Прощай, село - Куліш Микола

Пропонуємо!

Жінки. Просимо!

Удовиця. Обіщають рай — пишіться!

Мотрона. Обіщають рай, а заведуть в пекіїо.'

X р и с т а н. Фантазія така, що можуть завести, да. Як було з аграрною школою або з парком і протчим соціалізмом. Обіщали. Хліб на школу зібрали, а де вона?

Неведик. Туди його, розтуди!

Пархімча. Так! Це були факти й песимізм власті. Агрошколи й досі нема. Парк садили — посох. Будували баню — розвалилася, це так. Але суцільна колективізація — це така справа, що не треба й бані. Історія тут колесом крутиться. А крутиться так, що й пальці не встромиш, бо зуби повибиває, Романе Івановичу, це з усього видать.

Чоловічок. А всім миром впишемось, то не пропадем. Ще, може, й колесо те повернемо на своє...

Пархімча. Усі колеса назад можна покрутити, колеса історії — ніколи! Це треба знати!

Ч о л о в і ч о к. Пишися, Романе!

Пархімча. Бо кому-кому, а вам першому треба писатися, маючи такого сина, як товариш Марко.

Роман. Та якби ж це він був, то я, може б, і той... Ти як, Никандре?

Никандер був зворухнувся, та Мотрона блиснула на нього— промовчав.

Ільченко. А я вписуюся! В суцільную! Домом своїм, худобою, реманентом, усім добром і присоглашаю всіх.

Пархімча (потис йому руку). Дякую! (До Романа). Ну?

Р о м а н. Та вже нехай як Марко прийде... Пархімча (до чоловіка). Слідуючий? Чоловік. Пишуся!

Пархімча. Колективізація іде! Контора пише! (До всіх). Скидайтесь на могорич!

Ільченко. Ріжу теличку! Пару ягничок! І присоглашую всіх —ріж!

ІІ

1

Н а д і й к а, показуючи Маркові колгоспне господарство, завела його в червоний куток. Думка була показати найкраще своє досягнення.

— А оце наш червоний куток! (Сказала, і вийшло трошки піднесено).

Марко (під попереднім ще враженням). Так. Стайня у вас і коні на ять...

Н а д і й к а. Та це ж уже не стайня!.. (Обвела рукою). Наш і колгоспівський вкупі.

Марко (оглядаючи). Та-ак... Нічогенький!

Надій к а (ревниво). У цій хаті нещодавно відбувались вечорниці, танці та музика. А тепер, бачте, червоний: портрети, плакати, бібліотечка...

Марко. І рушники.

Н а д і й к а. Баба Оксана нанесла. Свої з церкви одібрала, по хатах назбирала.

Марко. Дуже чистий. Тільки, здається, надто врочистий і холодний, га? (Хукає в повітря). А скажи, Надій-ко, де ж тепер танцюють хлопці та дівчата?

Надійка (гордо). Неорганізовані, може, ще й танцюють де, а ми, комсомольці, весь наш осередок, давно вже перестали. Кинули! Перебороли цю спадщину!..

Марко (щиро). Жаль!

Надійка (здивовано). Жа-аль?

Марко. Дуже! Я б оце ще сам потанцював, дарма що на двадцять сьомий пішло. Метелиці або польки. І обов'язково тут. Щоб не було увечері тут темно, а вдень холодно так і врочисто, ніби в якійсь церковці. Щоб людніше й тепліше було! Метелиці! (Жартуючи, наспівав куплета з метелиці).

Ой на дворі метелиця, Чому козак не жениться... Ну? (Посміхнувшись, але трошки сумовито поманив На-дійку). Ну ж?

Н а д і й к а. Я не вмію.

Марко (закінчив посміхаючись, трошки сумовито).

Женитися не пора,

Ще дівчина молода!.. Танцював би! Ще б танцював. І хлопців та дівчат напросив би, щоб і вони танцювали з нами. А може, ще й

Дмитрика, га? Щоб теж танцював з нами, а не стояв блідий, ніби переломлений між нами й батьком.

