Прощай, село - Куліш Микола

Думав лише, що як родні

Марко. А може, всю хату доведеться? Мою хату? (До Набійки). Ну а ти тепер що скажеш?

Надійка. Я послі скажу...

Мар,кр (угадуючи її думки). Гм... Може, й так, а може... (Приспівав сміючись, запитливо).

Женитися не пора, Ще дівчина молода... Га?.. (Рвучко). Ну що ж? Ходімо, товариші! Гайда!

Дмитрик. Підождіть! Як же це так?.. Я про таке сказав, я довів, я... показав, а ви й нічого. І не розпитуєте, на послі відкладаєте... (До Надійки). Коли у вас комсомольські збори? Я хочу на зборах про це сказати... Я скажу!.. Я не побоюся сказати!..

Марко. Гаразд, Дмитрику, гаразд! Скажеш на зборах, розпитаємось і обговоримо, а зараз нам треба йти... Негайно треба!.. (До Надійки). То клич тепер, Надійко, Дмитрика! (Пішов).

За ним Оксана, Петро.

Н а д і й к а. Я теж з вами піду! (Спинившися, до Дмитрика). Підеш? Д м и т р и к. Піду! Н а д і й к а. І покажеш? Дмитри к. І покажу!

Пішли.

ІІІ

1

Викликавши у чулан чоловіка, Мотрона зачинила двері, щоб хто не підслухав та щоб менше заважали музика й танці. Занавісила віконця:

— Та ти справді надумав писатися? Никандер. Пишуться ж усі.

Мотрона. Не всі! Дід Неведик, а Христан який вже, та й той ще хитрує...

Никандер. То батьки ж наші пишуться. І мій, і твій.

Мотрона. А я не хочу, і ти не пишися!

Никандер. То ти хочеш, щоб і я з громади випав, а батькові блудним сином став, щоб поза кутками огинався, од брата очі ховав?.. Ні, вже годі! Все одно не забагатіємо! Чуєш?

За дверима вибухнула музика. Вигуки: "Пий, село! Гуляй, село!>

М о т р о н а. То ти хочеш, щоб я тобі блудною жоною стала? Щоб я пішла геть од тебе? Другого знайду, а в колгосп не піду! Чуєш?

Никандер. То куди ж іти? Ну куди, подумай? Жити своїм господарством, так, як батько, серединити, це вже не життя! Тісно, вузько, ногами грузнеш в землю, головою в стелю — нема тобі ходу і проходу. Краще вже в колгосп.

Мотрона. А коли забагатіємо?

Никандер. Не дадуть! Зажмеш із жменю тії землі, то ти вже кулак, зайвого карбованця вигониш — буржуй! Ще твої прибутки як грушки зелені, а тебе вже трусять, трусять... Ех, Мотроно! Вже багачкою до церкви в неділю не підеш, бо й церкву зачинять, неділю скасують, через село на тачанці не проїдеш, бо... Чуєш, пропивають вже село?

За дверима: "Пий, гуляй! Пропивай! Пропивай село!"

Не буде села! А в колгоспі не так вже й погано, кажуть. Та й сам я придивлявся до нашого, в гурті веселіше: і їдять смачніше, і роботи менше.

М о т р о н а. Ні! Краще вже в старці, ніж в колгосп під Оксанину руку, до тієї рогатої злиденихи, колишньої наймички. А нізащо в світі! Краще в халупині, та в своїй! Сонце зійде, у віконце гляне — моє сонце. Соняшник цвіте — мій соняшник. Чоловіка люблю — мій чоловік — коли хочу, тоді й поцілую. У колгоспі повставали, а я ще свого милую. Шкуриночка того хліба, та яка ж смачна!— своя! Бо хліб печу, як чоловіка люблю, дитину заснічую, як опару вчиняю... (Обняла його). Никандре! Не пишися! Не треба! Краще вже підем з села!

Никандер. Куди! Ну, куди!

Мотрона. У город! Бо там ще колгоспів нема. У город! У мене й грошей трохи є золотих. Батько одписав. Знайдемо куток. Чи в колгоспі кізяк місити, чи в городі в панчішках ходити, га? А губи ж у мене, то не треба підмальовувати. Ну, на ж! На! Цілуй! (Оповила).

