Новели - Черемшина Марко
Юсип понуро дивиться на землю і від часу до часу утирає скованими руками кров з лиця, що набризкала сеї ночі межи стінами громадської канцелярії.
- Дивітси, люди, покаяніє та й аби-сте дітям своїм закзували підносити руку на пана вахміщя. Дивітси, шінуйте пана вахміщя, аби-сте котрий не попацили таке, єк Юсип. Майте розум, панове газди, не подуфальтеси, не лихословте, бо за пана вахміщя гостра кара. Аді, Юсип заштрик тепер у біду, та й не знати, ци вийде з припону! - заговорив війт до гурту, показуючи рукою на Юсипа.
- Здурів чоловік на старість, здурів! - чути було голоси між гуртом.
Жандарм підніс з очей чако, роздивився по гурті і усміхнувся. То був сміх вдоволення із-за того, що Юсипів «злочин» учинив корисне для нього враження на бадіках. Він же ж умисне задержав Юсипа коло громадського уряду, щоб люди оглядали його і відстрашувалися прикладом.
- Ци то до тебе приступило шо, Юсипку, ци ті розум відобрало? - питав один бадіка з гурту.
- Це знашно, брачіки, шо він не при розумі,- додав другий.
- Таки нічо інше, лиш підплитник уліз у него та й решта,- прикинув третій.
- А дивіт, єк обмінився на твари, та й, віді, й бесіду відобрало,- притакував дехто.
- Мой, Ю’, ану, скажи, кого тепер видиш?
- Ану, перехрестиси, Юсипку!
- Ану, віговори очєнаш, то зараз ті лекше стане.
Обсипаний тими питаннями й радами, Юсип повів жалібно очима по зібраному гурті, зітхнув тяжко, простягнув навперед себе заковані руки й заговорив:
- Любчіки-газди! Раз мні мати на світ породила, раз траба гинути!
По сих словах виступив на його кровавім лиці піт, а ноги стали трястися. Він захитався, начеб мав падати на землю, але жандарм прискочив, сіпнув його за плече і гострим поглядом вказав йому дорогу до міста:
- Три кроки напшуд, 2 рушай, псяюха!
А коли жандарм попровадив уже Юсипа долів дорогою, тоді Лукин «по правді» розповідав бадікам цілу пригоду.
- Так, аби здуріти, то він, брачіки, не здурів, але тото сеї ночі лучилася дурничка, та й було си, зважєєте, трішки при фантазії. А цес когутєк дес переночував у него та й над зорями прийшов ід нам на контролю. Ну, та й знаєте, єке тото: кождий був би за газдиню лихий. А у Юсипка мєка голова, бо за цеї жінки цалком зів’єв. Та єк таки учув, що когутєк прийшов, та й до него: «Мой, раз мать родила!» - та й ймив за матлю, та лиш потермусав та й, аді, по всему...
- Еге-е-е! То такої пішло, Лукинку? - загули зацікавлені бадіки з усмішкою на устах.
- Такої, брачіки, такої!
СВЯТИЙ НИКОЛАЙ У ГАРТІ
Пс-с-ст! Уже йде!
- Куда?
- До нас!
- Де?
- Пс-с-ст! Онде вже на Приймаковім перелазі. Васи’! Скоч ше на під.
- Чого?
- Накрий термітев одежину, привали каменем дошку!
- Вже привалив.
- То скинь кожушину, бо возме...
- Ні, я втечу.
- Неня сховала опинку?
- Сховала?
- А єма єк?
- Попелом притрусив, не заздрит...
- Дє’!
- Шо?
- Дайте ше свій капелюх мені.
- На, тікай!
За воринням показалася фігурка, вся в чорному одінню, а на голові шапка з чорно-жовтою мотузкою на долішніх краях і з кругленьким гудзиком напереді. Гудзик виходить понад рівне дно шапки. Під лівою пахою подовгаста книга, в правій руці бук. За фігуркою йдуть два люди. Один несе спору в’язку мужицького плахтя та одіння, другий голіруч.
- Дома Курило Сівчук?
Тиша...
- Курило Сівчук дома? - грімкіше крикнула фігурка.
- Чіму би не дома, проше ласки божої та й панцкої,- відозвався з низенької, майже безвіконної хати хрипливий придушений голос. Слідом за тим скрипнули чорні закурені двері і випустили надвір чоловіка середнього росту. Його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волосся, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна, латана сорочка, витерті червонаві холошні і худокості, босі ноги говорили самі за нього, що́ він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нужди і вип’ятнували на ньому грубими буквами: мужик.
- Я дома, проше ласки божої та й...- повторяв Курило Сівчук, схиляючися вниз.
- Чому не відзиваєшся, як тебе кличуть? - сердито спитала фігурка.
- Та єк же ні? Я дома, проше ласки...
- Будемо тебе забирати на податок...
- Що ж дієти, проше ясного пана та й здикуторя.
- Худобу маєш?
- Маржинки дасть біг, проше пана. Вже давно не кушіли-сми скороми.
- Що маеш рухомого?
- Хороми?! Ей де! Хоромів нема, проше пана, штири голі стіні, та й по всему. Бідно си діє, пишний, та й годний, та чємний панчіку!
- Брешеш! Присяжний! Ходім досередини.
- Або ж я спираю ласкавого пана?
Пан екзекутор штовхнув палицею в двері, що до половини вже буди отверті. Двері заскрипіли і відхилилися аж до самої стіни. Екзекутор зігнувся і переступив поріг, за ним увійшов присяжний, а відтак Сівчук. Другий присяжний лишився із своєю в’язкою надворі і прилагоджував посторонки на довгий пакунок.
- Де ж твої річи? - питав невдоволений екзекутор.
- Бідно си діє, ясний та добрий панчіку, штири стіні та й... Самі здорові видите, бог би вам дав панованє!
- Я нічого не виджу.
- Га! нічьо ж бо й видіти панцким очам: біда та й клопіт!
- То твоя жона?
- То, проше ласки пана, жінка.
Курилиха Сівчучка, що досі стояла неповорушно в чорній сорочці без опинки, постурила один ступінь ближче ід чоловікові свому і глянула наскісь екзекуторові в очі.
- Нічьо нема,
