Сто годин сумніву - Полонський Радій

Тетяна випросталася.

Кость знову лежав із заплющеними очима.

— Спить...— припустив Погорілець.

— Якби ж...

Вона уникала дивитися на Олеся, хоч то було цілком природно покликати Олеся, їхнього друга. Сіла на стілець, вказала йому очима на другий.

— Спасибі, що прийшов,— сказала ледь чутно.

— Чому — спасибі...

— Я думала, може, щось буде треба. Але нічого не треба.

— Ми цього ще не знаємо.

Замовкли* Вона зиркнула на нього. Карі очі його дивилися сумно — можливо, із запитанням. Суворі борозни на обличчі були м'які. Вона відчула зворушення і відчуженість водночас і сказала:

— Ти, мабуть, уже йди.

— Побуду.

— Навіщо?

Він не відповів. Вона заплющила очі.

— Ти йди,— сказала вона.

— Побуду,— вперто відказав він, І враз подумав, що йому треба йти, щезнути геть.

Він зустрів її м'який розгублений погляд.

— А я тут з Нечаєнком розмовляла... У думках,

— Про що ж?

— Він вигадав цю машину. Я хотіла йому сказати, що з цього вийшло.

— Навіщо?..

— Бо... він міг би...— Тетяна безпомічно глянула на Погорільця, потім на Костя. Насупилася, трохи помовчала. Після того в її обличчі з'явилася'ледь помітна досада.— Не знаю, як ти не розумієш... Він би міг щось сказати... Кость її боявся. Каже: якийсь бронтозавр. Чи мамонт. Моторошно... Боже, що це я верзу. —

Вона знову перенеслась кудись за тисячу верст від Погорільця, він, притримуючи легенями повітря, нечутно зітхнув.

Тетяну мучив біль за Костя. А ще її, свідому безбожницю, мучило успадковане від матері і двох бабусь почуття гріха. Вона нутром своїм чула, що за помилки жіночі платить не сама тільки жінка, а й її близькі, а часом, що є кричущо несправедливим, її діти, і що є такі жіночі гріхи, котрим немає спокути, немає, та й немає... Чи був її гріх таким страшним? Чи ж був він взагалі? У той вечір вона дісталася берега, на якому зрозуміла: нічого немає і не буде ніколи. Правда, вона тоді не відчула полегшення — натомість охопив її тугий відчай. Оце й був — гріх?

Тетяна тихо заплакала.

— Іринка знає? — запитав Погорілець.

І вона ніби почула дзвінкий дитячий голосочок: "Бо я його люблю більше всіх, ач які хитрі!" — і іронічний басок Костя: "У мами й дочки однаковий смак"...

Зайшла приземкувата лікарка і-сказала хрипким го-лосом:

— Не рюмсати, молодице! Не рюмсати! Будемо робити пряме переливання крові. Ви, пробачте, звідки?

Почувши, хто такий Погорілець, вона владно мовила:

— Негайно на завод. Негайно оголосіть: потрібні доб-ровольці-донори для прямого переливання крові. Найкраще, якщо донор колись у минулому сам переніс опік. Зрозуміли?

— Зрозумів,— Погорілець підвівся з полегшенням і жагою діяти.— Зрозумів, зроблю. Я знаю одну лаборантку, Стелу Безтямко, вона минулого року перенесла опік. Вона погодиться.

— Стелка-італійка, чи що?—лікарка засміялася хрипким чоловічим сміхом.

— Вона-вона.

— Голосиста! Давайте сюди Стелку-італійку. Чуєте, молодице, слухайте сюди. Ваш чоловік умів співати?

— Чому... умів?! — Тетяна підвела заплакане обличчя, вона не розуміла запитання і боялася якогось затаєного змісту.

— Ну, до травми! Умів?!

— Ні.,.—посміхнулася Тетяна.— Не вмів. Дуже любив і часто намагався... Але, знаєте,— погано в нього виходило.

— А тепер прийме кров від кращої співачки заводу — і заспіває, як Лев Лещєнко.

