Дар Евтодеї - Гуменна Докія
І там Косарик мав на четвертому поверсі кімнату. Жив він там із дружиною — такою окуляристою типовою вчителькою — та дитиною.
* * *
Десь у тому часі з'явився в Києві й Григорій Яковенко, той самий, що започаткував літературну дискусію 1925-го року. Це він образився, що його десь там не надрукували, це за нього заступився Пилипенко статтею "Куди лізете, сопливі...". Хоч і був це той, з кого так кепкували Хвильовий і Зеров, — він дуже гордився, що увійшов у історію української літератури та спричинив дискусію.
Не був це такий уже мугиряка-невіглас, "вихованець тупого просвітянина" Биковця, як малювали противники Пилипенка. Швидше, був це чиновник. І посада його була така: службовець банку. Жив на Хрещатику у мешканні, що складалося з одної великої кімнати і другої маціпунької (його кабінету), з жінкою й двома синами. То вважалося великим досягненням — дістати мешкання, ще й на Хрещатику. А було це, мабуть, тому, що Яковенко мав брата, високої ранґи партійця. Тому Яковенко тримався незалежно.
Був у нього товариш, актор Ватуля, що з ним він приятелював "по лінії випивона" із закускою: кислим огірком і сухарем. Це я знаю від самого Яковенка, бо Ватуля жив у тому ж домі Костюшко, в глибині двору. Яковенко, побачивши, де я живу, вигукнув:
— О, я тут не раз бував...
Високий і грубувато вродливий, він дуже чванився своїми любовними походеньками, приходив додому й усе це оповідав дружині. А дружина його була негарна, все те терпіла. Крім жінки, й мені дещо розповідав...
Я скоро стала їх гостем. Заходила, дружила з Яковенком, себто, зустрівшись, ще по вулиці ходили, він відпроваджував аж під хату, все знаходилося що говорити. Він усе хвалився, що його от друкують... Тому, що він уміє свою благонадійну ідеологію показати вчасно. — А ви не вмієте, тому вас і б'ють!
Яка його ідеологія, трохи можна було уявити... Це ж він розповів мені найновішу тоді анекдоту: — На чистці апарату одної установи чистильна комісія запитала службовця: — Як ви ставитеся до радянської влади? — Так, як до своєї власної жінки, — відказав запитаний. — Як ви ставитеся до вашої жінки? — Не люблю, але терплю! — Кінчав цю анекдоту Яковенко словами, що за неї когось там уже викинули з роботи...
Хвалився Яковенко й плужанкою Марією Романівською. В додаток до його "секретів" ще й дружина розповідала мені, що Марія Романівська вимагала, щоб Грицько з нею оженився. Я її бачила. Гарненьке, дрібненьке змучене обличчя, одна нога коротша... Вона появилась була в Києві і скоро зникла... Може й щодо мене мав які легкі пляни Яковенко, бо все питав: — Як це ви так живете? Та заведіть собі коханця!
Але були й тонші розмови. Я скаржилась йому на безлюддя, нема цікавих людей. Навколо — обмежені, нема з ким говорити, свої думки розпросторити. На це я раз дістала відповідь: — То ви сама нецікава! — Ці слова я запам'ятала, як мотто. Ось уже скільки років минуло, а все вони мені згадуються. Мабуть, правда його.
Думала тоді, думаю й тепер. Не творились у мене друзів-ства. Мовчазна, не вміла блиснути скорою й дотепною відповіддю. Не мала кокетства підбирати одежу й зачіску до лиця. Апологетка природности, могла б і без кокетства прибратися із смаком, та ба... За що купити одежу? Жила я так просто й невибагливо, як тільки можна, щоб якось утриматися. Було правило: не залишатися без останнього карбованця, а як уже наближалась та межа, то нічого не дозволяла собі, крім хліба-чаю, а влітку ще й помідор. Молоко, сто грам масла — рідкі гості. Книжку купити — нема за що. Обіди в місцях, де творяться товариства, були недоступні. Театри — так само. До себе не запрошувала, хіба, хто сам прийде.
Але це було в стилі моїх переконань. Я плекала свої ідеї. Все це була жертва їм, ідеям. Що вартий успіх (у професії, у літературі, малярстві, різьбарстві), здобутий завдяки жіночим вартостям? Ні, я хочу дійти до "імени" своїми власними силами, а не через те, що комусь впливовому сподобалась і він висунув свою фаворитку. Таким нічого не вартим успіхом був (на мою думку) успіх Н. 3., яка личком і "груддю", за саркастичним висловом Василини, пробивала собі дорогу. Якби не була така гарна, то її чоловіки не творили б їй слави, не знала б вона, що може бути письменницею.
Або ось читаю в газеті про нову зірку-різьбарку (прізвище вилетіло з голови, значить зірка була короткочасна). А з приватних розмов довідуюся, що це — коханка А. Хвилі і тільки через покровителя вдається їй стати зіркою. А коли б не покровитель, то навіть яка найталановитіша, а пропадала б у невідомості. Такий дух часу? Ні, це низько, дешево! Моїм найбільшим пунктом амбіції було добитися пошани й оцінки здібностями, а не "жіночою зброєю", за чиєюсь спиною. Може це й стрижень моєї особистости? А Яковенко каже, що я з такими амбіціями нецікава!
