Прощай, село - Куліш Микола

Як ви сю ніч ховали золото. У Мотрони. Отут десь. Скажи, Дмитрику! Дмитрик (ковтнувши повітря). Ховали ж, тату!.. Ільченко. Сину мій! Дмитрик. У Мотрони... Ільченко. Дмитрику! Дмитрик. Тут, у цій хаті...

Ільченко. А боже мій! Дмитрику!.. Боже, як тяжко! Ти хворий?.. Ти ж хворий пролежав всю ніч і тепер ще хворий, подивіться! Як прийшли (до Марка) од вас, то він аж захворів. Ліг. А вдосвіта чую — блудить словами. Мати засвітила, плаче. А він: "У вас, мамо, сльози — як золоті. Я піду про це скажу і мене приймуть..." (До Дмитрика). Це тобі, Дмитрику, сон такий приснився, сон золотий... Пам'ятаєш, як ти ліг? Дмитрику! Скажи!

Дмитрик. Пам'ятаю.

Ільченко. А як мама плакала?

Дмитрик. Пам'ятаю.

І л ь ч е н к о. Ну от і ввесь сон твій, моє золото. Ходімо тепер додому. Бо ти й досі хворий... Ходімо одведу!

з

Вивів його в сіни Побачивши, що нікого нема, раптом схопив його руками за шию і люто здушив. Отямився. Поцілував. І знову здушив.

4

Услід вибігла Надійка. Скрикнула. Ільченко поцілувавши, повів сина далі.

Надійна. Дмитрику!

Дмитрик не оглянувся.

(Хотіла ще раз гукнути, та озирнувся батько, страшно якось, по-звірячому. Ніколи таким його не бачила. Повернулась, щоб іти назад). Ну от... Я ж казала, що... (затрусились плечі) що... що надворі метелиця, а я така ще справді молода, що пла-а-чу... (Заплакала, засунувшись у куток).

5

У хаті.

Оксана. А золото він сховав!

Мотрона (люто). Шукайте! Шукайте, кажу!

X р и с т а н. Що ж шукати або писатися, коли така фантазія впала комусь в голову і не доведено, що це факт, да... (Пішов).

Н е в е д и к. Туди його, розтуди! (Пішов).

Чоловік. Шукайте хто, а я виписуюсь! (Пішов).

За ним ще: "Виписуюсь!", "Виписуюсь!" — і розійшлися.

П а р х і м ч а. Рапорта не прийнято, колона розбіглася, невже фельдмаршал піде в одставку без мундира й пенсії? Позор!.. (Пішов).

Марко. А ви, тату, як? Вписуєтесь чи виписуєтесь?

Р о м а н. Я ще подумаю.

Петро (по паузі). Я ж казав, .що таке станеться. Треба було прийняти, а тоді згодом викинути. Під три чорти викинути! Отак! Отак!..

Марко. Помилка не це. А помилка, що викривати треба було ворога, а не одне лише золото у ворога...

Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

І

Відлига. Туман. Запахло далекою весною. Уночі не видержав Р о м а н. Вийшов нишком у поле, на свою землю. Став на межі й сумує. Аж підходить до нього пророк 3 о с и м з лопатою, ніби з туману взявся:

— Честь богові, слава на високім небі, а тобі, чоловіче, спокій на землянім падолі! Роман. Спасибі!

З о с и м. Проститися, певне, вийшов з землею своєю?

Роман зворухнув пальцями. Зітхнув.

Невже надумав писатися, Романе? Роман. Взавтра. З о с и м. Син Марко велить? Роман. Син і власний розум. З о с и м. Що ж каже син?

Роман. Каже, що не од бога і не так од людського хотіння, як од природи, од землі це робиться. Земля і природа велять. Дують, сушать вітри суховії, порохніе земля і знесилюється. Треба з Дніпра води напускати та землю нашу українську напувати.

З о с и м. Хто ж не дає?

Роман. Наша темнота, а в темноті чужий клас. Зосим. Це каже син, твій послід, а що каже розум твій?

Роман. Що син правду каже. Як не держимося ми нашого коріння, як не в'яжемо свої хазяйствечка до кілочків, щоб вітром не здуло, а суховій і чужий клас своє зроблять. Перепалять і покотять, як покотиполе, га?