Н а д і й к а. Ну що ж. Скажете — приймемо. Може, ми й помиляємось і не так працюємо. Себто, що не танцюємо. Але... щодо Дмитрика, то він всередині не наш. От не наш віні Батько колись командував нашими батьками, а він тепер хоче командувати нами — не наші

2

Оксана з порога: — А-а, товаришу Марко! Прийшли на оглядини? М а р к о. Та так...

Оксана (лукаво). Ви не дивіться, що вона у нас (на Набійку) ще молода — оглядайте, дивіться!

Н а д і й к а. Товаришеві Маркові не сподобався наш червоний куток. Каже, надто чисто і врочисто тут, як у церковці.

Оксана. То й добре: можна буде й вінчатися.

Надійка. Не плетіть дурниць!.. Холодно тут, каже (похукала в повітря) товариш Марко. У стайні тепліше, каже.

Оксана. А бачили нашу стайню? Ходімо, покажу!

Марко. Уже. Дуже добра стайня!

Оксана. От, брате!.. А якби ви знали, як ми.її збудували! Це така історія була — не треба й роману. Як почали складатися в колгосп та тільки коні зрели, аж тут хуга. Б'є, мете, мороз з отакими очима. Трусяться наші конячки, мерзнуть. Дехто забрав свої — та тікати. Кажемо з Петром: "Хлопці! Що ж це таке? Тільки ж у програмі та коли у сні соціалістичних коней бачимо, а насправжки — трусяться, ребра — як щаблі в драбині, а що очі, то вже така туга в них, така печаль, що хто ж ми такі після цього? Клас чи підчихвости кулацькі?",То насилу переконали, що які ж то ми ще сучії сини, що навіть стайні не можемо поставити! Ну, й заходилися. Цегла була, то стіни скоро склали. А кинулись дерева нема!

Марко. Так. Стайня вийшла добра. А де ж Цетро?

Оксан а. Де зараз — не знаю, а от де він побував тоді, як шукали дерева! Попервах ми до райзу, то він, нам, показавши на степ: "Шукайте,— каже"—де завгодно, внайдете — нагороду дам".. Почали ж ми шукати, Кинулися до Дніпра — нема, за Дніпро — нема, ударилися на Крим — ні за які гроші! Виїздили всі степи — нема! Тільки одне марево та сльози. Так ми тоді що? Дві хати порожні стояли у райзу з розкуркулених. Дак ми до тих хат уйо4і: нишком підкотилися і до ранку вибрали все дерево. Найняли майстра, посточували, погемблювали. Знайшли, пишемо, до райзу, давай нагороду. Приїздить, дивиться — справді дерево. "Яку ж я вам дам нагороду?" Отам, кажемо, на хуторі дві розкуркулені хати. Дерево вже хтось покрав, то одпиши нам цеглу.

Петро Соньчин:

— Ура! Варшава наша! Сьогодні перший щасливий день. І це ти його привіз, Марку. Хоч що каже, хоч нехай як задається Пархімча, ніби він усіх сколективізував за ранок, а проте ясно кожному, що від твоїх вчорашніх слів це пійшло. Довго вагалися, не хотіли, а сьогодні як довідалися, Що ти приїхав з центру та що сказав — пішли писатися усі.

Марко. Куди писатися?

Петро. У колгоспи. Почули, що ти з ЦК і член ВУЦВКу.

Марко. Я? Та хто це спромував мене в такі титули? Петро. Хтось з наших пустив чутку. Та нехай. М а р к о. Як це — нехай?

П е т р о. Все одно ж ти з центру. Нехай знають про це ті, хто ввесь час нам контри строїли та наклепи клепали.

Марко1. Та це ж пахне провокацією, Петре!

П е т р о. Ти ж сам сказав, що з центру, а це слово неабияке. Зразу перестроїлися. Пишуться. (До Оксани). А Пархімча вже з нами помирився. Наколективізував сьогодні вранці щось душ із сорок і з музикою, з червоним прапором приніс (до Марка) тобі списки. "Уже Варшава наша,— говорить,— нехай Марко ставить могорич". Ждуть, на тебе. Пишуться усі. Увесь куток пишеться.

Марко. Погано!

П е т р о. Що — погано?

Марко. Що всі пишуться — погано, це перше.

