. На тому стоїмо, Борисе Антоновичу.

Після цієї тиради Рюрик трохи притих. Він слухав і світлішав обличчям і наче розм'як, потім його огорнула меланхолійна задума, і знову він пожвавився, і весь час неголосно відлунював московському співрозмовникові:

— Хіба?.. Якого ж це реалізму?.. Дякую за оцінку...

Зворушений. Кажу: зворушений!.: Призначайте час, а ми — як солдати. Все перекажу. Завтра зранку я — у вас. О так... О так... хто ж вас не знає!..

Потім він поклав трубку, переніс телефон на стіл і подумав: "Це — означеність і перспектива. Переді мною — Рубікон. Переходити чи не переходити — that's question!* і пошепки сказав:

— Ten-пер ми ппо!.. Ten-пер ми, кажу я вам, ппо-ба-ччи-мо!..

Прийшов Погорілець, Рюрик вислухав його міркування і сказав:

— Тут є маленька новина. Міністерську комісію очолює академік Борис Антонович Шальварський.

— Не маю честі знати,— відповів Погорілець.

— Комісія відразу ж розділиться. Шальварський працюватиме на заводі, а його заступник — на ДРЕС. Заступником буде харків'янин Дем'янко. Знаєш такого?

— Чесний і справедливий чоловік,— відказав Погорілець.— Знаю ще за Чайкою.

— Потім вони з'єднаються тут, у Харкові. На заключному рівні приєднаються особи вельми значні. Зрозумів?

— Зрозумів. Щось у тебе все це схоже на якусь шаманську молитву.

— Якби ж ти розумів, дорогий мій робочий клас. Ти, Олесю, старший за мене, та от сидить у тобі, розумієш, такий пренаївний максималіст. Однак ти у нас із Не-чаєм своя людина, тобі скажу: Шальварський — не той чоловік, котрий їстиме з вами пуд солі, аби знайти істину,— він її не шукатиме. Шальварському потрібна проста і логічна версія і — головне — винні, щоб їх покарати.

• — Ич,— сказав Погорілець спокійно.

Він не знаходив у собі заперечення проти такого визначення, як "максималіст". Мабуть, у слові була своя правда. Погорілець любив ясність і означеність у взаєминах як з металом, так і з людьми. Слюсар-турбініст вищого класу, Олесь Погорілець працював на балансуванні і облопачуванні роторів, на наладці і балансуванні безпосередньо на монтажі агрегатів; він знав утіху токарної роботи, стругання або надточної різьбошліфовки, він відчував якусь аж містичну шану до ливарників і ковалів, але його робота — то була робота особлива, то був ручний труд маестро; він і Толика свого віддав у таку слюсарну бригаду, щоб за пару літ хлопець навчився зварювати метал електричною дугою і різати його газовим полум'ям, паяти його і шліфувати, та найперше став би нянькою і вихователем металевих речей.

Мабуть, Олесь Погорілець не міг не бути максималістом. Навіть ті з його колег, що мали флегматичну вдачу і не втручалися, куди їх не просили, а воліли зосереджено робити свою справу,— навіть вони, якщо пахтіло1 від когось неохайними вчинками або ж мерехтіла словесна полова,— навіть вони презирливо стискали рота і гидливо відверталися. А Олесь Погорілець був чоловік діяльний, він — втручався. Рюрик це знав.

— Академік Шальварський — то чоловік, який звичайно приїздить із готовою концепцією. Колишній запеклий ворог Нечаєнка.

— Вибачай,— сказав Погорілець.— Все це якась піна.

— Я розумію,— Рюрик став ледь-ледь іронічний.— Здорова пролетарська мораль. Комісія почне працювати завтра. Я зранку й піду. За принцип, за завод, за батька Нечая встанемо грудьми. Ну... а якщо конкретніше — що скаже робочий клас? Є припущення?

Погорілець з досадою прицмокнув. Відповів:

— Припущення скромні. Либонь, і сам знаєш: вади металу, технологічні помилки...

— Ну?

— Як варіант: задовга остання лопатка. Рюрик націлився на Погорільця пальцем:

— О! о! о! Оце ми й повинні відкинути. Але...— він закусив губу.— Бачиш, багато причин — це все одно, що жодної. Так діло не піде. А нам треба... мобілізувати всі можливості. Всі. Підняти весь завод, підняти Чайківсь-ку електростанцію, вистояти! А для цього, шановний гегемоне, нам треба погодити, з чим підемо до Шальвар-ського.

— Про мене, підемо з правдою.

— Так-так,— сказав рівно Рюрик.— Тоді послухай цю правду. Хто винен, що завод досі не має належної експериментальної бази? Держплан чи ми з Нечаєнком? Хто винен, що лабораторний корпус будують третій рік, що конструктори працюють, як у мурашнику? А хто буває винен, коли метал не відповідає кондиції? Знову Держплан? Міністерство? Яке? Відразу півдесятка міністерств? Геніальна концепція, от її й несімо.

— Точно так,— сказав Погорілець.— Несімо і її.

— Дорогий товаришу! — із співчуттям сказав Рюрик.— Мій любий екстра-слюсар, ти можеш сказати все, що лиш тобі заманеться, і з твоєї голови не впаде й волосинка.

Погорілець зітхнув:

— Ой, словеса, хвороба наша!

