Дар Евтодеї - Гуменна Докія

У мене таке почуття, наче їдеш... — Незручно, холодно, але ось-ось уже все це скінчиться, доїдеш...

Саме тепер їхали ми на возі, повному золотої соломи. Рідке болото розгасло і позолотилося від сонця на синьому небі. А наш віз наче плив по тому золоті. Дуже ми в одній тональності говорили. Однакові мрії, однакова соціяльна верства, однаковий рівень освіти, однакова щирість. Заянчківський говорив, соромливо всміхаючись, наче боявся показати одного вищербленого зуба. А що то було? Якесь чаклування? Наче ненароком доторкнувся соломинкою до щиколодки і по мені пройшов електричний струм. Потім, через два роки, він сказав, що навмисне, з наміром доторкнув соломинкою. А я ж до нього таке довір'я мала, бо він відразу сказав, що одружений.

Це, до речі, була моя "філософія", що я безпечно можу дружити й говорити вільно та повно з жоначами. Є Гарантія, що вони тебе не образять непрошеним "залицянням".

Я говорила про свої пляни, задуми. Заянчківський — про свої. Був ніяковий, не женихався, крім того жарту з соломинкою, що я постаралась забути. їхали ще й поїздом, найприємніше розійшлися в Києві, — і ще довго повівало це почуття, що є однодумець. Потім зрідка випадково зустрічалися, зразу ж забувалася ця зустріч. Зустрічі завжди були хороші, легкі, без жалю, що кінчаються.

Словом, вільна від оскомин і вимог дружба.

А вільно і з сподіванням, що зрозуміють, ой, як рідко доводилося говорити! Вже мені остогидло оце постійне питання, де не з'явлюся, особливо серед жіноцтва: — Чи маєте чоловіка? — Ні, не маю! — Бі-ід-на! — А я зовсім не бідна, мені не в голові мати чоловіка, коли я таку велику битву проваджу за місце в літературі. Всі думки мої на це скеровані, а не на полювання за чоловіком. Чому б ні, зрештою, якби чоловік був із такими якостями, які мені дозарізу потрібні. А так... Заміж, аби в ярмі?.. Ні! Література моя пристрасть змалку!

Ну, як же ти такій молодиці це витолкуєш?

Мама моя не хотіла заміж аби заміж, тільки тоді така доба була... Зрештою! Всі бояться оцього страшного: СТАРА ДІВА. Хай! Я не бачу в тому жаху, це забобон. Щоб протиставитися цьому "жахові", я чи не з того часу, в 25 років, уже почала сама відрекомендовуватися: — Я — СТАРА ДІВА!

Чи є в тому сором?

15

Оце в цьому 1929-му році дім наш на Левашівській 20/3 став уже житлокопівський. Всі три доми від полковникової дочки Костюшко відібрали. їй дозволили жити тільки, як мешканці. Потім її стиснули з двома синами в одній кімнаті. Потім вигнали, як "нетрудовий елемент".

І так на очах моїх поступово почали заникати рештки стилю панського маєтку. Того ж чи наступного року повалилися залізні взорчасті штахети і зникли. Чомусь перестав рости шпориш у подвір'ї, а стала просто втоптана земля. Біля вікон композитора Золотарьова росла груша і родила душисті дулі. її зрубали. Дві липи на фасаді теж одну за одною зрубали, а ослончик під ними зник. Я весь час тремтіла за ту липу, що росла перед вікном і робила зеленкаве світло в кімнаті... Ото й тільки, що ще буйнів новий гайок, саморослі парості на початому й незакінченому фундаменті праворуч...

* * *

А тут — вставна історія про композитора Золотарьова. Він був заарештований і зник. Коли його заарештували вперше, то хоч відомо було, яка причина арешту: звинувачення, що має зв'язок із польським консульством. Речевий доказ: показали йому світлину, як він входить до польського консульства. Так, проф. Золотарьов проходив біля польського консульства, що містилось на розі Інститутської й Левашівської. Але саме тоді в нього розв'язався на черевикові шнурок і він зайшов у перші двері, які попалися (то були двері цього консуляту), зав'язав шнурок і пішов далі. Зовсім йому й у голову не прийшло, що це він був у якомусь там консульстві. Здається, пояснив, здається, повірили, пустили. Але слідом за цим знов заарештували і вже більш ніхто ніколи його не бачив.

* * *

Моя кімнатка ставала щораз кращою. Паркет у мене завжди блищав, але мозолили мені очі двері, що йдуть до мешкання Зубова. Як би їх закрити? Коли я була в Жашкові, на базарі побачила "килими". На звичайному фарбованому рядні були намальовані леви. Я добре приглядалася до цих жидівських емблем і побачила, що вони намальовані під трафарет. Це дало мені ідею. Ануж, чекай! І я виріжу якийсь трафарет і намалюю собі килим.

Була у Віті книжечка, що я колись привезла йому з Києва. Малюнки із підписами на кожній сторінці:

Таратині-тині, та як пас я свині, Таратійком-тіж, та був у мене ніж, Тараташі-таші, та наварив я каші, Таратовк-товк, та де не взявся вовк...

і так далі.

Ці малюнки були обрамлені українським орнаментом. От я взяла собі листок книжки із таким орнаментом, а з нього — тільки один фрагмент, збільшила його розмір і вирізала трафарет. Тоді купила бордової парусини, ще чорну та жовту фарбу, що відразу висихала, розстелила на підлозі — і за три дні мала вже чудового килима! Завісила ним двері до Зубова згори донизу — і в хаті стало презатишно. Я так була захоплена цією вигадкою, що дивувалась Косяченкові: як можна нидіти й нудьгувати, коли є такі цікаві зайняття в світі, аби тільки час, аби то мене було дві або три, або ж доба була вдвічі довша...

