Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
Власне перед тим "Стодолина" боївка зліквідувала одну з ґебівських провокативних груп, що від зими орудувала на терені, тероризуючи населення, і "Стодоля", зазвичай похмурий і скупий на слово, мов на всі ґудзики защіпнутий, на радощах одм'як — і відверто гараздував. Розповів Адріянові, як довго на тамтих зарізяк полював, — у групі виявилось два зрадники, родом із цього-таки терену: торік ґебе їх узяло живими й завербувало в тюрмі, під час нападів вони говорили по-тутешньому, й застрашені селяни вірили, буцім то дійсно "хлопці" лютують, і ладні були самі в землю заховатися, не тямлячи, що ж то таке коїться й звідки їм тепер сподіватись оборони, — але, на щастя, бандити припустилися помилки: були, своїм звичаєм, п'яні й, коли вбивали серед ночі, перебравшись у мазепинки й вишиванки, вчительську родину, то не завважили, що не дострілили дванадцятилітнього хлопця, залишили свідка… При цих словах ув очу "Стодолі" спалахнув отой хижий, бистрий вогник злого тріумфу, тут-таки схований прижмуром, і Адріян знову відчув наповзаючий незручний холодок, що їх різнив: "Стодоля" не думав про замордовану провокаторами родину, і ранений хлопчик у його свідомості свою ролю вже відіграв, раз доніс інформацію й навів на слід, — "Стодоля" тішився самою помстою, вмів із того тішитися. І не так, як виграною в шахах комбінацією, а чуло, сливе сласно, як коханням… Він, Адріян, того не вмів. Сама з себе ненависть до ворога не справляла йому приємности, не вмів нею смакувати. А "Стодоля" навчився з тим жити.
Тоді він уперше подумав, що в чомусь важливому "Стодоля" його переважує. Може, таким і має бути правдивий контррозвідник — невразливим на жодні сантименти?.. Коли раз молодесенька сільська зв'язкова по-дитячому звірила їм при ватрі, що хотіла б, "коли буде Україна", вивчитись на лікарку, в кожному зворухнулась якась струна, — "Ворон" згадав, як за Польщі мріяв стати меценасом і боронити покривджених, "Левко" з рум'янцями на лицях грав малим у "Просвіті" в театральних виставах, і всі казали, що з нього вийшов би фест артиста, но, але що то за заняття для хлопа? — і Адріян докинув свої два гроші, розповівши, як несподівано придалася йому в боях тригонометрія, з якої завжди був перший у класі, — і тільки "Стодоля" не сказав нічого. Ніби інакшого життя, ніж теперішнє, ніколи й не мав у запасі, й не зичив собі ніколи. Іншим разом зайшла була межи ними мова про вбивство Коновальця в тридцять восьмому — про те, що, був би живий небіжчик, українська карта межи Гітлером і альянтами з певністю розігрувалась би в часі війни інакше, з непорівнянно кориснішим для нас вислідом, — до таких умоглядних припущень "Стодоля", правда, поставився з явною знехіттю, сказав, що всяке таке політикування тепер, то вже муштарда по обіді, і, звісно ж, мав рацію, — а от сам атентат, техніка й виконання, його непомалу цікавили: "На чоколяді дався полковник зловитись…", — буркнув стримано-хмуро, — і не був то осуд небіжчикові за слабкість до таких панянських ласощів, як можна було б сподіватися з уст хлопського сина (втім, Адріян так і не мав певности, чи "Стодоля" дійсно хлопський син, не уявляв навіть, яку має освіту, — "Стодоля" ніколи не бовкав зайвого й не давався зідентифікувати), — чувся за тим радше жаль, що і в такого великого чоловіка, як полковник Коновалець, знайшлася слабкість, хай навіть така дрібонька, "єк синє за нігтем", як кажуть тутешні селяни, — і винесена з того для себе тверда, як отченаш, наука, що ніяких таких слабкостей, за які міг би зачепитися ворог, мати не смієш. "Стодоля" й був — людиною без слабкостей. За те його в підпіллю й недолюблювали.