Зосим. Коли не держатимемось кісток батьків наших та дідів, що лежать в землі, то покотимось і закотимось.

Роман. Важко!..

Зосим. Що?

Роман. Думати.

Зосим. Важко. Вийшов і я оце. Хоч своєї землі й не маю, проте голос якийсь шепотить і велить обійти землю батьків наших і дідів, голос невтихаючий. Дихає на мене словами, уст же його я не бачу: "Обійди землю батьків і спиши її на серці своєму, карб положи про кожну межу і промежок. Бо дійде земля ваша од вас до ювілейного року, перериються межі й промежки, не кожне знайде її, як поверне господь. Без прикмети". Ти чуєш? Роман. Що?

З о сим (таємниче). Як хтось дихає на нас цими словами? (По паузі). Іду і дивлюся: стоять на степу люди, кожне над своєю землею заклякло, ніби камінь всередині кожне держить важкий...'

Роман. Бо кожному важко.

З о с и м. А тобі?

Роман. Важко.

З 6 с и м. Теж камінь?

Р о м а н. На душі.

З о с и м (подаючи лопату). Так на закопай! Роман. Що?

З о с и м. Камінь той на своїй межі. Прикмету. Щоб знав, коли наступить рік ювілейний і повернеться до нас наша земля, щоб знав, де твоя межа. (Одійшов і ніби обернувся в туман).

Роман, озирнувшись, найшов недалечко межовий камінь. Ще озирнувся й почав закопувати на своїй межі.

1

На Романових воротях червоний прапор, напис: "Другий кутковий штаб колективізації". У хаті Петро й Марко проводять запис. З чула на підслухує Мотрона.

Петро. Далі хто?

Чоловік. Впишіть мене, Сироту Юхима. Чотири га. Одна коняка. Хід. Ще борона. Хомут. Мотузяні віжки...

Петро. Ще що з реманенту?

Чоловік. Здається, все. Батіжок ось...

Удовиця. І мене, будь ласка, Килину Нечай: хата й я. І чоловіка нема.

Петро пише.

То ви запишіть, що й чоловіка нема. Петро (записавши). Ще хто?

Тиша.

Марко. Скільки всіх?

Петро. Один, два, три, чотири, п'ять... (Почислив згори вниз і знизу вгору). Сімнадцять дворів, сімдесят сім душ...

М а р к о. Ну от. Сливе 67 процентів вже свідомо й до-брохітно. А ти все журився. Було б сімдесят, якби записались товариші партизани, а то ось поставали осторонь і чогось стоять.

П а р х і м ч а. Не тільки партизани — ще семеро гражданських удовиць за нашими походними спинами, колишні наймити, як, наприклад, всім відомий Христан, трудовий дід Неведик, ціла ще колона на невтралітеті стоїть.

М а р к о. А в обозі, як в засідці, Ільченко з кулацькою контрабандою, чужий клас. Червоний фельдмаршале, червоний фельдмаршале! Невтралітету зараз ніде в світі нема. Коли вже одступаєш — одчепись од ворога. Одрубай хвоста!

Пархімча (зворушений). Волосся морозом береться, а в серці огонь, так я все це усвідомлюю. І, може, я справді партизанським оком не так видю, як ти у партєйний бінокль. Чужий клас чіпляється — факт. Та щодо Ільченка, то цього не можу сказати. Бо мені він здався, коли я колективізував. Здався і лежить. А лежачого не б'ють. От якби правда тому була, що він золото сховав, то я б його перший, гада, зарубав! А так він що? Стара рушниця, котра не стріля і з котрої вже порох сиплеться і сльози замість дробу котяться. Нехай би справді баштани колгоспівські стеріг.

М а р к о. А як вистрелить?

Пархімча. Не йметься віри.

Петро. Слухай, Семко! Я тебе знаю. У тебе як заскочить заскок, то й клином його не вигониш. Та я тебе знаю й з другого боку. Ти такий щирий хлопець і такий на себе строгий, що сам ти з себе зубами й нігтями вирвеш який завгодно заскок. Так?