Хіба ж я не тужила за товариством? Але за тонким, добірним. Оце йду київськими вулицями ввечорі додому, навколо місто-ліс у мереживних ажурах електрики, а я, щоб не плакати, щось вигадую, думаю. Тоді знов підступає до горла — нема людей. Таких, як хочу — нема... Єдині приятелі — мої думки. І я вибираю якусь свою наймилішу думку та й іду з нею, її розмотую. Так і в мене з'явилось товариство мені до душі — мої власні думки. Я їх часом називала Сонцями.
14
Тоді модне було, висіло в повітрі гасло: "Треба перебудуватися". Особливо це стосувалось мене в світлі косіорівської промови. Як я здивувалась, коли прийшов був раз Юліян Западин-ський! Не тому, що прийшов, а тому, що й він почав говорити мені про потребу перебудуватися. Це вже не той хлопчина з дівочими льоконами, що грався в Кармелюка у латаному-пере-латаному кожушку та цікавився вашою прапрабабунею і чому вона не вмерла, така-сяка прародителька стражника! Ні, він тепер працює на Донбасі у журналі Забой, — просто живий приклад перебудови! Еге, ще й член партії!
А то прийшов і Бабенко із запорізьких степів. Був у Києві на якихось курсах чи що... І цей вже не той: тільки й говорить про те, що треба "перетягувати шини" й ламати себе...
Цей хоч прямо висловлювався. Може не так стосовно до мене, як до себе, колись так захопленого степовою волею...
Я, власне, в глибині душі не розуміла, — чому і як я маю перебудовуватися. Я не бачила ніякої ідеологічної хиби в моїх нарисах. Там нема нічого ворожого, бо я й сама не була вороже наставлена до нових форм на селі. Чи перебудуватись це означає подавати фальшивий образ того, що бачила, приличкову-вати сахариновою газетною фразою? Тоді — нецікаво. Я не вмію.
Наскільки я тоді була льояльна не зверху, а щиро, видно хоч би з того, що мені, страх, не сподобалась візита земляка Пашківського з Буків і всього того, що він говорив. Пашків-ський, резонер із ставищанської педшколи, був начинений різними критичними думками про все, що діється навколо. Звідкілясь довідався, де я живу, прийшов, і з місця в кар'єр почав критикувати та насміхатися. Цей теж каже читати газети, тільки не так, що всьому вірити, а читати поміж рядками, особливо ж вчитуватися в дрібні хронікальні нотатки. Там можна дещо вичитати, правду, а не ту брехню, що нею нас годують... — От і вам не дали правду сказати...
Я аж розсердилася, аж почала подразнено розмовляти, підкреслюючи, що мені з ним не по дорозі. Справді! — Я хочу працювати над словом у тих умовах, які є, а тут мені якусь контрреволюцію підсувають. Що злого в тому, як я навіть не писатиму, а за свого життя перекладу кілька творів із чужих мов? Це ж для мого народу. Якщо я не вмію писати так, як ідеологія вимагає, то може й добре, що мого писання не треба. — Пашківський зрозумів, що не туди попав, і вже більше не показувався.
В такому настрої літом 1929 року поїхала я й у нові відрядження, себто у вже згадувані Олевський та Бишівський райони. У новостворені комуни та артілі. Навчена попереднім досвідом, я вже не хотіла писати нариси з адресами та іменами, а пробувала оформлювати свої набуття й вражіння белетристично-сюжетно. Отож тоді вийшло в мене "Де недавно ведмеді ходили". А з Бишівщини, винесла я матеріял на повість "Ан-дріяна". Прототипом одної дієвої особи буа агроном Аврам Семещенко. Це був один з тодішніх будівничих села в умовах початків колективізації. Мені з тим було легко й цікаво говорити, бо крім щоденної практики, він мав ще й свій погляд з висоти. А що кожна нова й цікава особистість викликала в мені підвищений інтерес, то мені здавалося, що я в ту людину закохана. Тепер я знаю, що це не так, що в мені говорила жадоба нагромаджувати матеріял для творчости, але тоді одне захоплення змінялось другим.
Так, наприклад, у Вчерайшому на Вінниччині я побачила "джеклондонського героя", а одночасно й лицаря з історичної пісні ("Морозенка"), навіть на прізвище Мороза. Це був голова одного колгоспу. Я просто захопилася ним і любувалась би довше, якби не поїхала. Через роки він у мене з'явився у романі "Скарга Майбутньому".
З Бишева я поверталась до залізничної станції на возі, а випадковим попутником на тому ж возі був Дмитро Заянчків-ський, що вертався із якогось свого службового відрядження. Ми відразу зайшли в приятельські взаємини, бо хоч Заянчків-ський і був з освіти агроном, але мого поля ягода, був він ще й дитячим письменником і членом "Плуга", хоч, правда, я оце вперше його бачила. Відразу знайшлося в нас багато тем для розмов, Заянчківський казав, що він мені заздрить, скільки в мене снується задумів, скільки фантазії. А він також має багато задумів, хотів би свої творчі візії здійснити — та все відкладає на "колись". "Тепер" усе нема часу, все треба якісь службові завдання виконувати. Тепер він не може дозволити собі покинути працю, бо він — службовець селекційної науково-дослідної установи, адже ж, крім творчости, мусить і про насущний думати.
Це була якраз для мене атмосфера, бо я також відчувала постійно цю розбіжність дійсности з моїм бажанням працювати в літературі. Чому я повинна щось інше робити чи шукати якоїсь роботи, коли так пекучо до праці над словом тягне? Я вчителювала... Не можу! І знаю, що Заянчківський мене розуміє. — То вам одній можна дозволити собі таку розкіш, — на це Заянчківський, — а я одружений, дружина — на останньому курсі педінституту, працювати мушу я...