Погорілець уже збіг униз дерев'яними східцями, і той гуркіт дощок під його кроками був хатній, заспокійливий. Тетяна дивилася услід Погорільцевій постаті у глибині осінньої алеї і відчувала до нього тиху, безкорисливу відданість.

Біда з Костем ніби відсунула всі події останніх літ далеко назад. І вже можна було згадувати навіть те, на що Погорілець сам собі наклав "табу". (А яка ж то трудна й супротивна нашій природі річ: заборонити собі про щось згадувати... Навіть коли Погорілець не згадував — він все одно відчував; і він відчував, що та згадка е невід'ємна і суттєва частка його єства).

Тепер він згадував.

Він зазирнув тоді до конторки машинного залу Чай-ківської ДРЕС — і відразу вирізнив цю жінку з-поміж усіх, хто там був. Вона його — теж. Вони уважно подивилися одне одному в очі, і він, уладнавши справи, пішов.

А за дві години зазирнув знову, щоб пересвідчитися, що з ним нічого особливого не сталося... Зустрів той самий уважний, довірливий і допитливий погляд карих очей. Вона була приваблива, та жінка,— розумний опуклий лоб і брови — здивованими дужками, кругленьке, наче#"кирпатеньке", підборіддя.

І #вона так само уважно поглянула на нього і трохи посміхнулася.

Коли ж закінчувався робочий день, Кость Музика підійшов до Погорільця і попрохав зачекати його п'ять-десять хвилин у конторці, щоб разом піти до нього вечеряти. І Погорілець пішов у конторку, а вона була там.

І тут почалося щось таке дивне, що їм обом стало ніяково: наче їхні посмішки ніяк не залежали від їхньої волі, наче це були не посмішки, а такі лампи, що їх увімкнув хитрий монтер, а сам утік, не сказавши, де шукати вимикачі.

Вони дивилися одне на одного і посміхалися. "Ой, та що це!" — прошепотіла вона, але нічого вдіяти із собою не змогла і почала червоніти, а Олесь відійшов аж до вікна, щоб мати привід щось там виглядати і навіть завести розмову.

Він і почав:

— Оце димарі! Ще років із десять тому вище ста двадцяти метрів ніяк не підіймалися!

Вона сказала:

— Правда. Он мій Кость ледве не загинув на цьому самому.

— Ваш Кость — це чоловік?

— Так, Кость Музика, може, знаєте?

— От тобі й на! — сказав Погорілець. І якщо вони досі все посміхалися, наче хворі на якусь посміхучу хворобу, то тепер просто розсміялися: з'ясувалося, що вона Костева жінка Тетяна.

Подзвонив Кость і сказав, щоб його не чекали, він прийде просто додому, тож нехай вони удвох ідуть самі, а дорогою зайдуть до гастроному чи куди там треба.

І вони пішли удвох з Тетяною. Вона спитала:

— То ви не чули, як мій Кость затявся був залізти на верхівку димаря?

— Ні, не чув. Та знаю його вдачу. Заліз.

— Заліз, — погодилася Тетяна. — Вийшов з дому ще коли було темно, хлопці його підсадили до драбини, він і подерся. Ви ж знаєте, туди без підготовки — борони боже, та без монтажного пояса, їа без допуску міліції і дозволу дирекції — ані-нії Поліз наш Костик: доліз до середини димаря, а там уже сонце сходить, а унизу на

Чайці ще ніч. І зрозумів він, що йому кінець: назад не злізе нізащо, а вгору— нема кінця і краю. А до того ж, казав, усе здавалося, що димар падає. в

Вона перейнялася Костевим смертним жахом, у неї аж голос сів, навіть якісь хрипці у ньому прорізалися, навіть узяла Погорільця під руку:

— Ой, слухайтеї Заплющив мій Кость очі — ну, я кажу "мій", а справді ми ще були незнайомі, я ще тоді й до Чайки не доїхала, а вчилася у своєму ВТУ на Донбасі, — так ото заплющив Кость очі і подерся далі на самій тільки впертості: хвать рукою, хвать другою, ногами переступає та й лізе! І таки виліз. І там знаєте що з ним зробилося?