IV

1

Тим часом за дверима в хаті відправлявся могорич. Імперіалістичні удовиці тягли пісню:

Ой село, село, Ой наше село... Пархімча (скомандував). Одставить песимізм! Це вам не панахида, а червоний могорич! А женщинам взагалі пора вже одвикнути од довгого волосся і довгих пісень!

Удовиця Н е ч а й. А в самого чуб який!

Пархімча. Це чуб партизанський, а не женський, з котрим прошу мене не сплутувати. Бо з цим чубом я ще на кадета ходив і всю контру воював. Атакою було рушимо, то чуби над нами, як дими димлять. Грецьку кавалерію, що на ослюках ішла, криком і чубами перелякали.

Гех, було колись! А тепер слово з предверія колективізації має трудовий селянин Іван Ількович Ільченко.

Ільченко. Я оце подумав: агітували нас Петро та Оксана, проте мало хто писався. А приїхав товариш Марко, повернувся словом, другим, одгукнувсь на це наш червоний партизан Семен Миколайович, і дивіться — ввесь народ на колективізацію, як бджола на цвіт летить, як комашня на світло. То пошли вам, доле, й далі нашим руководителям повної колективізації, багатої, як колосся на ниві, й тихої, як зоряне небо!

Пархімча. Гех, дали б мені мандата з центру, я б за три дні весь район сколективізував! (7 замріяв). Сім тачанок, очко коней, двадцять вісім партизанів і червоний хлак. Звізда на небі попереду горить, колона летить, музика грає. Що там маячить? Село. Гей, село! Слушай програму дня: щоб за ранок всі сколективізувались, увечері— ілюмінація й червоний могорич! І громче, музико! Пий! Гуляй!

Удовиці й п а р т и з а н и. Пий!

— Гуляй!

Ільченко. То всі б сказали, одвітили, всі, як один: як отак нам справді жити, як ми живемо, що хата з хатою гризеться, що тини між ними — як ножі, один в одного не то що хліба — душі докопується і вовчим оком зазирає, як отак всім мучиться, убожіти, то краще вже в колгоспи йти! Усім! То пий, село! Гуляй, село!

Пархімча. Ще громче, музико! І грай победу!

Удовиці й партизани. Пий, село!

— Гуляй, село! Килина Нечай (пішла у танець).

Од села до села Танці та музики. Курку, яйця продала — Маю черевики...

Пішли у танець удовиці, важко вибиваючи ногами, ніби топчучи й забиваючи у землю кожна свого ворога.

Ільченко (підкалдикнув). Пропивай село!

Саме під цей час увійшли Оксана, Марко, Петро. За ними Надійка і Дмитрик.

Пархімча (махнувши музикантам і вдовицям, щоб перестали). Колективізаціє! Сто-ой! (Підійшов до Мар-ка). Не так, може, зробив, по-партизанському, але рапортую, що сьогодні, визвавшись охотником за передню лінію колективізації, сам-один за ранок сколективізував двадцять сім дворів. Приложеніє: списки й ключі од двадцяти семи індивідуальних фортець — ось. Червоний партизан Семен Пархімча. Якщо не віриш, то довідки ось дадуть: сім імперіалістичних і гражданських удовиць, четверо колишніх червоних партизанів, трудовий народ — і навіть ваші родичі й батьки, що все це з оригіналом згідно. Крапка. Крок у сторону — даю дорогу партії.

Марко (одвівши списка). Партія такого рапорта навряд чи прийме і колективізації не схвалить.

Пархімча. На такую резолюцію не ждав. Проте стою ще струнко і руки по швах. Дозволяюсь спитати чого?

Марко. Можна стояти й струнко. А краще так, як ми стоїмо. Просто. Ну, от тепер здрастуй! (До всіх). І здорові були всі, товариші!

П а р х і м ча. Хочеш по-гражданському — будь ласка: здрастуй! Але чого партія моєї колективізації не схвалить? Хіба тільки того, що я позапартєйний? Чи з досади, що я випередив усіх созівців? То тоді і вмерти поперед них мені не можна буде?