Так почалась моя маленька улюблена втіха: малювання килимів. Пізніше я зробила ще два, а вже більш не було куди вішати...

Ще була думка купити канапку, щоб було куди складати постелю, але покищо була тільки розкладачка.

Так помалесеньку приходила я до рівноваги і хоч вже з того часу були думки про смерть (я про неї все життя думаю), але й впереміш із такими ненажерними потребами активности, відчуттям неспожитих творчих сил. Я тоді називала це "зализуванням ран". Так довго ятрилась душевна рана, що я сама собі завдала в ІНО.

16

Це вже я вдруге в Лівадії, у Криму. Але тепер уже як відпочивальниця в Селянській санаторії. Безкоштовні "путьовки" сипалися щедрою рукою на Місцевком письменників, уже всі були задоволені. Дали й мені на два тижні. Якось ні з чим не зв'язаний спогад. Я живу в кімнаті з другою відпочивальницею, ходжу до їдальні, виконую "мертву годину", або й не виконую, а йду у сад з вічнозеленою рослинністю і там лежу на сонці голенька, користаючись тим, що цей корпус виключно жіночий і що тепер "мертва година", ніхто мене не побачить. Потім блукаю по околицях, купаюсь у піні Чорного моря. Все це було гарно, тільки набридло п'ять раз на день відвідувати їдальню. Скучно! Розбиває час на короткі відтинки. А вночі виходила в сад серед кіпарисів із жовтим місяцем у небі, переживаючи свою самотність. Нікого ніколи нема до мого хотіння...

Вдень ще було так-сяк. Моя співмешканка виявилась дуже охочою розмовницею і розповідала багато цікавого, чого мені ніхто не розказав би. Вона — студентка московського інституту ім. Леніна. Як я зрозуміла, то це — школа, де навчають шпигунів. Вона казала — дипломатів. Чудово грала в шахи та в кості і казала, що це — обов'язкове. За грою багато чого можна зробити. Вона повинна вміти досконало зодягатися, вміти танцювати, розмовляти кількома мовами і провадити безжурну світську розмову з легковажним сміхом. Це має бути її постійна маска. Так вона й поводилася.

Більш не казала нічого. Та воно й зрозуміло. Готується міжнародня шпигунка. Свою кваліфікацію вона називала "підпільна робота".

За кілька днів її "путьовка" вже кінчилася, бо скоро після мого приїзду цей спогад уривається.

Санаторія була дуже велика та різношерстна і серед такої маси людей не можеш навіть вирізнити якісь цікавіші фізіономії, всі зливаються в одне лице.

І яка несподіванка! На площі бачу Корнійчука... і з ким? З Лотою Варшавер, отією непманкою в високому тюрбані, що з нею я кінчала ІНО, але за чотири роки й слова не промовила. Ідуть, обнявшись за шию. — Вітай нас! — вигукує Корнійчук. — Ми щойно одружилися, це наш медовий місяць!

Вона справді таки дуже гарна, з такими маслиновими очима й расовою витонченістю нащадка поколінь, незвичних до фізичної праці. А Корнійчук — у всій своїй солодко-сахариновій щасливості. Навіть і губа не одвисає. Оце то альянс! Комсомолець і непманка!

Тоді Корнійчук був ще ніщо. Десь там приділив його комсомол до кінофабрики. Це була остання побіжна напівприятель-ська зустріч, а нотую я її для відтінювання дальших метаморфоз.

17

Я щиро хотіла бути в пролетарській сім'ї. З такою думкою і з газетою, де була промова С. Косіора, пішла я восени до обласного партійного комітету на Думській. З проханням, щоб мене послали на київську фабрику робітницею. Незабаром я ввійшла у фабрику "Точприбор" з відрядженням у руках. Шу-лявка, Керосинна вулиця.

Мене призначили у цех годинників, дали чорного хвартуха, що вдягався на обидві руки і застібався ззаду, як плаття. Поставили мене в кінці довгого стола до "січкарні", себто малої різачки, що сікла штифти. Я стала робітницею першого розряду. Робота відразу видалась мені нудною й одноманітною, але бачу — в другому кінці стола такі ж самі робітниці в чорних хвартухах складають з тих усіх частин, які виходять впродовж стола, будильники. Може й я колись дійду до цієї кваліфікації?

При цьому столі роблять самі жінки під керівництвом майстра, що колись був приватним годинникарем, а тепер, як прийшов загин усім приватним кустарям, опинився на цій фабриці. Він не дбав. Запивав немилосердно і часто на роботу не приходив. Не знаю, як із іншою продукцією цього цеху, але будильники виходили всі браковані — не йшли. Але їх робили далі, — надіялися, що навчаться. Нікого не турбувало, що виходить самий брак. Це ж у Києві вперше розвивається виробництво будильників.

Ніякого ентузіязму до цього виробництва ніхто не виявляв (починаючи з п'яного майстра і кінчаючи робітницями). Ці робітниці тут працювали заради кращої хлібної картки (вже починалась карткова система), заради робітничого стажу.

Спочатку було мені цікаво. Зблизька бачити все це оточення. Подобалося це трудове життя, що треба вчасно приходити до фабрики, що маю обов'язок, чогось учуся. Але чому це я не можу з цими жінками ані слова спільного знайти? Вони так наче й інтелігентні киянки, а в ход£ в них усякі нецензурності, гидоти. І матюкатися навіть уміють. Між собою вони провадять розмови про "квартіру", де дістати шовкові панчохи "фільдеперс", звичайно, тільки київським російським жарґоном.