Погорільця тішила не тільки розповідь, а й добрий, у лагідних тонах голос її, і бриніли в ньому веселощі й сердечність водночас.

Вони спинилися біля паркової скульптури — група символізувала прорив у космос, — і вже тепер дивилися одне на одного.

— А там — уявіть собі! Опинився Кость на монтажному майданчику. Поруч із ним — саме жерло димаря, величезне, чорне, бездонне, і звідти потужним струмом, аж гуде, аж повітря бринить, виривається гарячий газ — та прямісінько в небо, а вже там збивається у хмару, моторошно, уявіть! Але це ще нічого. Найгірше не це. Найгірше— висота.

Він радів, що вона так гарно говорить і змушує його уяву працювати так чітко. І вже наче йому самому ставало моторошно біля того ревучого рукотворного кратера у піднебессі.

— А під ногами... сто вісімдесят метрів порожнечі. Під ногами металеві прутики замість підлоги, такий самий прутик навкруг димаря замість перилець, а димар гойдається, амплітуда до двох з половиною метрів, він казав: ну от падаю разом з димарем, я це відчуваю ! бачу. Ну а потім... Як він сам казав: заснув од страху. А я думаю, що то у нього винятково сильна нербова система. Інший би збожеволів і звалився униз. А Костеві нерви підказали йому лягти і — вимкнулися.

Поки Костеві нерви відновлювали дієздатність, світанок прийшов і в Чайку. Збіглося люду і люду, поїхали за верхолазами, щоб його зняти, міліція вже чергувала унизу... Але Костя прокинувся і спромігся злізти самотужки.

Відтоді і звався той димар Чайківської ДРЕС — "Костів димар".

Потім Погорілець з Тетяною ніяк не могли добрати, чому це вони, вирушивши по гастрономіях та бакаліях, опинилися в парку із скульптурою на космічну тему.

— Ой ці хлопці, — сказала Тетяна. — Добре, що у нас із Костем дівчинка. Правда, вдачею вся у батька.

— А в мене таки хлопчина, — мовив Погорілець.— Вже у сьомий ходить. І вже маю клопіт. Усякий, знаєте, клопіт.

— З ким більше товаришує: з вами чи з мамою?

— Мами нема. Вона померла, коли Тольці було півтора року.

— Пробачте мені...

Він торкнув поглядом її обличчя — од хвилювання легенько сіпалися її губи. Сказав їй:

— Бачте, я свого горя не пам'ятаю, бо все заступило горе дитяче. Він кілька діб зовсім не спав*, тільки іноді впадав у хворобливе забуття, а отямившись, знову кричав. Я пам'ятаю страшний крик: "Мема!... Мема!... ме-е-ема!" І кілька днів нічого не їв. Я думав: помре.

— Бідна дитина... — прошепотіла Тетяна. — Який жах, воно ж, бідненьке, не винне ні в чому...

— От ми й живемо собі удвох.

— Я б так хотіла, щоб ви були щасливі...

То був гарний вечір. Рідко коли насолода спілкуватися з добрими людьми набувала для Погорільця такої глибини: він був у злагоді з цілим світом і самим собою, і йому бажалося продовжити цей стан надовго. І дочка їхня, тоді ще п'ятирічна Іринка-Малявка, з першого ж погляду полюбила Погорільця і весь вечір від нього не відходила.

Кость розповідав, як він колись, ще в тій своїй бурхливій юності, приварив районне начальство до підлоги.

— Стоять вони на сороковій позначці, з Карпенком розмовляють, а я саме виліз із своєї ніші за новим електродом, коли глядь — у начальства з-під каблука підківка визирає, і так тісно притулена до рифленки. А я й не думав нічого робити, я саме починав нове життя, ну а тут... Одним, знаєте, дотиком, так артистично, так смачно, вже б так не зумів, їй-бо, не ті літа, — так я його легенько — пшш! — і приварив до рифленки.