Петр оі Чого? Кулаків у нас сливе нема, вивелися. А котрий і вскоче, то ходу не дамо. Суцільна, як камінь, вона усіх нас на соціалістичну муку перетре.

М а р к о. У кулака за пазухою свій камінь. Укине, то й млина полама.

Петро (до Оксани). Ну скільки їх у нас? Чоловіка з п'ять, та й то колишні. То їх не приймем. А решта ж — самий середняк та незаможники. А коні усуспільнимо, реманент увесь, то всі рівні стануть. Поштарівка усім селом вписалася.

Марко. Коли й там так писалися, як у нас, то ще раз погано! Увесь куток зворушений, а в колгоспі жодного руху. Хтось ходить по хатах і пише, а в червоному кутку порожнеча й холод. Десь проходить колективізація — тут, як у запечатаній церковці. Хто ж кого колективізує: ми Пархімчу чи Пархімча нас?

Петро. Пархімча для нас. Я теж як почув був зрання, що він ходить і колективізує, то побіг, щоб перебити, бо це ж він на зло нам. А тоді подумав: стій! Не гаря-чись! Пархімча — він все ж таки наш червоний партизан, був у созі. Правда, посварився й виписавсь, бо не визнає централізації. Любить все робити по-своєму і перед вести. Такий характер. Та що краще: перебити йому колективізацію, то піде він проти нас і других за собою поведе, чи хай для нас же колективізує? Тим паче, що списки він тобі на ухвалу приніс.

Марко. А взавтра розколективізує й другі, списки принесе? Ні! На погане це робиться. Без нашого проводу, без нашого навіть догляду, десь поза колгоспом пишуться усі стихійно і справді по-партизанському. Треба зараз же перехопити, до наших рук прибрати треба. Де зараз Пархімча? Де пишуться?

П е т р о. У вашій хаті.

Марко. Зараз рушаймо туди. Треба . переглянути списки. І викреслити зразу непідходящих. Треба показати й довести, що не всіх ми приймаємо, що декого ми довіку не приймем. Обов'язково! . : .

П е т р о. То кого ж ми викреслимо, коли непідходящих нема: ваші, Пархімча, Ільченко, червоні партизани, удовиці... Один ще Христан Потремай не хоче та дід Неведик. Думаю, що коли приймемо всіх, то впишуться й вони.

Марко. По дорозі обміркуємо! Знайдемо!)Гайда!

Петро (до Оксани). Кого?

Раптом увійшов Д м и і р и к. Рвучко підійшов до Марка:

— Я йрийшов, щоб... Я маю вам про щось сказати. Про таке, щЬ в'бки навряд чи сказали б... Ніколи не сказали б, якби їаке з ними трапилось, з їхніми батьками, а от я скажу!.. (Аж задихнувся). От!..

Ма'рко. Будь ласка.

Д мит р и к (хапаючи повітря). Скажу!.. От ви з центру, то я-коГ'я справді ідеології, зрозумієте, коли я скажу, що мій батько в сю ніч заховав золоті гроші, перСні тощо. Я ніколи не знав, що у нас, тобто в нього, є золото і що він ховає, а сьогодні вночі підгледів. Як повернулися од вас та лягли, він, чую, каже мамі, що тепер ті гроші небезйечно вдома ховати, треба в Мотрони... А я подумав, які' >к гроші? Коли бачу, мама засвітила світло,— золоті Вій поніс їх до вас, себто до Мотрони... А я за ним назирці, лишком, і бачив, де вони ховали... У вікно бачив...! Я ще вночі хотів вам про це сказати, та вас довго вдбма не було. Страшно зоряно було. Потім побіг додому, чи'Ие ховають ще чого. От вона (на Надійку) казала,' ІцсНЬї мене не така ідеологія, а тепер хай бачить... Я всю ніч не спав, і зараз не хочеться...

Марко. Так. Гаразд. Ми тепер знатимем. Тільки не треба1 ткк Хвилюватися. І поспати треба. Хоч я теж цю ніч Йе>;сгікв.' (З гіркістю). Бо, бач, у нашій хаті як: і колективізують, і золото ховають... У нашій хаті... (до Петра). Так виходить, що є кого з списків викреслити, га?

П е т р о. Та й я йому віри не йняв.