Новели - Черемшина Марко
- Ой нема житя, душко Лукинку, лиш мука та й мука! - застогнав Юсип.
- Ци гадаєш, Юсипку, шо я не знаю твій болєк? Аді, сидимо тут, а я таки за «когута» думаю, бо мні болит за тобов серце.
- Аби-с прожив, бадічку Лукинку, шо-с не подуфалий, шо мні жєлуєш. Аби ті бог так ласков небеснов пожєлував,- процідив жалісно Юсип і рівночасно обіймив Лукина й другою рукою і голосно з ним поцілувався в уста.
Коли б їх так побачив який незнайомий бадіка, то змалював би собі у своїй гуцульській уяві двох мерців, що урвалися з тамтого світа і голубляться на ношах під церквою, доки треті кури не запіють.
- Аби-с прожив, Юсипку!
- Аби-с прожив, Лукинку! - бажали собі без упину зворушені бадіки і випорожнювали до дна фляшку.
- Дє’! дєдю, гив! чуєте, дє’! - озвався нараз під церковною хвірткою хлоп’ячий тремтячий голос.
- Ци то мені причуваєси, ци то твій Іванко кличе? - питав Лукин товариша, перериваючи сердешну розмову.
Юсип став надслухувати і нарешті пізнав голос свойого синка та й підійшов до хвіртки:
- То ти, Іванку?
- Я, дєдику.
- А ти чого тепер?
- Бо панич у хаті.
- Ну, та шо панич?
- Таже вігнав мене.
- Єк-то вігнав?
- Казав, шо кольбов заріже.
- А мачуха нічо?
- Мачуха чиниласи, шо спит.
- А він давно прийшов?
- Зараз-таки, єк ви пішли на варту.
- А ти де був тілький чєс?
- У хоромах за полібічком.
- Та шо він робит?
- Він спав, а тепер убираєси, вже, віді, лагодитси йти ’д вам на контролю, та тіму я прибіг дати вам знати. Сокотітси, дєдику, не спіт, аби кольбов не джюгнув.
- Ет, іди гет, дурнєчку; коби він лиш суди прийшов, то я йому джюгну. Братіку Лукинку, слухай-ста, ми йому покажемо.
- Таки так, шо покажемо, най знає, по чому лікоть табаки. То каже хлопец, що вже прийшов? - питав подалеку Лукин.
- Ше сночі прийшов, а тепер лагодитси ’д нам на контролю!
- Дєдику, я тікаю ’д хаті, аби мні тут не захопив. Не спіт, сокотітси, дєдику,- просив Іванко на відхіднім.
Але Юсипові не в голові тепер хлоп’ячі просьби. Він, що все мовчки тулив у собі гнів супроти «панича», що ніколи не поважався би був чим-небудь зобидити якого-небудь «пана», сипле тепер грізьбами та прокляттями на свого наставника, контрольора.
- Най іде, коби прийшов, буде мені крепір та й йому крепір. Мой, раз мати родила, раз треба гинути! - викрикував він у розпалі.
Лукин утихомирився, коли зачув, що «панич» лагодиться на контролю; він сховав фляшку у дзьобню, взяв трембіту у руки і лише півголосом притакував товаришеві.
Розпалений Юсип не завважав товаришевого ляку і невгавно викрикував що раз, то дужче, що раз, то голосніше. Покірний і услужливий панам Черемош, що вліті гуляють по ньому на тяжких дарабах, біситься так само, коли у сльоту наллється у нього багато мутної води.
«Фів! фів! фів!» - запищала жандармська трубочка під хвірткою, а слідом за тим гукнув здоровецький голос:
- Варта!
Лукин задрожав і потверезів зовсім; скоріше метнувся, притулив трембіту до уст і відозвався нею, але не заглушив Юсипового крику.
- Цо там та́кі га́лас? - гостро озвався голос.
Лукин не знав спершу, що відповісти; він підійшов під хвіртку і, перепуджений, став не дуже голосно говорити:
- То, проше чєсного панича та й вахміщя, аді, єкос так, шо-о-о....
Юсип не дав йому доцідити сю відповідь, бо звернувся до жандарма із своєю бесідою:
- Вже прийшов-єс, уже? Чого-с прийшов? Різати мні хочеш? На, заріж мні, на-а-а! - І Юсип луснув рукою в паркан.
- Отвурж мі фуртке! - гримнув люто жандарм.
Лукин витягнув кілок з клямки, відкинув підпору, і хвіртка відчинилася. Жандарм переступив умить її перелаз, прискочив до Юсипа, замахнувся і луснув його в лице. Юсип повалився на землю, а жандарм зараз прискочив до Лукина.
- То, проше ясного паничя та й вахміщя, то Юсип, аді, трохи при фантазії, а я в тім нічо не сьвідім, бігме нічо, абих так жив, шо нічо! - випрошувався він коштом товариша.
- Лайдакі! Ви так вартуєте косцюл?
- Проше паничя, гунцвот моє ім’є, єк я в тім шо сьвідім, я пазю служби! - покірненько оправдувався Лукин.
Юсип піднявся і знов упав на землю, а відтак знов піднявся, зібгався в каблук, прискочив до жандарма, вхопив напрасно за кабат, потряс ним і заревів нелюдським голосом:
- Раз мні мать родила!
Той його голос клубком вирвася з грудей, неначе фльонт, що його силоміць витиснув із рушниці підпалений порох. Його виперла жовч мужицького серця, що довгий час у ньому збиралася, аж нарешті розпалилася і тріснула.
- Мо-о-ой! Раз мати родила! - повторяв безнастанно Юсип і ціпко держався жандармського кабата.
- Ю’! а ти здурів, ци шо тобі таке? Таже то панич! - боязко і соромно уговкував Лукин.
Жандармські ланцюжки дзоркнули і вмить впилися в Юсипові руки.
- Мурго! мільч! Лукаш, по вуйта, до гміни, нєх пшийдзє натихмяст! Рушай до гміни зе мнов, ти, старий злодзєю! 1 - сипав жандарм свої розкази, як пекучі іскри.
Хвіртка ще раз скрипнула і випустила Лукина, жандарма і скованого Юсипа.
Ранісінько став продувати гірський вітер і розігнав хмари в безвісті. Рум’яне сонічко вихопилося на вершок гори та й скочило у Черемошеві плеса. Так воно купається, так вимивається, що рум’янці на його круглому лиці переходять у ярке сяєво.
На дзвіниці розгойдалися дзвони і скликають людей на недільну відправу. Ідуть бадіки на молебні та й вихваляють погоду. Одні вихваляють її, а другі кривдуються, що вона якраз на неділю випала, а не на робітний день.
Близенько перед церквою коло громадської канцелярії зупиняються всі та й прилучуються до гурту,