І — побоювались, авжеж: він не самого Адріяна тримав у напрузі.
Того дня, як фотографувалися, святкуючи знищення провокативної групи (з кожним таким обтятим мацаком на якийсь час витворювалась ілюзія вільнішого дихання, шкода лиш, ненадовго її ставало!), йому запам'яталася ще одна розмова, що вкинулась, як іскра в хмиз, і, слово по слову, розгорілася ледь не до сварки — між "Стодолею" й Гельцею. Говорили про голодних зі Сходу — чомусь у цих краях їх звали "американцями". "Левко" з рум'янцями на лицях їздив на розвідку в місто, перебраний у жіночу одіж ("Ви би бачили, яка з нього файна молодичка виходить!" — сміялася Гельця…), і бачив на станції товаровий потяг із голодними, — злізши з вагонів, ті падали зараз на місці на перепочинок, бо не здужали двигати себе далі, а неподалік стояла крита брезентом армійська вантажівка, і солдати зносили й скидали в кузов, як дрова, тих, хто вже не встане. Адріян пригадав слобожанина "Карого", якого пізнав у шпитальці: той оповідав подібне про тридцять третій рік на Великій Україні. Будуть у вас колгоспи, — казали східняки галичанам, — то і в вас таке буде… Гельця, розхвилювавшись, стала розказувати й своє: якось навесні затрималась була через облави на чужому терені, замешкала на хуторі в надійної родини, за леґендою, як їхня небога, — коли до обійстя прибилася проситись у найми зовсім іще молоденька дівчина, з Полтавщини…
— Тобто то вона тобі так сказала, — неґречно втрутився "Стодоля", — видно було, що вже сперечалися на цю тему між собою, і він умисне дражнив Гельцю, показуючи, що має її за дитину (у відповідь вона лиш блиснула на нього спідлоба вдавано "спопеляючим" поглядом, од якого Адріянові глухо занило в грудях…). Дівчину звали Люся. Що то за ім'я?.. Таж Людя, Людмила… Гарно, подумав Адріян, — якимось давно-забутим теплом війнуло на нього від цього лялькового імени, Люся-лялюся, — білими фальбанками з-під суконки, пахучим дівчачим волоссячком, заплетеним у кіски, лискучим шовком у дотику… (Колись, як починав ходити до гімназії, в сусідній брамі щоранку показувалася дівчинка в матроському костюмчику, з волоссячком, заплетеним у дві кіски, й хихикаючи втікала назад у браму, тільки-но він наближався, а раз затрималася, відважно ступила крок наперед і з жіночою дорослою поважністю ознаймила: "Mama mi zmyla glowa, chcesz powachac?"[23] — і підставила йому нахилену гладеньку, жолудево-лискучу голівку з білястою, мов личинка хруща, борозенкою посередині, по якій він не втримавшись провів пальцем, — перший опік шовковою беззахисністю жінки, лялечки, лялюсі, що ввіряється тобі безмисно, як сама природа, як вийнята з гнізда личинка, ще нічого не відаючи про власну хрупкість…)
— Я їй сказала, — вела далі Гельця, — що жодної пильної роботи в нас наразі нема, а наймитів ми не держимо, — а вона на те затрусилася цілим тілом, як хоре курча, аж я перелякалась, — у моїх господарів саме був мор на курчата… — І, перехопивши Адріянів погляд, витлумачила його по-своєму: — Прошу не дивувати, я вже всі селянські роботи опанувала, навіть гній із-під коней вичищати вмію! Тільки доїти не дуже добре потраплю, — додала чесно. — Отож питаюся в неї — а вона така виснажена, така марна, іно очі світяться! — чи ви, питаюся, хорі?.. І тут вона мені оповідає, що добиралася із Полтавщини, що в них там лютий голод, уже поїли собак і котів, і вдома в неї лишилися мама й сестричка Олюнька, що вже не встає, тридцять дев'ятого року вроджена, — виявляється, я того не знала, Сталін перед війною заборонив жінкам робити аборти…
— Вже ж, — загомоніли хлопи, — треба ж було засівати, що в тридцять третьому викосив!