Марко. Умерти кожен з нас раніш за всіх помре. Ні, не того. А того, що це не колективізація, а якась моторизація. Так кожне її запровадить, і не червоному партизанові у похвалу, що пішов він по хатах, помогоричив та й наколективізував, га?

Н е в е д и к. А ти ж як хотів? Щоб даром?

Оксана. Ану, ще що скажи!

Неведик. Туди його, розтуди!

Оксана. Ой, який же могоричний! А де ж твоя свідомість? У голові чи в чарці!

Пархімча. Могорич — любовна річ. Що ж тут такого?

Марко. А такого, що ще кажуть: прощай, розуме, взавтра побачимось. Бо хіба, проспавшись, взавтра не буде таких, що подумають і скажуть: підпоїли та й вписали, сучії сини. П'яними сколективізували нас. Раптом голос. Хто п'яний? Я? Трам-тара-рам...

йому затулили рота.

Пархімча. Ну, припустім, таких буде троє, четверо. Нехай семеро, що так проспляться. Ми їм пропишемо лозунга: смерть дезертирам! А решта, котрі навіть і не пили?

Марко. То, може, ми, проспавшись, мусимо викреслити декого, що, може, й не пили. Пархімча. Наприклад, кого? Марко. Наприклад, громадянина Ільченка. П а р х і м ч а. За що? М а р к о. А як ти думаєш?

Ільченко. Все через анкету мою, думаю. Через тавро, що кулак колишній. Як Каїна бог, так мене, екать, партія знаком таким позначила, що по ньому пізнаватимуть мене до віку. Ну Каїна б за те, що убив він брата свого Авеля, а мене за що? Ось служив колись у мене за наймита Христан. Скажи, Христане, чи хоч ударив я тебе, зобидив дурно хоч єдиним словом?

Христан. Що у них за наймита служив, то це справді факт такий був, да. З китайського замирення як прийшов, то до них найнявся. Нічого такого інтересного касательно експлуатації за ними не помічав, да, хоч, може, й недобачав, бо ще тоді такого поясненія й директив, щоб помічати, не було. Правда, раз пожар у них був трапився, то я руку дуже був попік, тушивши, не міг дійствувати, і як лежав, то приходила до мене в стайню хазяйка і гримала, що лежу колодою, да. Але Іван Івкович їй заборонили далі дійствувати: нехай полежить, сказали, завтра одробить, той такий був факт, да.

Ільченко. І от я думаю: ніколи ж я на Радвладу не повставав, у підводах ходив з Херсона на Крим, з Криму на Катеринослав, по всіх степах. Десятий рік не то що багатства— зайвини не маю в хаті, сам себе зліквідував як клас, а мене все таврують: кулак. Руки натруджені стулити не можу, старість свою несу в колгосп — одійди, кулак! Важко! Ви взялись за преображеніе людства, товариші. Коли ж це буде? Невже не чуєте, як стукотить до вас людина?.. Думаю.

Марко. Ніколи й Радвлада на вас не повставала за те, що в підводах ходили, продподаток перший привозили, на школу давали. Навпаки — залишила вам стільки землі, скільки дала Христану Івановичу, щоб він вас часом не найняв і щоб ви не служили в нього. Тепер ви стукаєте, добиваєтесь до нас, у колгосп. Добре. Приймем. Тільки напишіть тепер у вашій анкеті, одповідьте, як людина, на такі питання. Ми не крилися од вас. Всі наші книжки розгорнені усім людям, помисли й думки. Чи не ховаєтесь ви, чи не криєтесь од нас з своїми?

Ільченко. Я? А господи! Як на долоні ж списав!..

М а рк о. Добре. От ми у нашій державі од вас нічого не ховали. Скажіть, чи не ховали ви од нас чого у своїй хаті, наприклад, хліба або золота?

Ільченко (крізь сльози). Хіба що золоті мої сльози.

Марко. Золотий ви тоді чоловік.

Ільченко. Золоті ваші слова.

Марко одійшов до вікна.

О к с а н а. Та Дмитрик же бачив!

Ільченко, Що?

Оксана.