Пархімча. Так.

Петро. Ну от. Коли ти наколективізував та прийшов у цю хату, і я прийшов, і ти мені руку подав, як товаришеві, і сказав: "От я наколективізував, приймаєш, брате?" — то що я сказав?

Пархімча. Руку од самого серця подав і сказав: "Приймаю, брате".

Петро. Хоч у списках я й Ільченка прочитав. Та я не хотів, щоб він роз'єднав нас під таке, брат, врем'я. Тепер ми провадимо колективізацію під проводом такого товариша, як Марко. Я подаю тобі руку, як товаришеві, й питаю: невже ти зважатимеш на Ільченка, що хоч і лежачий, та лежить він поміж нами, роз'єднує, брате, га?

П а р х і м ч а. Руку й свою подаю, стремлюся, та як згадаю, як старик за справедливість плакав, сина в комсомол оддавав, а син його хворий сльози ті за золото сприйняв, то не можу. До вас аж переважуюсь, а переступити через справедливість не можу!

Марко. Набіжить ще день і переважить, або історія зніме з тебе звання червоного партизана.

П а р х і м ч а. Такої історії ніколи не буде!

Марко. А як буде?

П а р х і м ч а. Лягаю в могилу і сам себе закопую.

Марко. Гаразд. Ну, а ви (до Христана), Христане, як? Кому, кому, а вам першому слід було б вписатися. Уже ж, я думаю, ви колишнього свого хазяїна не застоюватимете? Кулак, що йому й пожар гасили, руку спекли, а він вас замість лікарні у стайні положив?

Хр иста н. На теперішні часи, то це факт експлуатації, хоча й тоді, конєшно, од огня пекло і від хазяйчиного гримання так, що й досі на руці й на серці печені місця позоставалися, да.

Марко. То чому ж тепер ви одстали од ваших това-ришів-наймитів,— од Петра ось, наприклад, що з ним, я сам пам'ятаю, у кулаків служили? Чому в колгосп не пишетесь, од свого класу відстали?

X р и с т а н. Бачите, я був уже в созі, да. То з практики побачив і посвідчився, що колгосп — фантазія хороша, але ми ще не способні. Хлопці, кажу, віхола — коней треба хоч задом до вітру ставити, коли вони у нас просто неба стоять, да. Затишок хоч з кураю треба напнути. "Ставай,— кажуть,— сам задом до вітру". Так я й пішов... Подумав тільки, що як там центр не стремиться, а доведеться руля управо навернуть.

М а р к о. А тепер у колгоспі стайню бачили — яка?

X р и с т а н (зітхнув). Стайня тепер підходяща, да.

Петро. Курити і плювати заборонено.

М а р к о. І коней бачили? Кращі за всі? І урожай найбільший зібрали? І озимий клин найпотужніше заврунився? І краще їдять? І менше роботи? Так? То в чім річ? Чого не пишетесь? Уже ж коней задом до вітру ставити не треба!

X р и с т а н. Коли на такі одкровенія пішло, то дозвольте й мені сказати, що не пишуся зараз я вже не через коней, а через жінку.

Марко. Чого це через жінку?

Христа н. А того через жінку, що скільки не живу я з нею, ще з того часу, як з китайського замирення прийшов, то аж тепер признаюся, що вона у мене дуже алчущая й жаждущая...

Марко. Себто?

X р и с т а н. Не такого малосильного роду, як я. На все зазіхає. Передок з воза од батька залишився, два колеса, то хотів продати, да. Рішительно не дала. Навпаки: купуй задні, справляй воза, хоч він мені тепер як п'яте колесо до воза, бо в мене інтерес тепер більш садівничий. Садок почав садити, винограду трошки. То вона рішительно проти колгоспу.

Петро. Отак би й сказав,. Про садок. А то крутиш!..

Марко. А ви, діду (до Неведика), може, теж через жінку?

Н е в е д и к. Померла. Нема. То навіщо колгосп, коли нема жінки й дітей нема? Сам. Доживу й так. От аби табаку ви привезли, туди його, розтуди!..

Марко. Ну, а ви, тату, ще вчора сказали, що впишетесь?

Роман. А сказав.