Африкан Безтямко був справжнім колектором плі" ток. Він упхався до Рюрика, щось базікав про потреби експериментального цеху, а той дивився на нього прозоро і усміхнено. Безтямко нараз запитав:

— Шальварський — що за один?

— Нічого собі. Із тих, що "віні, віді, віці", якщо ти знаєш, що це таке.

— Де вже нам. Віні, віді, віці безневиннії дівиціі

— Цьому академіку потрібен моральний труп Нечаєнка, він тільки за ним і їде.

— Цього разу матиме,— сказав Безтямко 8 задоволенням.— Буде йому труп, буде.

Рюрик із цікавістю подумав, що для цієї старої людини нормальний стан духу — це нуртування ненависті. Він різко кинув:

— Ми повинні бути реалістами. Тільки й того. І гуманно ставитися до людей! — Рюрик нараз перемінив тон і продовжив, довірливо притишивши голос:— От краще послухай, що мені сказав Шальварський по телефону. Я не чекав. Каже: "Ви нереалістично оцінюєте ситуацію. Ви молодий і обдарований командир у нашій конструкторській справі,— це він так каже,— ми у міністерстві і в академії покладали на вас великі сподівання". Каже: "Буде прикро, якщо ви на самому старті такої прекрасної кар'єри зламаєте собі шию!" Я ж знаю, ти ненавидиш Івана Гнатовича, і оцей-от." Шальварський — він мене просто залякує! Каже: "Зламати шию — це страшна травма, бо вона не зростається!".

— Диви,— відзначив Безтямко із повагою,

— Каже: "Хребет до пори може гнутися, але коли він вже ламається — то остаточно! Я, каже, особисто буду глибоко засмучений, якщо турбінобудування вас втратить. Подумайте до завтра!" Чортів ієзуїт.

— А ти й подумай, Рура,— мовив Безтямко.— Маєш трошки часу — от і подумай. Бо отоді, як робили першу машину Н-800, я цілий тиждень терся коло стенду. Мені кажуты старий дідько, маєш пенсію, їдь собі на річку й ловн раків, не трися під нашими робочими ногами. А я чув нутром: не піде машина! Я й старому тоді &азав. Чітко. Науково. "Ну, старий, може, машину ти придумав і добру, а тільки зліпив її соплями".

— Та чому ж?

Безтямко опустив набряклі фіолетові повіки, трохи пожував блідими губами. Тицьнув у простір пальцем:

— Тиск пари... Там у перших ступенях такий тиск дари, що ротор спливає, як тріска у воді. І вже вся ота ваша циферія —пливе. Пойняв, Рура?

Рюрик, не кліпаючи, дивився на Безтямка — ніби вперше збагнув, хто біля нього сидить. Він тихо сказав:

— Ну — Леонардо. Резерфорд. Мені це саме вчора казав Нечаєнко.

Аж тепер сторопів Африкан Безтямко:

— Ві... він — зна-ав?!

Він передбачив цей феномен. Щоправда, говорилося про майбутню машину, на тисячу двісті мегават.— Не витримав Рюрик — похвалився перед Нечаенковим ворогом: — Це своє спостереження Іван Гнатович подарував мені для докторської. Щедро! Якщо ви дозволите, я й ваші міркування... З посиланням на вас, звичайно... З посиланням на твій, Африкане, бездоганний досвід! І, між іншим, на комісію тебе теж покличуть.

— Кому я нужний — напівграмотний пенсіонер. Коли треба, я їм напишу!

— Можеш навіть анонімно,— кинув Рюрик іронічно.

— Скажеш. Та мене всяка собака впізнає за самим тільки стилем ізложенія. А ти пильнуй і думай.

— Слухай...— сказав Рюрик, розглядаючи синьки на своєму столі.— Тетяна Музика — вона що, у вас живе?

— Стелка привела і держить. Мені байдуже, а бабам треба виговоритися. І до лікарні близько.

— І як же там їй... у вас?

— Воно тобі нада?

— Стане вдовою. Передчуття.

— Не каркай. "Як же їй"!.. Стелці помагає, пере з нею разом,— борщ варить. Хай живе, хоч воно й той...

Безтямко не розповів, що вчора вночі, прибрівши додому, він здивувався тиші у квартирі і, з'ясувавши, що Стелка спить, ступив на кухню і взявся до діла. Він виймав з буфета тарілки і гупав ними об підлогу, а потім з хряскотом трощив каблуками уламки. В такі хвилини Стелка завжди стояла у дверях і мовчки спостерігала, як дід

вгамовує п'яну лють, потім так само мовчки насипала йому борщу і поверталася до своїх справ: до ванни прати, або до плити варити, або ж на свій диван — в'язати собі кофтину чи дідові светр; на господарчі справи удень вона не мала часу — кіно, танці, співи.

Черепки з підлоги не прибирала до ранку, щоб Африкой бачив наслідки своїх вечірніх розваг. Дід у таких випадках брав швабру і згрібав черепки у куток. Не снідав — грюкав дверима, біг кудись похмелятиоя. А на заводі з'являвся у своєму звичайному розлючено-нормаль-ному стані.

Найдешевші тарілки Стелка прикуповувала у підваль-чику за рогом; в цілому ж то була велика сімейна таємниця.

Так от учора на хряскіт трощених тарілок у дверях кухні постала Тетяна Музика. Тільки мить дивилася вона злякано, а потім вернулися до неї печаль і байдужість.