— Ая, діду, Україну заселити москалів не настачиш, а робітників де взяти?..
— Та й воювати кимось же треба, вони ж своїх людей геть не щадять! А ди', як проти нас їх жбурляють — як ягнята на заріз…
— В Карпатах після бою своїх двіста забитих облили бензиною й спалили…
— Варе?! Та й ніби пощо?
— Звісно, пощо, — втрати приховати! Аби менша цифра була.
— Та й як же то буде — двіста душ чоловіка мов корова язиком злизала? Чи за ними там у Московщині ніхто не плаче?
— Або то большевики на те вважають? їм що людське життя, що куряче…
— А як у тридцять дев'ятім перший раз прийшли, то в нас у селі дурні людиська тішилиси, бо так собі порозуміли, що "робочо-крест'янська красна армія" — то значить християнська, тим і красна… Питалися в них — а де ваші капеляни?..
Хтось засміявся, жвавіше застукали ложки об бляшані їдунки. Гельця мовчала, спинившись зором в одній невидимій точці, наче зборена на мить тою задавненою, в'язкою втомою, через яку випадаєш із загальної розмови й забуваєш про кулю в люфі, — і враз Адріянові мов ракетою в голові стрілило, освітивши темний крайобраз: він пригадав, до кого насправді належав матроський костюмчик, — не до тої маленької польки по сусідству, ні, до іншої, більшої дівчинки: крутою Круп'ярською вділ по бруку котився, підплигуючи, обруч у сліпучих спахах надвечірнього сонця, а за ним із гавкотом гнався рудий кундель і вибрикував фалдами спіднички матроський костюмчик, — "Ліно!" — гукала Гельця вслід і, повернувшись до нього, казала з любовною похвальбою старшої: "То моя сестричка", — він не запам'ятав дівчинчиного личка, після Гельціного воно відбилось йому на сітківці стрибучою плямою, як після погляду на сонце, тільки запам'ятав, як захекано, коли підбігла, здіймалися під матроською блюзою горбочки груденят, і той свіжий, яблучний повів юного тіла, який завжди пов'язувався йому з Гельцею й домом Довганів, — такий запах буває тільки в домах, де є доростаючі дочки…
Він зрозумів: полтавка Люся і її полишена вдома сестричка Олюнька пригадали Гельці її власну сестричку, — де вона нині, та молодша Довганівна, якій він (і це теж згадав!) купував колись еклери в ще не збомбованому натоді пасажі Міколяша в центрі Львова, — що з нею стало в цій кривавій хуртечі?.. Від весни сорок четвертого, коли вийшов указ енкаведе арештовувати повстанські родини з малими дітьми включно, кожен із них носив у собі ту саму пекучу рану — свідомість, що не лише власне життя офіруєш, як у Писанні, за люди своя, бо так собі вибрав, і від того ярмо твоє любе й тягар твій легкий, — але й своїх найдорожчих несамохіть прирікаєш за собою на муки, на тортури й Сибір, у найліпшому разі — якщо впадеш у бою — на споглядання твого понівеченого тіла, над яким поглумились вандали — розібравши його донага, повідтинавши дівчатам груди, а хлопцям ґеніталії, вирізавши мертвому тризуба на лобі, — і тато з мамою не зможуть тебе ні оплакати, ні похоронити, а муситимуть скам'янівши повторяти не тричі, а тридцять три рази, як і святий Петро чи видержав би: не знаю сього чоловіка, не знаю сеї жінки, — мамо, простіть… (І вони прощали — все прощали, тільки не все витримували: та мама на Кременеччині, котру поставили перед тілами шістьох її синів, теж сказала: "Не знаю їх", — і більше не сказала нічого, аж доки серце їй не заламалося під вагою шестикрот обрушеного горя, і мама впала трупом коло своїх дітей.) Йому було легше — його тато й мама були вже на Сибіру, а братів, забраних у сороковому, мама ніколи не бачила мертвих: серед гори змасакрованих тіл, покинутих большевиками при відступі, ні Мирося, ні Ґеника відшукати не вдалося.
